Брови он які вузенькі — а й вони дуже допомагають. А то ж не тільки брови…
Він озирнувся на Лелю, щоб перевірити, чи їй легше — з волоссям. Вона тут же завмерла й плавно, але швидко піднесла ложе арбалета до плеча.
Лисий усміхнувся їй, похитав головою — мовляв, я нічого, просто хотів на тебе подивитися, — й рушив далі. І не встиг він ступити двох кроків, як відчув, що живіт йому почало зводити передчуттям небезпеки. Він різко зупинився. Тут же в кількох кроках перед ним круглий сірий камінь просто на очах стиснувся, різко розправився й обтрусився. З нього піднялася над землею зелена хмаринка й почала швидко збільшуватися.
— Назад! — крикнув Лисий. — І не дихай!
Леля миттю розвернулася й побігла. Лисому розвернутися було важче — навколо каміння, а в нього ступа на довгому рогачі. Тож він тільки перехопив рогач у праву руку, й побіг, тримаючи ступу за спиною.
Інженер казав, що спори не перелітають через кучугури, тож відбігши кроків сімдесят, вони завернули за купу каміння й зупинилися. Серце гупало — не так від втоми, як від страху. Тепер не менше трьох днів вони не знатимуть, чи встигли вдихнути спору кам'яної порхавки, чи ні.
Якось так, не змовляючись, почали кашляти й плюватися — навіть неясно, хто перший здогадався. Це нервове перекашлювання тривало досить довго. Чи вдалося викашляти спори, невідомо, але заспокоїтися вдалося. Лисий припинив кашляти перший. Він трохи подивився, як почервоніла Леля старається, надриваючись у кашлі, й засміявся. Вона завмерла на мить, а потім також розсміялася.
— Ти був такий кумедний, коли кашляв, — промовила хрипко.
Вони обоє зрозуміли: це були саме ті слова, які він хотів вимовити, і почали реготати. І чим більше сміялися, тим смішніше ставало. Аж нарешті сміх почав вщухати. Тоді Лисий навмисне двічі кашлянув, і вони знову зайшлися в реготі. Наступного разу кашлянула Леля. Лисому вже живіт зводило від сміху, та все ж не настільки, щоб він не відчув, що зводить йому живіт по-особливому — не тільки від сміху, а й від небезпеки.
Однак було пізно. Він не встиг схопити арбалета і вберегти Лелю. З-за великої безформеної брили вистрибнула такого ж сірого кольору потвора завбільшки з собаку. Паща її була роззявлена, в ній волого блищали ряди гострих зубів. За тварюкою, мов слід комети, розпластався в повітрі довгий чорний хвіст.
Лелю вберегла мітла, яку вона несла на плечі, підтримуючи лівою рукою. Собачий пацюк напоровся очима на гостре гілляччя в кінці мітли й упав Лелі під ноги. Кігтистими передніми лапами з п'ятьма пальцями він затулив глазниці й пронизливо запищав, клацаючи зубами. Від нього до Лелиної ноги було менше, як півкроку. За мить він просто не міг не вхопити дівчинку за литку. Але цієї миті Лисий пацюкові вже не залишив. Коли смикнулася мітла, Леля втратила рівновагу й мало не впала на каміння. Тому вона ще нічого не зрозуміла й не встигла навіть розвернутися, коли в повітрі просвистіла довга шабля підземників, і пацюча голова підскоком покотилася, мов велетенська шишка, по землі.
Розвернутися Лелі так і не вдалося. Лисий почув, як дзенькнула тятива її арбалета й ще один собачий пацюк заверещав за його спиною. Сам Лисий дістати арбалет не встиг. Він шалено розмахував шаблею, ледь встигаючи рубати нападників.
— У ступу! — крикнув він Лелі.
Однак вона не послухалася.
