Але ми нічого не збираємось пропонувати. Ми будемо тільки наказувати. І при тому — в ультимативній формі. Жорстокість і Неминучість — це девіз нашої боротьби. Вона триватиме недовго...
— Але ж і людство вміє виготовляти антиречовину.
— Але воно не має зброї. В основі нашої роботи лежить проста ідея. Вона здійсненна. Я вам поясню, в чому річ. Довгий час великі підприємства вашого суспільства ретельно виконували наші замовлення. Для цього нам досить було назватися новою науковою установою або ж подати замовлення і креслення від імені існуючих...
Фрад ще ніколи не був такий, як сьогодні. Він навіть не намагався приховати своє натхнення за звичайним спокоєм. Очі розширилися, вуста тремтіли від хвилювання, пальці дряпали стіл.
— Ми збирали й узагальнювали, концентрували все, чого досягло людство. Досягнення всіх академій і всіх інститутів світу були до наших послуг. Ви скажете: вони були до послуг кожного вченого. Ну то й що? У нас працює колектив здібних людей. Я його, між іншим, очолюю, і, як член правління концерну, я зумів змусити цих людей працювати з надзвичайним напруженням. Ми немало зробили, щоб уповільнити просування людства в цьому ж напрямку. Скільки наукових невдач пережили люди через наше втручання!.. До викрадення і знищення окремих вчених ми вдавалися як до крайнього заходу. Ми викрадали тільки тих, хто небезпечно близьке підходив до мети...
Фрад раптом засміявся — дрібно, металево:
— Щоправда, з Артемом Соболем діяли необережно. Бо зараз обережність нам непотрібна!.. Ми незабаром почнемо атаку, ось у чому річ.
Як Яна жаліла, що не має зв’язку!
— Людство працювало з азартом, натхненно, але воно жаліло своїх вчених і знало межу людських зусиль. Ми таких меж не знаємо. Ми не жаліли ні себе, ні ресурсів, які так легко потрапляють до наших рук. Людству, власне, нікуди поспішати, а ми поспішали, як тільки могли. Кілька років скаженої, диявольської праці!.. Велика мета примушує перевершувати всі межі, які вигадує людина сама для себе. Але... Розвиток науки ми спинити не змогли, і те, що вчора було прозрінням геніїв, сьогодні ломиться в двері до середнячків. Таємниці виготовлення антиречовини практично не існує.
— От і виходить, що ви програли.
— Ні, виграли. Ми виготовили чимало зброї, а людство й не збирається цього робити. У нас прекрасно організоване серійне виробництво, а в людей — жодного воєнного заводу. Наша перемога неминуча. Бо люди не встигнуть організувати оборони. Війна триватиме дві-три доби і розпочнеться повним знищенням наукових центрів. Все продумано, все розраховано, все визначено наперед.
Фрад підійшов до автомата і націдив собі склянку води. Випив залпом.
— Хочете?
— Ні.
— Слухайте. — Він повернувся до столу й знову зчепив пальці. — Перший удар наноситься без попередження по найбільших містах світу й наукових фізичних центрах. Уявіть: пройшов звичайний день. Люди наметушилися досхочу й полягали спати. Це в Східній півкулі. А в Західній, навпаки, вони після відпочинку впрягаються в свої справи. І жоден з них не здогадується, що за хвилину він сам або кілька десятків мільйонів його співродичів перетворяться на розпечений газ... Удар розраховано точно. З нашого ракетодрому злітає перша ракета, потім друга, третя... Вони досягнуть мети в одну й ту ж мить.
І от вона настає. З землі одночасно зникають найбільші міста: Нью-Йорк, Лондон, Москва і Токіо. Ніяких руїн! Знищення буде радикальним, на місці велетнів не залишиться нічого. Одночасно з ними і ні на секунду пізніше будуть знищені наукові центри. Півтора десятка центрів. П’ять на нашій півкулі, сім у Євразії, решта — в Африці та Австралії. У вашій країні це будуть Сибірський фізичний центр, УФТІ і Дубна. Проте Дубна не потребує окремого заряду, вона випариться разом з Москвою. Так пройде перша мить війни. Що ж далі?
Фрад примружився, з задоволенням вглядаючись у майбутнє:
— Минає година-друга... Світ у розпачі. Ніхто не розуміє, що сталося. Тим часом ми, не поспішаючи, збиваємо обсерваторії-супутники й знищуємо наукову станцію на Місяці — на жаль, тільки ту, що звернена до Землі. Паніка й жах охоплюють планету. Через три години після атаки ми звертаємось до людства з ультиматумом. Ми пояснюємо людям, хто ми є і в чому полягає наша мета. Ми сповіщаємо їм свій девіз: Жорстокість і Неминучість. Ми вимагаємо цілковитої покори й проголошуємо свою диктатуру над світом. Але ми гуманісти. Нехай усі громадські організації світу від імені людства визнають нашу диктатуру й запевняють нас у своїй згоді виконувати будь-які накази концерну. Цього ми вимагаємо в ультиматумі. Строк відповіді — дві годили. Щоб підтвердити в очах людей свою рішимість завершити справу, ми після проголошення ультиматуму знищуємо Пекін і Делі.
Фрад перевів подих.
— Ну що?.. Подобається?
— Цікаво.
У Яни пересохло в горлі.
— Далі. Минає три години. Десяток-півтора Громадських Рад сповіщають, що вони визнають нас і ладні підкорятись у всьому. Але ми знаємо людську впертість!.. Залишається кілька десятків Рад, які нічого не відповіли. Ну, скажімо, серед них — італійці, французи, араби... Ми робимо новий залп і знищуємо відповідні столиці... Відверто: я дуже сподіваюся, що французи скоряться після першого ж ультиматуму. Бо мені не хочеться ліквідувати Париж. Я не збираюся створювати там свою постійну резиденцію — для цього я обрав Гавану, — але... Париж як жінка. Після другого залпу ми повторюємо ультиматум, але цього разу підкреслюємо, що в разі непокори будуть знищені вже не окремі міста чи райони, а цілі країни. Термін — одна година. Через годину все людство біля наших ніг. Війна закінчена.
