Жоден із терористів не врятувався. Подробиці будуть повідомлені пізніше.
Барк Сап
Нія (ІІІ)
Виглянуло звідкись сонце, освітило долину, нижні рівні далекої вже стіни, верхні ховалися в нависаючих хмарах.
– Давай перепочинемо, – сказала Нія, знімаючи рюкзак.
Вони сіли поряд, обличчям до мегаполіса і заливу.
– Там, – Нія кивнула собі за спину, – усе інше. Ти плачеш?
– Нічого, – сказав Габр.
– Я розумію. Там усе твоє життя.
Вершина гори була голою, і можна було бачити, як по обидва боки півколом височіли інші вершини гряди.
– Цей світ, – сказала Нія, – він замкнутий у собі. У собі і на собі.
Габр підняв суху гілку, покрутив у руках.
– Ви впевнені, що нас не впіймають?
– Нізащо, – засміялася Нія. – Я вже перевіряла ці штучки, – вона поплескала себе по видутій кишені. – Я ж була вже тут.
– Тут? – здивувався Габр.
– Так. Я перевіряла. Відразу, як вдалося вкрасти нейтралізатори. Он іще моя пляшка, біля куща. Я он там сиділа.
– Значить, ви давно задумали втекти?
– Я весь час про це думала.
– Скажіть, а тоді, біля озера…
– Так, – кивнула головою Нія. – У мене ці нейтралізатори давно.
– Чому ж ви…
– Чому я не запропонувала тобі тоді? А хіба я тебе знала?
– А тепер? – запитав Габр.
– Тепер я тебе краще знаю. Ти пройшов колами. Колами пекла.
Вона чомусь засміялася.
Габр перегнув гілку через коліно і з тріском зламав її.
– Як же ніхто в Прозорій Плямі не здогадався? – Він кинув зламану гілку далеко вниз.
– Що я зряча? А ти хіба здогадався?
– Ви тому покликали мене до озера тоді?
– Звичайно, тому, – кивнула Нія. – Ти бачив світ, як і я. І ще ти був такий молодий, набагато молодший за мене.
– Ну і що?
– Мені це подобалося. Ти був молодий, і ти відчував далекий простір, як і я.
– І тому ви відчинили комору?
– Я знала, що тебе мали доставити, і всюди ходила за Оксом слідом. Ніхто цього не бачив.
– Зараз нас шукають?
– А ти як думаєш? Адже ми йдемо цілий день. Вони обшукали всю Пляму і, напевно, зрозуміли, що ти втік.
– І що тепер вони будуть робити?
– Вони прокляті, Габре, я тобі вже говорила. Вони всі прокляті. Їм немає місця в цьому житті.
– Як і мені.
– Вище носа! – вона злегка вдарила його пальцем по носі. – Ти виграв. Ти це розумієш? Ти таки вирвався з кола. Один із мільйонів. Один із усіх. А вони, – вона витримала паузу, – вони – ні.
Пролетів якийсь птах над головою.
– Чому вони не підуть звідси, якщо в них є нейтралізатори? Їм би ніхто не завадив піти.
– Кишенькові нейтралізатори я вкрала з лабораторії, – сказала Нія. – Це контрольні зразки. Вже не знаю, навіщо вони їм знадобилися, адже вони постійно літають в гвинтопланах або сидять у Плямі. Але навіть не в цьому річ. Ти зрозумій: вони сліпі і їм нема куди йти. У них немає далекого простору, як у нас.
– Вам їх шкода? – запитав Габр.
– Я їх розумію. Я занадто багато прожила з ними. Давай перекусимо.
Вона розв’язала рюкзак і дістала звідти їжу.
– Їж. Нам доведеться довго йти.
– Скільки?
– Можливо, все життя.
– Усе життя?
– Ні, я жартую. А може, і не жартую, – мовила серйозно.
Габр взяв із її рук бутерброд, відкусив. Море вдалині було вкрите білими баранчиками. І спалахували в стіні, що йшла від моря в нескінченність, ледь помітні вогники на трасах магніт-блоків.
– Ви дивна, – сказав Габр.
– Я просто досвідчена. І набагато старша за тебе.
– Я потрібен вам, так? Зізнайтеся.
