Наказав майор, щоб, значить, тебе назад у казарму... Вже як я просив, казав: "Дозвольте йому, ваш скобродіє, ще трохи в мене пожити. Людина він сумирна, ніякого від нього шуму або турботи, а діток моїх він грамоти навчив, тепер знов-таки рихметиці навчає". Ручуся, значить, за тебе, що ані пиятики, ані шуму від тебе не буде... А майор як цикне на мене: "Ион проти самого государя інпіратора бунтівник, ворог унутрішній є, якого зничтожувати положено, а тому ти і заступатися за нього не смій, а як йому від генерала — царствіє йому небесне — послаблєніє було, так генерал сам би за нього й відповідав, а я за його злочинства відповідати не бажаю". Так ось, Григоровичу, збирайся, голубе, поведу я тебе, значить, знов у казарму. Тільки ти не журися й серцем не сумуй: дасть Господь, пришлють нам нового генерала, може, я тебе знов на фатеру до себе випрошу.
Казарма зустріла Кобзаря знайомим смородом і стогоном.
— Не все котові масниця, — ущипливо засміявся розжалуваний прапорщик Білобровов, розгойдуючись на лаві біля стола і мало не перекидаючись навзнак. — А ми вже гадали — знюхався ти з генеральською донькою та з нею змиєшся в Оренбург.
Шевченко стиснув кулаки.
— Не чіпай дерма, браток, щоб не смерділо, — стиха сказав Кузьмич, — погавкають та й перестануть. Це вони од нещастя звіріють.
— Іто правда, — опанував себе Шевченко і з повагою глянув на старого солдата.
Місце його було вільним, бо взимку всі тулилися до груби. Потяглися виснажливі дні безпросвітного казарменого життя.
Темніло рано. Безконечні ночі несли Шевченкові сіру тугу. Сну не було. Лежав і дивився в темряву. І йому здавалося, що він сліпий, що одвічна ніч, якій нема кінця-краю, спустилася над ним.
В думках блукав він рідною Кирилівкою або вулицями Києва, бачив кожен його будинок, і серед них темно-червоний університет з чорними іонійськими капітелями колон, з високим фронтоном. Входив у його довгі й лункі коридори зі склепінчастою стелею і блискучими чавунними плитами підлог. З університету переносився в чепурний інститут для шляхетних дівчат, де минулого року квітучого весною був на випускному балі з професором Костомаровим. Милувався чудовим зразком українського барокко92 — ворітьми Ра-фаїла Заборовського93 в садибі Софійського собору і незрівнянною Андріївською церквою над Подолом — цією іграшкою, яку натхненний Растреллі94 поставив на гребені Старокиївської гори. Милувався й виключної краси Лаврською дзвіницею роботи Шеделя95, і сніжно-білим Микільським собором на Печерську, видатним пам'ятником українського барокко. Одвідував нічим не примітну Георгіївську церкву, тому що там був похований Іпсиланті96, ватажок повстання греків проти турецького ярма, під прапором його колись бився Байрон, володар думок двох поколінь.
І дніпровими урвищами блукав у думках Шевченко в ці довгі безсонні ночі. Входив у доми друзів-киян, які ось зрадили його в тяжкому горі.
А іноді згадував Вільну, де довелося йому прожити підлітком півтора року. Буяла тоді Вільна, готуючись до повстання 1830 року. Невидимі руки щоночі писала на стінах будинків сміливі заклики до боротьби або наліплювали прокламації до селян і до міського люду, малювали карикатури на царя та урядовців. Виголошувалися палкі промови проти цензури, за необмежену свободу слова, за рівність всіх станів перед законом.
— Чого, братику, не спиш? — спитав його якось Кузьмич, який відморозив собі ноги і тепер з оперованою ступнею був тимчасово нестройовим. — Усіх думок, скільки б не думав, не передумаєш. На-топався за день, так спи. Добре, що генерал блощиць наказав вивести, царствіє йому за це небесне! Три дні в порожньому чихавзі рота ночувала, поки їх тут сіркою викурювали... Тепер хоч жити можна: ще не розплодилися.