— Швиденько ви впорались. А казали — два-три дні.
— Так. Решту часу ми надсилаємо невеликі заряди, щоб знищити найбільші промислові райони з тих, що можуть бути використані для виробництва зброї проти нас. Ви маєте рацію — справа вирішиться в основному за кілька годин.
— І людство вам скориться...
— Я вас розумію! Людство не матиме іншого виходу. Покора або знищення — так стоятиме питання. І люди розсудять так: треба скоритися, щоб виграти час і знайти засоби для знищення концерну. Нехай!.. Після закінчення війни ми встановлюємо на Землі царство нещадного терору. Наш девіз продовжує діяти. Людство вже не підніметься. А тоді...
— От-от, дуже цікаво, що ж тоді...
— А тоді... — Фрад дивиться на Яну. Вона чекає запитання про прикраси. Він тихо говорить: — А тоді ви станете найщасливішою і наймогутнішою жінкою Всесвіту. Всі багатства світу належатимуть вам.
— Вони й так належать мені.
— Влада — оце найвища насолода життя, заради цього варто народжуватись на світ, боротись, перемагати, гинути, відроджуватись і знову боротись... Це мета, гідна мужчини, а коли є справжня мета — мужчина стає непереможним. Що ж до нас з вами...
— Тобто вас і мене? Нас удвох?
— Так, вас і мене.
— Ви вважаєте, що моє життя буде в якийсь спосіб зв’язане з вашим?
— Безперечно. Послухайте, Яно! Я маю досить влади й сили, щоб зробити з вами все, що мені заманеться. Все! Я не роблю нічого. Бо я вас люблю.
— Так, я чула, ви любите жінок...
— Не те. Я люблю вас. Є жінки для хвилинної втіхи, а є такі, що виповнюють усе життя. Така — ви. Якби не це, ви б не уникли долі тих дівчат, що тут живуть. Заради такої долі вас сюди привезли... Я терпляче чекаю, поки ви зрозумієте, що робиться навколо вас.
— Вже починаються ультиматуми?
— Ні. Я ладен чекати й далі. Я ладен чекати до нашої перемоги. Атака починається через два місяці.
— Це вирішено?..
— Правління концерну розглянуло загальну ситуацію і прийняло рішення. За два місяці почнеться нова історія Землі. І тоді ви станете моєю подругою в житті і розвагах, у звершенні влади й визначенні долі світу. Вирішуйте швидше.
— Дякую за інформацію.
Ледве стримуючись, щоб не побігти, Яна прямувала до корпусу "Б".
Ліфт. Повільно повзуть поверхи. Білий коридор. Знайомі двері. Яна шарпнула ручку...
Замкнено.
Біля дверей пульт. Треба знати шифр — і вони розсунуться. Можливо, його знає Джон... Чому їх зачинили? Хто тут був і навіщо?
Яна кинулася до Артема. Замкнено.
Дівчина прихилилася спиною до стіни. Тремтіли руки.
Як тоді діяв Фрад?.. Перший ряд: один... три... п’ять... дванадцять... Другий ряд: три... І, здасться, все.
Огидно трусяться пальці. Яна натискує кнопку за кнопкою:
Двері розсунулися. Ще три кнопки — швидше!
— Артеме! Вони зачинили двері!..
— До установки? — він стис губи. — Тут були двоє, вони говорили, що головний може влаштувати вирішальний огляд усіх систем. Перед початком... Так вони говорили поміж себе: "Перед початком".
— Вони хочуть розпочати через два місяці. Але ж зв’язок!..
— Зажди, Яно... Я спробую згадати.
Артем сів і втупився в свої руки. Яна стояла посеред кімнати. Нігті вп’ялися в долоні.
Артем підвів голову, зітхнув і знову опустив погляд. Потім безсило відкинувся на спинку стільця й заплющив очі.
Яна розтулила долоні. На них синіми ланцюжками пролягли сліди від нігтів.
— Яно... — він стомлено глянув на неї. — Спробуй так: перший ряд: восьма і дванадцята кнопки. Другий: шоста, третя і... і дев’ята. Третій: дванадцята і перша...
— Артеме, — ледь чутно прошепотіла Яна, — там третього ряду немає.
— Спробуй так, — повторив він.
Яна вийшла в коридор і спинилася біля дверей, не наважуючись підвести очі на пульт. Та ось глянула... На пульті було три ряди.
До Артема повернулась у намисті. Він усміхнувся:
— Тепер розповідай...
— Артеме, страшно подумати. Якби не випадковість... Якби не винахід Пуебло... Люди б так нічого й не знали? І тоді... злочинці б перемогли?
Артем, насупив брови.
— Ні, Янко. Вони б не перемогли.
— А як же?..
— Діалектика. Історична необхідність виявляє себе через випадковість. В минулому віці радянський громадянин першим у світі піднявся в космос. Закономірність. Тим громадянином був Юрій Гагарін. Це вже випадковість, адже міг полетіти й не він...
— Я розумію.
— Фрад і хто з ним неодмінно мусять помилятися. Бо їхня мораль мертва, а світогляд дикунський. Вони не знають людей. Це — закономірність. І тут неминуче починається низка згубних для них випадковостей...
— Винахід Пуебло, твоя робота з Олексієм...
— Так. Вони не можуть знати, на які зусилля здатні люди, коли вони відстоюють своє право бути людьми.