– Про що ти питаєш, дурнику? – Вона, сміючись, скуйовдила його волосся.
– Там, у Прозорій Плямі, ви вимріяли собі супутника, з яким можна піти в далекий простір…
– Правильно, вимріяла, – погодилася Нія. – А ти щось маєш проти?
– Ні, – сказав Габр. – Просто одна жінка… вона теж вимріяла собі супутника життя… А до неї… – він перестав жувати і задумався.
– Ну, що до неї? – запитала Нія.
– Ще інша жінка мріяла про ще іншого супутника і… Я просто вам потрібен.
– А це погано? – Очі її хитро мружилися.
– Не знаю. Ви використовуєте мене.
– Не комплексуй! – вона знову легко вдарила його по голові. – Ти ж хотів втекти, хотів вирватися звідси? Ну, чого ж ти мовчиш?
– Так, напевно.
– Ми підемо з тобою туди, куди ти хотів, куди прагнула твоя душа. Он там, дивись, – вона показала на ще одну гряду гір далеко, – за тими вершинами, там…
– Що там?
– Там… радість, так. І щастя.
– А якщо там теж мегаполіс? Якщо по всій землі одні мегаполіси?
– Не верзи дурниць. Там нічого немає. Якщо там і є люди, то зовсім інші, і життя там не схоже ні на що. Ми пізнаємо їх – і підемо далі. Нам із тобою нічого особливого не треба, хіба не так? Ти ж усе мав – і будинок, і ванну, і славу, і владу. Потрібно тобі це?
Він не відповів.
– А чому зрячі не прилетять, не виявлять Прозору Пляму? – запитав він раптом. – Нейтралізатори безсилі проти зору. Базу можна просто побачити.
– Навіщо їм потрібно літати і чогось шукати, – знизала плечима Нія. – У них і служб таких немає, пошукових.
– Звідки ви знаєте?
– Значить, знаю, якщо кажу. Інакше Прозора Пляма не існувала би стільки числень. Вищі влади не втручаються у справи сліпих, ти ж знаєш. Оксом і виловлюванням сліпих, які заблукали, займаються самі сліпі. Зрячі тільки правлять світом.
– І ви завжди знали про це? – не міг повірити Габр.
– Про що?
– Про те, що зрячі правлять світом.
– Я здогадувалася.
– Чому ж ви не пішли до них?
– А чому ти не пішов? Ще раз?
Габр промовчав.
– Ну, годі базікати, дурненький, на, попий, – вона простягнула йому пляшку. – Спочатку ти, потім я.
Він закинув голову, але не встиг навіть ковтнути, як вона, сміючись, повалила його в траву… Вода з пляшки повільно виливалася, зволожуючи землю.
– Ніє … – прошепотів Габр. – Я…
– Не говори нічого. Мовчи.
Вона майже лежала на ньому, і її обтягнуті кофтою тугі груди впиралися йому в бік, де серце. Він чув, як часто б’ється її пульс.
– Ми будемо щасливі з тобою. Як ніхто.
– Як ніхто, – прошепотів Габр.
Потім вони лежали поряд і Габр говорив:
– Ти не знаєш. Я тобі не розповідав. Я йшов по парку, не пам’ятаю вже, на якому рівні, дуже високо, тому що був туман. І там були майданчики для загорянь. Ну, ти знаєш. Як у Зонах Оздоровлень. І в різних місцях лежали сліпі, по двоє. Один на одному. І потім іще не раз бачив на вулицях у затишних місцях. Адже вони сліпі і почувають себе в безпеці. Не підозрюють ні про що. А я все бачив. Все. Вони думають, що вони весь час заховані, в темряві. Вони не знають про світло. Нічого не знають про світло.
– Я теж була сліпою, – сказала Нія. – Перестань. Ти якийсь закомплексований. Тобі потрібно відійти від усього, забути про все. Про все. Що тобі сліпі? Чому ти так часто говориш про них? Вони там, далеко, їхнє життя тепер – чуже. Чуже тобі. Ти вже зрячий, ти можеш це зрозуміти? Ось перейдемо наступну гряду – і все. Вони зникнуть назавжди. Нібито їх не було. Їх усіх. Ніколи.
– Я не хочу їх забути, – сказав Габр. – Я…
– Ну що?