— А чого ти сам не спиш? — тихо відгукнувся Шевченко.
— Я? Вдень ви ж на муштрі, а я сам у казармі. Поспиш удень, от уночі сну й не докличешся. Та й минуле в очах стоїть, душу непокоїть.
Шевченко пильно глянув на старого, але при тьмяному світлі єдиного каганця не міг роздивитися його очей.
— Не второпаю я, дядьку Кузьмичу, за що ти сюди потрапив. Ти ж людина тиха, богобоязлива. Просто дивно.
— Ех, братику! Не треба торкатися старих ран, щоб не нили. Скажу одне: лихо мужикові від панського гніву, а ще гірше, коли пани полюблять нашого брата. Через оту панську любов мене й у солдати забрали.
Шевченко розуміюче мовчав.
Кузьмич замислився, потім, по-старечому крекчучи, сів поруч і заговорив:
— З-під Орші я, панів Казановичів кріпак. Як ішов на нас француз війною, загинув мій батько. Потім і матір померла, а я ще зовсім нетямущим був. Підібрала мене стара баба, а коли підріс, — взяли мене пани на фільварок і до садівника помічником приставили. Привчав він мене дерева та квіти вирощувати, кущі різні... В теплицях допомагав, у парниках. Оранжерея теж була, де лимони та персики стигли... Але ж пани здебільшого по закордонах жили або в Петербурзі. Приїдуть, місяців з два поживуть і знов поїдуть.
Пан наш довго хворів. Казали люди, що гнили в ньому кості — буркульоз називається. Спочатку на одну ногу шкандибав, потім на другу, а там і зовсім зліг... Возили його лікувати, всі капітали свої пролікували і будинок у столиці продали і теж прожили. Помер він, а пані в маєток приїхала. В літах вона вже була, сина в студенти віддала, але з себе гарна, моложава. А мені ще пан перед смертю оженитися дозволив. Любив я свою Дуню, сонечком своїм називав. Народила вона мені сина — такого здорового хлопчика. Працюю в саду, а сам співаю. І від отих самих пісень усе лихо пішло. Примітила мене пані та й у камардинири призначила. То вона мені чарку піднесе, то ліврею нову справить. А мені і в думках не було, чого вона така добра. Іноді відпустить дівчат своїх на село на вечорниці, а мене до кабінету покличе, камін накаже запалити й розпитує, як я живу, що та як. Говорить так ласкаво, а потім раптом як розсердиться. "Іди собі, дурню, — каже, — коли ти щастя свого не розумієш!" Піду я в свою комірку під сходами, а як засне вона, — біжу на село до своїх. Вислідила вона якось та як розкричиться: "Де ти сякий-такий ночами швендяєш?" — "Ніде я, пані, не ходжу, як додому. Там у мене жінка законна та синочок маленький". Промовчала вона, губи підібрала і, як хмара, до себе в будуварню пішла. Три дні вона зі мною не розмовляла і раптом наказала відрядити мою Дунечку в дальню економію за сорок верст звідти. Настановила вона її там щось ніби економкою. Троє дівчат дала їй, щоб вони там дім берегли, сад, город, курей та качок розплоджували, взагалі все господарство пильнували. Воно дійсно в економках жити добре, не те, що в полі жито жати, та от розлука... Минув тиждень, другий. Прошуся в пані під свято: "Дозвольте, пані, на один день до своїх відлучитися". Не відпустила. Ще тиждень минув. Відпустила вона всю челядь у Бихов на ярмарок, в домі мене самого залишила. Час був вже не ранній, вечір. Дзвонить вона, кличе тобто до себе в спочивальню. Прийшов я, як належить в двері постукав, ввійшов. Лежить пані в ліжку. "Підійди, — каже, — ближче. Я тобі щось скажу". Підійшов я ближче, а вона й каже: "Дурень ти, свого щастя не бачиш. Я тобі, каже, полю дам, землі подарую, хату поставлю. Людиною будеш, тільки кинь свого Дуньку. Я і їй теж вольну дам, і дитину твою не забуду". Очманів я... Стою як пень, що сказати не знаю, а вона ковдру відкинула. Лежить в чому мати народила і мене до себе руками вабить.
