їй раптом стало моторошно. Вона стрепенула головою й мерщій пішла до селекційного кабінету.
За півтори години пробігли перед очима п'ятнадцять верстов припорошеної дощем дороги і широкі розтягнуті кола скошених, тепер холодних, непривітних, спустошених ланів, і нарешті показалась захована в придолинку маленька залізнична станція.
— Ну, здається, приїхали якраз під такт,— сказав кучер.
На станції люду було зовсім обмаль. Троє дівчат з торбинами під рукою у легких стареньких купинах байдуже дивились на тих, що допіру приїхали. З-за рогу маленької червоної комори, що правила тут і за пакгауз, визирнула по-мишачому гостророта й полохливо-цікава з цапиною борідкою постать місцевого крамаря.
Вона, певне, стежила за тим показним відповідальним, що пишновито прогулювався на пероні. За відповідальним ходило двоє міліціонерів. Один з них, товстий, поважний і суворий, щось кволо говорив відповідальному. Другий, довгий, колесом зігнувшись і витягнувши гостре, подзьобане віспою, схоже на тикву обличчя, напружено прислухався, а разом з тим пильно дививсь вперед, ніби винюхуючи повітря. Відповідальний ішов поволі, насунувши чорного кашкета на очі, похмуро інколи відповідав.
Але коли приїхав прсфесор з Орисею і блакитний капелюх його з білою смугою жінчиного шарфа прорізав повітря незвичайно принадною лінією, відповідальний ще більш насупився й уп'явся очима. Блакитний капелюх і білий шарф зовсім не зважали на нього. І тільки тоді зважився вийти крамар, полохливо скосив око на чина й непевно задивився на колію.
Було трохи ще клопоту з багажем, але допоміг сторож станції і все влаштувалось на добре. По тому ударило на повістку, пасажири жвавіш загомоніли поміж собою. Чин скоса й зацікавлено стежив за професорською парою. Прийшов нарешті потяг, пасажири кинулись до вагонів. Потяг постояв дві хвилини й посунув далі.
Орися притиснулась обличчям до шибки. На мить майнуло подзьобане обличчя міліціонера. Воно ще гостріш витяглось уперед.
Потяг узяв напружено-рівний хід. Професор заклопотано й зосереджено укладав свої речі на поличку і щось мурмотів. Але Орися не чула його. Вона прилипла обличчям до шибки, стежила, як холодно одрізувало від неї краєвид за краєвидом, і думала з тривожною цікавістю про майбутнє.
XXVIII
В кінці вересня з центру було одержано повідомлення, що фахівцеві станції А. Долинній дається на два місяці наукове відрядження в країни: Німеччину, Бельгію, Чехію та Австрію, але тільки як буде вибрано з поля селекційний матеріал. Формальну процедуру з одержанням паспорта та інших документів повинна проробити сама т. Долинна. Це була, властиво, складна й неприємна сторона відрядження, але тут прийшов на допомогу Сахнович, пообіцявши, що управитель господарства т. Попова візьме на себе деяку частину митарств.
Почали копати елітний матеріал і вкладати його в кагати. Тепер записували ділянки дуже ретельно. В селекційнім кабінеті готувались до поляризування. Але разом з тим Іван Петрович Гамалій підбирав деякий матеріал з селекційних дослідів з тим, щоб доручити Тосі порівняти ці висновки з дослідами чеської селекції. Пояснюючи свої висновки, Гамалій так само глухо й скрипуче бубонів, але в голосі його вчувались ще нудніші й сухіші ноти, ніж раніш. Тося, слухаючи, вдивлялась в нього: на цю пору він ще більш постарів і зігнувся; на обличчі його лягла ще більша втома й глибокі зморшки. Рудий костюм ще більш потерся, постарів, на його широкі сухі плечі лягло ніби ще більш тягаря. Тося дивилась на нього, вчуваючи якийсь жаль до цієї людини. Що могло бути в неї спільного з цією людиною, опріч випадкової робітної спілки? Втім, вона спіймала себе на цій думці, пересилила її й записала собі до блокнота адресу чеського селекційного закладу.
На початку жовтня прийшов перший лист від Орисі. Він був зовсім коротенький. Орися тільки повідомляла, що влаштувалась в інституті. У них дві доволі великі кімнати, дуже невигідні. Щодо майбутнього, їхні плани ще двояться. Далі Орися повідомляла, що вона теж чула про дозвіл на відрядження Тосі за кордон, і просила Тосю заїздити до них, як та їхатиме за кордон.
Лист був дуже скупий і стриманий, і від нього зосталось чуття розчарування й досади.
І, певне, під впливом цієї невиразної досади Тося ввечері пішла до Сахновичів. Ганна Іванівна зустріла її уважно й сердечно і зразу ж попрохала до їдальні.
В їдальні вже сидів Михайло Ісайович і жартома розмовляв з Гамалієм.
— Тосю! Чаю вип'єте, звичайно? — поспитала Ганна Іванівна.
Тося мовчки хитнула головою.
— Від Орисі ви нічого не одержали? — поспитала вона, подавши чай.
— Ні, сьогодні дістала листівку. Але дуже скупу й холодну.
— Справді? Чого ж так?
— Не знаю!
— Ну, це, мабуть, тому, що вона нам прислала для всіх листа.
— А ви, значить, теж одержали?
— Аякже, і дуже цікавого! Справді, з цієї пари може щось вийти.
Ганна Іванівна мерщій схопилась і пішла до кабінету. Вона зразу ж повернулася звідти й подала листа Тосі.
— Ось, коли хочете! Я думаю, його можна прочитати всім. Ви нічого не маєте проти цього? — запитала вона в чоловіків.