– Я живу ними.
– Ти всіма живеш, – сказала невдоволено Нія. – А так не можна.
– Чому?
– Щоби відчувати далекий простір, жити ним, треба забути. Все забути, жити тільки ним. Він вимагає тебе всього. Усієї людини.
– Забути себе? – запитав Габр.
– Чому себе? Ти що, вважаєш, що Міністр – це був ти?
– Можливо…
– Ну і комплексун. – Вона знову вдарила його по голові, засміялася. – Такого ще не бачила. Ти мужчина чи ні? Ти знаєш толком, чого ти хочеш?
Замість відповіді Габр заворушився всім тілом, сів. Сонце вже сховалося за тією, другою грядою, й далека стіна мегаполіса на горизонті почорніла, стала менш помітною в деталях. Крихітні будиночки Тихого Куточка у підніжжя стіни взагалі зникли в імлі, що спадала.
– Ходімо. – Нія підвелася. – Треба встигнути до гаю.
– Якого гаю?
– Там, із того боку, – гай. Не будемо ж ми ночувати просто неба.
Вони зібрали рюкзаки, Габр допоміг їй і одягнув свій. Можна було йти.
Раптом далекий гуркіт примусив їх разом обернутися. І тієї ж миті якийсь яскравий спалах освітив в одному місці, майже під хмарами, мегаполіс. І знову долинув грім, і ще спалах.
– Що там? – Габр здивовано подивився на Нію.
– Не знаю, – відповіла та задумливо. – Мені здалося…
– Що?
І ще кілька різких розкотистих звуків.
– Можливо, це Окс… – Її голос став на диво глухим.
– Що Окс?
– Можливо, вони… Ходімо, Габре. Ходімо швидше. Вже ніч.
– Але що там? – він показав рукою в бік стіни, ніби і без того не було зрозуміло, про що йдеться.
– Ходімо, Габре. Спалахів більше немає. Ти ж бачиш.
І, не озираючись, вона мало не побігла вниз, по схилу, що занурювався в темряву.
На мить Габр іще затримався на вершині. Йому потрібна була ця мить, мить наодинці з собою. Лише з самим собою. Напружуючи зір, вдивлявся вдалину. Там залишалося його минуле. Мати – незрозуміла сіра істота в лахмітті, що плазувала біля ніг, десь там, загублена в незліченних лабіринтах стіни. Ліоз. І Наталі – он, у тому місці біля підніжжя, біля самого моря, в будиночку, що сховався в імлі. Що робить зараз кожна з них? Якщо б їх було не троє, а одна, можливо, він би кинувся бігти – так несподівано натяглися, так занили нитки рідності. Але він не міг прибігти до них усіх і жити з усіма відразу. І він знав, що минуле кричить у серці, лише поки воно минуле, здалеку. Він знав, що йому судилося зазнати і що насправді, яке життя – повне непорозумінь, нудьги, тупиків – почнеться, якби він став жити поруч із ними. Ось ті, хто колись любив його. Хто, мабуть, любить його і зараз! Кожна по-своєму, але любить. А більше… Більше не любить його ніхто на цій землі. Немає більше нікого. Ніде.
Наступної миті він розвернувся і побіг вниз по схилу в згуслу темінь, в якій розчинилася Нія.
Епілог
Дорога Берто! Минуло вже стільки часу після зникнення Габра. А ти знову, як колись, у Відновлювальному Центрі, і я знову пишу тобі.
Жаклін уже знає, що таке сонце. Коли питаєш: "Де сонечко?" – вона показує пальчиком вгору. І ще вона навчилася говорити дідусеві "Привіт!" кожного разу, коли дідусь повертається з роботи. Тільки не вимовляє всіх звуків.
Знаєш, вона все більше стає схожа на Габра. Якби не вона, Габр поступово став би мертвим болем і все. А так він живий – у Жаклін його очі і його губи. А пам’ятаєш, як я боялася, що вона народиться сліпою? Тепер вона, тільки прокинувшись, розплющує очі і каже: "Я плацюю". Я її питаю: як же ти працюєш? Що ти робиш? А вона відповідає: "Мамоцко, я з дифлюся".
Берто, дорога моя подружко, яка я рада за тебе, за твою сім’ю.