Пацюки припинили безладно стрибати, стояли навколо, роняючи слину, й переводили скляні погляди зі своїх забитих родичів на хлопця й дівчинку. Лисий нарешті вихопив з-за спини арбалет, але зарядити його не міг, бо в правій руці тримав шаблю і відпустити її не можна було навіть на мить.
Живих пацюків лишалося з півтора десятки. Дуже багато. Звісно, якби вони й далі по черзі стрибали на дітей, ті встигали б відбиватися. Але звірюки дуже по-різному попискували, й Лисий зрозумів, що вони обговорюють план узгодженого нападу.
Леля, як він почув, кинула арбалета і вихопила палаш. Стоячи спиною до спини Лисого, вона тримала в лівій руці мітлу, а в правій клинок.
— Лізь у ступу, — тихо повторив Лисий.
— Не встигну, — ледь чутно відповіла вона.
Мабуть, у цьому була рація. Ступа не така висока, щоб пацюки не могли доскочити до дівчинки. При тому Лисий залишиться зі звірюками сам на сам. За логікою, все було правильно, але хлопець не міг зараз міркувати логічно. Він знав одне: Леля не повинна постраждати.
Споряджаючи їх у дорогу, Інженер попереджав і про гриби, що випускають хмару спорів, і про собачих пацюків, однак він, схоже, й сам не уявляв, скільки тут цього добра. Втім, подумав Лисий, тут є й їхня вина: менше треба було кашляти й реготати. Мабуть, поскликали пацюків зі всієї Руїни. Інженер казав, що пацюки організовані й безстрашні. Бояться вони тільки грибів і гадюк. Грибів Лисий і сам тепер боявся. Уявив, як спори проростають усередині людини, й здригнувся.
— Що? — спитала Леля.
— Гадюку б нам, — мрійливо промовив Лисий.
Один з пацюків двічі пронизливо пискнув, і одразу дві тварюки стрибнули на Лисого. Втім, це було не зовсім одночасно, що й дало хлопцеві змогу встигнути одного зарубати, а другого в останню мить перекинути вістрям шаблі не тільки через себе, а й через Лелю.
— Ти в порядку? — тихо спитав він Лелю.
— Так, — відповіла вона. — Вони стрибали одночасно. Я одного збила палашем на другого.
Пацюки перелаштовували свою лаву. Головний щось їм уривчасто пищав, а вони спритно перескакували з каменя на камінь, навіть не дивлячись собі під ноги, не зводячи круглих чорних голодних очей з Лисого й Лелі, створюючи півколо; але це півколо було якимось неповним, скособоченим — власне, воно таки було півколом, а не колом. Зліва воно виявлялося незавершеним — жодного пацюка. Займаючи місця тих, що вже загинули, пацюки навпаки — зміщувалися праворуч. Чому? Щось тут не так. Може, там готується якась пастка? Може, вони намагаються відтіснити нас туди? — подумав Лисий.
Леля, як завжди, ніби прочитала його думки.
— Вони бояться ступи, — тихо промовила вона. — Тому справа їх немає.
Чому справа, коли зліва, подумав Лисий. І тут же зрозумів, що раз вони стоять спиною одне до одного, то Лелин правий бік — біля ступи, як і його лівий бік. А це означало, що їй захищатися важче — адже палаш у неї в правій руці, а нападають на неї весь час зліва.
Тепер ясно, чому на них не напали, поки вони сміялися — у Лисого за спиною була ступа, а у Лелі — мітла. Зрештою, перший напад стався там, де була мітла. Вона захистила, але стало зрозуміло, що її пацюки бояться значно менше, ніж ступи.
Після падіння Лелі мітла валялася під ногами. Лисий, не втрачаючи з виду пацюків, повільно нахилився, поклав на землю арбалет і взяв мітлу.
— Тримай, — передав він її Лелі. — Вона захищає.
— Знаю, — відповіла дівчинка. — Хай буде у тебе.
— Ні, візьми в ліву руку. Швидше!
