Я, мабуть, сама того не розуміючи, вчинила помилку. Коли Віктор у ботанічному саду почав говорити про своє кохання, я просто висмикнула руку й побігла геть. Йому не сказала жодного слова…
Сьогодні вранці мама послала мене в гастроном. Вона поспішала на роботу, я — на лекції, отже, у мене лишалися лічені хвилини. Та, вийшовши з під'їзду, я несподівано зустріла Віктора. Він навіть не приховував, що підстерігає мене. Щоки в нього позападали, обличчя стомлене — мабуть, не спав цілу ніч. Мені стало його шкода. Як-не-як, а це перший хлопець, котрий освідчився мені в коханні!.. Коли я про це подумала, вся злість на Віктора одразу ж розвіялась. І хоч соромно признатись, але ж правда: в ці хвилини я була дуже сердита на Миколу! Сердита за те, що не від нього почула ці слова. Мені мало того, що він кохає Лочу. Якби хоч коли-небудь сказав: "Оксано!.. Лоча — це ти". Але ж ні — цього він не сказав жодного разу. Тільки обережно на це натякає. Мовляв, сама догадайся. А мені хочеться не догадуватися — хочеться знати, чути від нього… Чути не раз і не двічі — тисячу разів!..
Не розумію, як це сталося: до самого гастронома Віктор вів мене під руку. А коли повернулись до нашого під'їзду, сказав:
— Давай не підемо на першу пару.
Залізом тебе треба пекти, Оксано!.. Бо ми таки не пішли на першу пару, спустилися в метро, поїхали до Дніпра. Цього року він розлився як ніколи! Киянам довелося споруджувати високі загати, щоб захистити Поділ…
Віктор, тримаючи мене за руку, сказав:
— Оксано!.. Бачиш оту повінь? Ніхто не може заборонити її вирування. Так само і мої почуття…
Зараз, коли я пишу ці рядки, мене смішить його пишнослів'я. А там, над водою, чомусь воно мені сподобалось. Не знаю, як це пояснити. Мабуть, у мені живе незбориме бажання чути отакі слова.
Я не тільки не сердилась на Віктора — я була йому вдячна. А те, що він виступив на боці наших супротивників… Чи треба його за це судити? Було б нечесно, якби він приховував свої думки.
Звичайно, я мовчала, бо що я могла йому сказати? Я люблю Миколу. І все ж мені було приємно, що Віктор так говорив. Мабуть, він казав правду. А за любов хіба можна бути невдячною?..
Наприкінці нашої прогулянки, коли ми поверталися до станції метро, я наважилась йому сказати:
— Вікторе, будьмо хорошими друзями. Гаразд?..
— Я тебе не розумію. Кажи точніше…
— Ти ж знаєш — я люблю Миколу…
Більше я нічого не встигла сказати — він рвучко зупинився, закусив нижню губу і процідив крізь зуби:
— Значить, я його іще не розвінчав… Розвінчаю, будь певна!.. Так розвінчаю, що ти не глянеш у його бік.
І, лишивши мене саму, швидко пішов по набережній. А я поспішила в метро, щоб не спізнитися на другу пару…
Після лекцій ми з Мариною забігли в деканат. Нам треба було поговорити з Мироном Яковичем. Відчинивши двері, я завагалась: там сидів Віктор. Я почула його слова:
— Ви ж знаєте, як кінчилось обговорення. Чому ж дозволяєте їм збиратись? Ідеалізм несумісний з нашим світоглядом…
Побачивши мене, Віктор засовався на стільці, а Мирон Якович покликав і нас до розмови:
— Заходьте, йдеться про ваш гурток. Сідайте, дівчата… А ви, товаришу Чорний, говоріть далі.
Мабуть, Вікторові не хотілось продовжувати, але іншого виходу в нього не було: це скидалося б на донос, а не на відверту боротьбу.
Закусивши вудила, Віктор помчав наосліп. Його ніби прорвало — він перестав добирати слова, гарячкував.
— Хіба ви не бачите, що вони хочуть створити нову біблію?.. Так, так! Вони збираються її трохи підредагувати і піднести людям замість марксизму… Це необіблійці!.. Енгельс казав…
Мирон Якович махнув рукою:
— Стривайте, Вікторе… Поговоримо спокійно.
— Не можу я говорити спокійно! Мирне співіснування ідеологій…
— Ах, Вікторе, — скрушно похитав головою Мирон Якович. — Ви добре вивчили джерела, на які посилається Нечипорук?
— Досить того, що теорія Шмідта…
— От бач… А я вивчив. І, між іншим, зрозумів, у чому полягає недолік нашого викладання. Ми готуємо вузьких спеціалістів, які добре знають лише свою галузь науки. Фізики погано знають історію, історики майже не знають астрономії… Тому дуже багато фактів губиться у прогалинах, що створилися між різними галузями науки…
Та хіба Віктора можна в чомусь переконати? Він за всяку ціну домагався розгрому нашого гуртка. Більше його ніщо не цікавило!..
— Ви гадаєте, марксизм коли-небудь погодиться з вашими думками?
— Не знаю, — відповів Мирон Якович. — Ось лежить "Діалектика природи" Енгельса… — Мирон Якович розгорнув книжку і прочитав: — "…Хоч би як довго тривав час, доки в якій-небудь Сонячній системі і тільки на одній планеті створились умови для органічного життя; хоч би скільки незліченних органічних істот повинно було раніше виникнути й загинути, перш ніж з їх середовища розвинуться тварини із здатним до мислення мозком… — у нас є впевненість, що матерія в усіх своїх перетвореннях залишається вічно однією й тією самою…" — Він закрив книжку і поклав на неї руку. — Чому ж ми повинні відкидати думку, що життя виникло спершу на Фаетоні, а потім уже на Землі?.. Скажімо, автор підручника, по якому ви, Вікторе, вивчали в школі астрономію… Пригадуєте його прізвище?..