Ті притихли. І тоді Тося поволі, розбираючи руку, прочитала:
"Ганно Іванівно, голубко! Я страшно винна перед вами, що й досі не написала. Але не подумайте, що забула чи не хотіла. Мені здається, я ніколи не забуду всіх тих років, що пройшли в мене на станції, і саме з вами, в вашім товаристві. Вони зостануться в мене, як спогад про теплий родинний затишок, особливо тепер, коли мене хтось штовхнув на широкі люди, в далеке плавання, і мені трохи моторошно й холодно.
Цей холод я зразу відчула, як тільки приїхала в інститут. Нам насилу відвели приміщення на дві кімнати, і то Вікторові довелось багато воювати. Кінець кінцем нам таки дали дві занехаяні, дуже невигідні холодні кімнати, і мені зразу ж довелося взятись за ремонт їх, бо Вікторові було дуже ніколи. Отже, я мусила зразу ж виявити свої господарські здібності. На це все пішли всі наші заощадження, і ми тепер живемо дуже скупо, одмовляючи собі майже в усьому. Навіть у театрі ще й разу не пощастило побувати, а, кажуть, цього року сезон розпочався дуже цікавими виставами. Ну, та ця справа з грішми, мабуть, скороминуща. Далеко гостріш довелося нам пережити інтригу, яка була вже сплутана навколо Віктора ще до його приїзду сюди. Я дуже непокоїлась і боялась за Віктора, що він не витримає і зірветься з тону. Я не знаю чому, але це було мені страшніше за все: за втрату посади, роботи й інше. І як уже я була рада, коли справді Віктор спокійно, з цілковитою гідністю, але одверто й мужньо розбив усю ту темну компанію і примусив їх замовкнути! В найбільшій мірі цьому прислужилась праця у вас на станції. Доповідь у кафедрі принаймні пройшла з великим успіхом. І я взагалі рада, що Віктор цілком щасливо витримав цей перший іспит і міг показати, чого варті для нього самого його власні теорії.
Але тепер, коли всю інтригу розбито, в Віктора пропала всяка охота до праці в інституті. Він страшенно нарікає на порядки в інституті та на все професорське оточення. Я цього добре не знаю, але професорських жінок сама спостерігала. Справді, якби ви знали, Ганно Іванівно, голубко, що це за пави, ці "професорські жони"! Це, здебільшого, чванливі консервативні росіянки, люди, пройняті великими зовнішніми умовностями та традиціями. І, звичайно, плітки та інтриги. Я побувала в одного скотаря на родинній вечірці й закаялась: більш не піду.
Отже, тепер сиджу дома сама. Але не знаю, що зо мною діється, я не сказала б, що я нудьгую. Навпаки, в мене така сила думок, така сила проблем, і мені в цім велика втіха все це продумати, обміркувати. Віктор там ще десь треться між людьми. Він повний планів про нове життя, яке він, як йому здається, цілком виразно собі уявляє, й возить їх у собі, як тепловоз. Він признається, що тільки тепер його починає глибоко й органічно захоплювати цей процес творення нового життя серед справжнього робітного суспільства. Я в цілому з ним згодна: ми вступили однією ногою в якусь нову добу, навколо нас сама сировина в усьому, і треба з тої сировини зсукати добру нитку. І цього, властиво, й страшно. Ми ще самі такі дрібні й маленькі, що я ще не знаю, чи ми справимось з тими покладеними на нас завданнями. А все-таки хотілось би їх якось перемогти! І я знаю: щоб напоїти ті нові фюрми життя новим змістом, новим культурним процесом, що справді живив би нас, треба насамперед самим вирости й зміцніти,— я розумію, внутрішньо, розумово й морально.
Це, звичайно, може, трохи й наївно в мене виходить таке планування. Але коли я уявляю той великий процес, що ми до нього стаємо, мене забирає гостра гарячка творення цієї нової культурної доби, і я вже й тепер передбачаю святочний ранок цього великого золотого дня.
Віктор надумав кидати інститут. Йому здається, що краще було б перебратись на якусь зовсім нову селекційну станцію чи якийсь інший агрономічний заклад і там спробувати якось по-новому жити й працювати. Але я не знаю і нічого не можу йому порадити. Але я ще зовсім не призвичаїлась до нової обстанови й не розібралась у ній. Я дуже хотіла б знати вашу з Михайлом Ісайовичем думку про це. Мені здається, ви такі досвідчені, що вам ясніша, ніж мені, й ця справа. Пораючись у себе отут "по господі", коли можна так сказати, я якось дивно себе почуваю. Мені ніби чогось бракує. І коли я починаю в цім розбиратись, мені стає ясно: бракує вашої станції, вашого оточення і моєї роботи. Бачите, з роботою я ще ніяк не примостилась.
Передайте всім привіт, всім, всім, особливо Михайлові Ісайовичу, а Тосю поцілуйте, хоч я їй пишу окремо.
І ще раз — будь ласка, не гнівайтесь і пишіть.
Ваша Орися"
Тося прочитала й замислилась. Ганна Іванівна, перемиваючи чашки, потай глянула на неї й сказала:
— Все-таки, вони, по-моєму, цікаві люди. Я ж казала. І вони так спроста не осядуть у житті. У них оця думка про нове життя увесь час горітиме й колупатиме, щоб вони не взялися лепом. Особливо я за Орисю певна. Вона така чутлива й певна, що й його далеко поведе, дарма що сама тихенька.
Тося нічого не відповіла. Тим часом Гамалій поглянув на неї скоса крізь окуляри й невдоволено промурмотів:
— Ну, я не знаю, як щодо неї. Я її мало знаю.