"Пані, — кажу я, — адже ж жінка у мене законна в церкві вінчана. Піп нам вичитував у Святому Письмі: "Кого Бог з'єднав — людина хай не розлучає..." Ну та що там! — раптом смикнувся всім тілом Кузьмич. — Нема чого довго казати: забрила вона мене, а Дунечку мою бідолашну до найчорнішої роботи приставила.
Кузьмич скрипнув зубами і відсунувся в свій куток...
Живучи в казармі, Шевченко знов почав хворіти. Ноги нили від ревматизму і скільки не напував його фельдшер конячими дозами саліцилового натру, йому не легшало. Не допомагав йод, яким він мастив суглоби. А інших ліків не знав ані фельдшер, ані лікар Алексан-дрійський, і марширувати Шевченкові ставало все важче. З'явилася й задишка, і навіть набряки.
Ще в Петербурзі студентом Академії художеств Шевченко якось захворів на плеврит, і лікар знайшов у нього, крім плевриту, органічний порок серця. Тепер серце частіше нагадувало про себе: коли доводилося бігти і навіть при звичайному маршируванні Тарас Григорович задихався. Але хіба ж міг Глоба зробити найменше і навіть законне полегшення державному злочинцеві? І Шевченко тягнув важку солдатську лямку, виснажуючи хворе серце.
Крім усього, в нього почалася цинга. Все тіло вкрилося ранами й синцями. Тепер не було у нього ісаєвських овочів, і тільки іноді, коли Тараса Григоровича нарешті тимчасово звільняли через хворобу від строю, кашовар давав йому сиру ріпу або цибулину.
І ось одного разу лікар Александрійський, обережно оглядівшись, непомітно сунув поетові листа.
Захлинаючись від радості і нетерплячки, Шевченко пішов у найдальший закуток лікарні і тремтячими руками розірвав конверт. Лист був від Лизогуба — теплі сердечні рядки, повні щирого співчуття й любові, гарячою хвилею прилинули до серця змученої людини. Це була відповідь на перший лист поета. Але хоч і зогріла вона Кобзаря, та смоктала душу печальна думка: чому не відповіла Рєпніна? Шевченко надто добре знав і Варвару Миколаївну, щоб сумніватися в її сміливості. Може, вона десь виїхала з Яготина чи, може, Лизогуб не передав їй листів Шевченка?
Готуючи листи до чергової оказії, Шевченко знов написав Лизо-губові великого листа, повного співчуття з приводу смерті його дівчинки, питав про Рєпніну і, не втримавшись, вписав і таке: "Щоб і ворогові моєму лютому не довелося так терзатися, як я тепер терзаюся!
І ще велике до вас прохання, — писав він далі, — пришліть мені вашу маленьку скриньку, де є все, що мені треба, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона, щоб іноді подивитися — все ж таки легше стане".
Так Шевченко знов прозоро попросив Лизогуба надіслати йому фарби і вже без будь-якої алегорії "Одисею", в перекладі Жуковського, та Шекспіра, в перекладі Кетчера97.
З казарми Шевченко майже не виходив. Суворо дотримуючись статуту гарнізонної служби, Мєшков заборонив солдатам виходити за межі фортеці без "увольнительної", а її видавали раз на тиждень і не більш як на дві-три години, тому захалявні книжечки Тараса Григоровича тепер майже не поповнювалися новими віршами: в казармі міг знайтися донощик, а в степу весь час бушували бурани, і поет тільки зрідка навідував своїх польських друзів та заходив до лікаря Александрійського і тільки там міг написати кілька рядків.
XVII.