Таке почування може відноситися до невидимого Бога, до каміння... , ідола, до героя або якоїсь політичної ідеї[68-2]; коли те почування має ці прикмети, воно має "релгггйний характер". Боги, герої і догми здобувають признання, не будучи предметом дискусії. Як тільки вони стають цим предметом, вони тратять свою міць... На раціональній логіці збудовані всі форми нашого знання, а саме точні науки. Але логікою чуттєвою і містичною інтуїцією, будуються наші вірування, себто чинники поведення одиниці і народів... Догми заволодівають нашими надіями, які вони зроджують, але ніколи розумуванням, яке вони подають. Вони тріюмфують помимо своєї "нелогічности"[69-2].
Так пише знаний французький соціолог. І хоч у такій категоричній формі ледви чи можна прийняти його твердження, але факт лишається фактом, – що юрба "переконується" лише ідеями, яких пожиточність для себе, або взнеслість яких вона не зовсім ясно собі усвідомлює (їх "не розуміє"), але тим ліпше – відчуває. Догматизм тих "переконань" полягає в тім, що вони абсолютні, без санкцій. Як каже Ґюі Ґран: "не тому, що її плоди добрі, релігія правдива, – лише її плоди добрі тому, що вона правдива"[70-2]. Погляд спільний всім великим національним рухам, але чужий нашим провансальцям.
"Романтичні" ідеї, (що ставлять "загальне", "ідеал" над особисті інтереси), получені з релігійним почуванням (абсолютною вірою в них), дуже часто з'являються в історії в формі так званих "ілюзій", "легенд", "мітів". Вже згадуваний французький соціолог каже про це: "Видиво все грало в історії значнішу ролю, як дійсність. Іреальне мало все перевагу над реальним... На "фантазії" народу спочиває потуга завойовників і сила держав; на неї особливо треба діяти, коли хочеться пірвати маси. Всі важні історичні події, повстання буддизму, християнства, ісляму, реформації, революції, соціялізму, повставали як безпосередні або дальші наслідки сильних впливів на фантазію мас... Більшість великих подій минулого здійснювалися під
впливом фантомів ... Історія уявляється нам, немов збиранина зусиль народів створити собі фантоми або зруйнувати їх. Стара і новітня політика це ніщо інше, як боротьба фантомів". Стара цивілізація так само як нова шукала за гарним далеко вчасніше, як за корисним. "Вона скорше навчилася робити статуї і святині, як залізниці і електричні лямпи... Люди скорше жили для ідеї, як для матерії. Обсервуючи довгий ряд віків, приходиться до переконання, що одиноке значіння в історії мали ідеї. Для них люди живуть, для них вмирають"[71-2].
Про ці "ідеї", про фантоми, каже Ґюйо, що це є "фікції, які служать новітньому людству заміною за пониклі теологічні переконання". Цей філософ написав окрему оду в віршах на честь ілюзії, де називає її тією, "що приносить багатий плід"; що є "міцною надією і батьком великих діл... новим божеством"; "з якої врешті решт виростає правда"; з якої "людське серце черпає силу"[72-2]... Ілюзією був сиґналізований вартовим матросом кожний острівець, що при світанку дня оказувався скелястим рифом, але чи ж за це треба "закоханого в химерних країнах, п'яного матроса, відкривача Америк, закувати в кайдани та кинути в море?" Та ж ким був, як не "коханцем химерних країн" Христоф Колюмб? Чи такими "мандрівниками без відпочинку", в погоні за ілюзіями не були "апостоли, яким ніщо не вистачало"? З "очима вп'яленими в далину", всі ті "божевільні", з мрією, що все стремлять "поринути на дно пропасти, пекла чи неба, не все одно? – на дно незнаного, щоби знайти "нове"[73-2].
Форма, яку найчастіше в людській історії приймає ілюзія – це леґенда "останнього бою". Заперечення того, що є захоплююча картина катастрофи, що принесе нове. Ідеї доступні масі лише "переложені в короткі правила, що викликають образи, в формули, які не узмістовлюють "кілька ідей нараз" (вони недоступні масі), лише є "прості й афірмативні, ґвалтовні й ясні". Однією з таких образових ілюзій, охоплених у "ґвалтовну і ясну" формулу, це леґенда "останнзого бою", що забезпечить перемогу справі[74-2]. Сорель пропонує ці конструкції назвати мітом, леґендою, до яких він зачислюе первісне християнство, реформацію, революцію, мадзінізм. Віруючі католики "уявляють собі історію церкви, як ряд битв між: Люципером і церковною ієрархією, підтримуваною Христом... і яка повинна остаточно скінчиться перемогою католицтва". Тим леґендам Сорель надає велике значіння, він твердить, що "можна говорити без кінця про повстання і не викликати жадного революційного руху, коли нема легенд, прийнятих масою"[75-2]. На його думку "не любов або ненависть, бажання, пристрасти... Уява лише впроваджує в рух ці моторові сили, представленням нам предмету й мети настільки могутніми, щоб ці пристрасті розворушити", для "останнього обрахунку". Певно дійсний перебіг французької революції ні в чім не нагадував "чарівний образ, що захоплював їх перших бійців", але "без цих образів чи могла б перемогти революція?" Так само Мадзіні "стремів до того, що мудрі люди його часу звали божевільною химерою, та нині не можна мати сумнівів, що без нього Італія не стала б ніколи великою державою, і що він більш зробив для об'єднання Італії, ніж Кавур і всі політики його школи", – бо він головне був пророком національної "ілюзії", провідною зіркою італійського відродження. Про ці надіївидива казав Кардучі, що вони є підставою всякого ідеалізму[76-2].