І щойно Леля забрала у нього мітлу, знову двічі командним голосом прокричав той самий пацюк, що й раніше. Цього разу на Лисого полетіло одразу троє тварюк.
Він страшенно ризикував. Якщо не встигне, один із трьох пацюків ввіп'ється зубами в нього або — ще гірше — Лелі в потилицю. Але часу на роздуми не було. Просто стояти й чекати наступної атаки — безглуздо й безнадійно.
Лисий різко нахилився, підхопив лівою рукою рогач і швидко, але плавно, щоб не перекинути ступу й не скинути її з рогача, розвернув усю конструкцію назустріч звірам. Одразу двоє пацюків врізалося в ступу, а третього він зловив на шаблю. Ті двоє заверещали, наче потрапили в вогонь, упали на землю й боком, скиглячи й шкандибаючи, кинулися навтьоки. Решта пацюків також не на жарт перелякалися. Вони дружно вискнули й відскочили назад, ніби чекали, що ступа далі полетить на них. Навіть вожак відскочив на півметра.
Але найгірша доля чекала на одного з тих пацюків, що стрибнули на Лелю. Не знаючи, що задумав Лисий, вона повторила його нещодавній прийом. Хлопець цього не бачив, але, схоже, вона палашем перекинула через себе одного з нападників. Той пролетів над головою Лисого і впав прямо в ступу.
Ступа шалено затіпалася й засмикалася. Лисий не відчував ваги пацюка, але ступа, схоже, не просто відчувала, а з останніх сил обурювалася. Було враження, що якби не рогач, вона б зараз полетіла світ за очі.
Однак вона не полетіла. Вона різко смикнулася вниз, аж Лисий ледь утримав рогач у руці, а потім відразу вгору, і знову вниз. Обвуглений, аж чорний клубок вилетів з неї й гепнувся на землю просто перед вожаком пацюків. У того дибки стала сіра щетина й хвіст задрався до неба. Потім головний собачий пацюк панічно заверещав і кинувся тікати. За ним з очманілим лементом понеслася решта зграї.
Лишилися тільки тіла забитих раніше пацюків і безформне обвуглене утворення, яке ще билося в конвульсіях, але пацюка вже ніяк не нагадувало.
Ступа на рогачі нервово тремтіла й зрідка невпевнено смикалася.
З різних боків до поля бою злетілося кілька величезних круків. Вони повсідалися осторонь на каміння й терпляче чекали: чи заберуть люди з собою свіжозабите м'ясо, чи, може, і їм щось залишиться.
Дожити треба
— Давай нахилимо ступу, — промовила Леля. Вона залила водою хустинку й заходилася ретельно витирати стінки й дно ступи, примовляючи: "Бідненька моя, таке знущання… Ти у нас розумашечка… Ти наша рятівниця… Бач, ми про тебе й не знали, що ти така помічниця… Ти така гарна тваринка"…
Це справді виглядало так, ніби вона пестить кошеня. Ступа завмерла й покірливо приймала Лелине піклування. Лисому навіть почулося муркотіння.
Сонце перевалило за полудень. А вони ще й півдороги до вежі не подолали. А від вежі ще йти та йти.
Незважаючи на гидотні трупи собачих пацюків під ногами, Лисий відчув, що зголоднів. Схоже, перша спроба дістатися до схованки, залишеної старим Інженером, зазнавала невдачі. Можна, звісно, спробувати йти далі, а потім заночувати в Руїні й рухатися знову, однак перші півдня перебування тут зовсім не надихали хлопця на такий нічліг.
Треба йти з цього місця, проте Леля все ніяк не могла натішитися миттям ступи. Вже всю воду зі своєї баклажки вихлюпала. А в баклажці Лисого води було тільки наполовину.
Круки сиділи з байдужим виглядом, реагуючи лиш на приліт нового родича. Втім, відчувалося, що їхній терпець на межі. Ось один із них ліниво змахнув крилами, злетів у повітря, облетів коло й приземлився.