Вгорі я говорив про "романтичний" характер великих революційних ідей і про їх "релігійний", догматичний характер. "Ілюзіонізм" є синтезою обох: він протиставляє "змисловому" – іраціональне, надзмислове, конкретному – невидиме і незнане, і це "теологічне" в нім; і він протиставляє доказам – голу афірмацію, і це "догматичне" в нім. І первень чуттєвий "ілюзіонізму" (він не дискутує), і його первень інтелектуальний (що хоче здійснити ідею неіснуючу і принципіяльно протилежну конкретній) – умотивовують його войовничість, антипацифізм. Як такий, "ілюзіонізм" входить складовою частиною (разом з "релігійністю") до згаданої третьої підстави всякої, отже і національної, революційної ідеї – романтизму.
РОЗДІЛ IV
ФАНАТИЗМ І "АМОРАЛЬНІСТЬ",
ЯК ЧЕТВЕРТА ВИМОГА ВОЛЕВОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Я вже згадав, що великі ідеї, які мають накинути себе світові, без афектів, що ідуть їм у супроводі, ніколи не мають пориваючої сили. Ідеї діють лиш тоді, коли протягом довгого розвитку, перемінюються в почування; коли творять складову частину вдачі людини, перейнятої ідеєю. Це той "інстинкт" (ТгіеЬ) Фіхте, який треба "перекласти" на поняття, ідею, але без якого мертвою стає сама ідея. Вона мас порушуючу силу лише, коли звільняється від діяння силогістичної здібности, коли в неї просто віриться.
Бо в політиці, так само як в релігії, успіх все по боці того, хто вірує, а не того, хто сумнівається. У своїй книзі "Про кров, розкіш і смерть" каже М. Барес, що "суспільні перевороти робляться радше через переоцінку вартостей, аніж через зміни кодексів, через вибухи чуття скорше, як динамітом". Стендаль, говорячи про революцію, каже, що "нація впала в лють, і власне через це була тоді сильна", і дальше – "нарід не має сили й нічого не значить, коли він не є в гніві. Коли цей гнів втишується, найменша жертва здається йому неможливою"[77-2]. Це той самий, неминучий для сили якоїсь ідеї, афект, про який говорив ще Платон. На думку великого грека вартовий має бути "філософічно настроений" щоб оборонити своїх, а цей "філософічний настрій" полягає в тім, "що він впадає в лють, як скоро побачить ворога, – хоч би навіть перед тим він не зазнав від нього нічого злого. Але перед знайомим, мов пес, махає привітно хвостом, хоч би навіть він не бачив від нього досі нічого приязного"[78-2]. Ми вже стрічалися (в іншім зв'язку) з цим почуванням: це вже знане нам "філософічне Ні", безмотивне притягання або відштовхування, які є істотною прикметою нашої волі, і без яких мертва є всяка думка. Саме розумове переконання, умове прийняття думки, ніколи не дає порушаючої сили ідеї, лише це почування. Чудово сказав Сорель, "вмирається за погляди (opinions), але не за (доведені) певності (certitudes), за те, в що віриться, але не за те, про що знається". На його думку не можна собі уявити зникнення якоїсь системи, чи режиму без існування "палкого бажання бунту" в їх противників[79-2]. Те саме мав на увазі Геґель, коли казав, що "все велике в історії зроблене людськими пристрастями"[80-2].
Про цей афект, який він називає "самолюбством" глибше говорить Спенсер. Він осуджує надмір цього самолюбства, але ще більше його брак. "0цінювати себе за низько викликає два роди... лих. Хто не боронить своїх особистих прав, сам стягае на себе аґресію (інших) і викликує тим способом самолюбство в інших; хто неоправдано недовіряє собі, той не важиться простягнути руку за речами, які стоять йому до розпорядимости. Те саме можна сказати і про патріотизм. Правда, пересада цього почуття в якоїсь нації роблять її зарозумілою і аґресивною, та коли в неї замало цієї агресії, то не має потрібної сили до упоминання о свої права, які тоді топчуться іншими націями"[81-2].
З тих слів Спенсера робимо цікавий висновок: там де заламується в нації її аґресивний характер, заламується рівночасно й запал до оборони своїх прав. В нашім провансальстві ті речі досі старанно розрізняли. "Ми тільки за наше лягали кістками, коли нам чинилися шкоди, ніколи не гралися ми кайданами, чужої не гнули свободи" (Старицький) – так думали в нас, і забували, що коли ми не на словах, але дійсно "лягали кістками" за свою справу, то якраз тоді, коли ми не лякалися "гнути чужу свободу", як це було під час Святославових виправ до Царгороду, Ігоревих – на Дон, під час договорів Хмельницького і Мазепи з Европою про поділ Польщі і Московщини. Революційна Франція, з якої вийшов диктатор континенту Наполеон, революційна Англія, з якої вийшов погромник Ірляндії Кромвелл, революційна Росія, що боролася з "німецьким імперіялізмом", щоб потім накинути свій, ще гірший, нам, Італія Мадзіні і Ґарібальді, Італія, визволителька Трієсту, та Італія завойовниця німецького Тиролю, Еспанія, що визволилася зпід панування маврів, і Еспанія, властителька Марокка, – всі вони свідчать, що природа та історія не знають різниці між афектом оборони і нападу.
Писати, як у нас пишуть: "Боротьба за національну волю походить не з любови і бажання панувати над кимсь, а лише з ненависти до рабства"[82-2], – значить не розуміти динаміки суспільного розвою.