— Здається, Воронцов…
— Так, Воронцов-Вельямінов… Він теж свідчить, що кора Фаетона мала бути вдвоє старша, ніж кора Землі… Значить, на Фаетоні могли виникнути умови для розвитку життя ще тоді, коли Земля перебувала в розпеченому стані…
— Ніякого Фаетона не було! — майже істерично вигукнув Віктор.
— Не було?.. — стомлено перепитав Мирон Якович. — Я ознайомився з джерелами, на які посилався Нечипорук. Даремно він не розповів про алмази, знайдені в метеориті Новий Урей іще 1888 року. Тільки цього факту досить, щоб стверджувати: Фаетон таки був!.. Сьогодні люди самі навчилися робити алмази і добре знають умови, за яких вони виникають. Щоб із вуглецю створилися алмази, потрібне таке велике тиснення, якого немає навіть у земній корі. І температура близько тисячі градусів… Тому алмази створюються не в корі планети, а глибше — у мантії. Там є і необхідна температура, і відповідне тиснення. Звідки ж вони взялись у метеоритах, якщо не було планети?.. Платона я теж переглядав. Це досить переконливо…
Я ледве не стрибнула через стіл, щоб розцілувати Мирона Яковича! Хороший, рідний… Скільки ж йому довелось перечитати астрономічної літератури, щоб відшукати цей додатковий аргумент! Невже ми таки навернули його до своєї віри?.. Я мало не танцювала від радості. Мені хотілося розшукати Миколу і крикнути йому: "Мирон Якович повірив!.. Повірив!.."
Віктор, мабуть, зрозумів, що зазнав поразки. З непевністю в голосі запитав:
— А як же обком комсомолу? Вони ж погодились, коли я виступав…
Декан відповів:
— Сидорук повідомив, що там теж переглянули свою думку. Ми зараз шукаємо приміщення для гуртка…
Як я ненавиджу себе за те, що поїхала з Віктором до Дніпра! Таке відчуття, ніби я вчинила жахливий злочин. Пробач, Миколо. Лоча б цього, мабуть, не зробила…
Ти не сердься на мене. Тепер я розумію, чому так вийшло. Вчора я дуже погано подумала про Віктора, сама злякалася власної думки, а сьогодні мені захотілося глянути на нього новими очима. Бо тяжко, дуже тяжко бачити людську підлість…
Ти незабаром прийдеш, мій любий Акачі… Коли б ти знав, як я тебе сьогодні жду! Мені хочеться вдихнути того озону, яким насичені твої думки…
Але розповім, що сталося далі. Віктор, звичайно, не заспокоївся. Він вирішив будь-якою ціною "розвінчати" Миколу. Можливо, його штовхала на це моя присутність.
— Ви не були на останніх зборах їхньої секти…
— Не секта, а гурток, — поправив його Мирон Якович. — Вони вивчають космос. Що ж тут поганого? Може, із них виростуть майбутні вчені.
— Нечипорук — ідеаліст. Тепер я в цьому переконався остаточно. Те, що він проповідує…
— Що ж саме?
— Ви цитували Енгельса. Там ідеться про органічну матерію. Тобто про матерію живу. А Нечипорук стверджує, що існує якесь променеве життя, що найпоширеніша форма життя у Всесвіті — променеві організми. Навіть зорі й галактики він бачить як живу матерію. Хіба ж це не містика? До чого ж це веде? Він так і каже: білковий організм — дуже недосконала форма життя. Потім… — Віктор завагався, ніби те, про що він хотів сказати, було чимось страхітливим. — Мироне Яковичу! Я дуже вас прошу звернути увагу на оце: Нечипорук визнає ідею. Тобто дух. Він стверджує, що оті променеві організми задають нам програму відчуттів. Ми нібито створені фотоспособом. Ось що виходить, коли відкидається вчення Енгельса про поділ матерії на живу і мертву!..
Мирон Якович мовчав. Він задумливо перегортав сторінки Енгельса. Потім сказав тихо, сердечно:
— Я вас розумію, Вікторе. Те, про що ви кажете, — це, по суті, головне питання філософії. Співвідношення матерії і мислення, матерії і відчуттів. Але справа ось у чому… — Мирон Якович зробив тривалу паузу. — Справа в тім, Вікторе, що ніякого "вчення" Енгельса про поділ матерії на "живу" і "мертву" ніколи не було. І не могло бути…
— Мироне Яковичу! — вигукнув ошелешений Віктор. — Ви ж самі щойно прочитали…
— Ні, Вікторе! Енгельс не ділить матерію на "живу" і "мертву". Не слід йому приписувати того, чого він ніколи не говорив. Енгельс каже про органічні істоти, а не про органічну матерію! Органічної матерії немає — є тільки органічні речовини. До речі, це питання добре висвітлює академік Колмогоров. Він гаряче протестує проти поділу матерії на "живу" і "мертву". І правильно протестує! Бо люди, які вигадали цей поділ, зовсім не зрозуміли Енгельса. Матерія — це субстанція. Обов'язкова тільки вона, а не її зовнішні прояви. Вдумайтесь у цю фразу Енгельса: "Матерія у всіх своїх перетвореннях залишається вічно однією й тією самою". Ви це розумієте, Вікторе?.. Тією самою, а не якісно відмінною! Дехто почав ототожнювати такі поняття, як матерія і маса, матерія і речовина. І навіть з'явилося щось уже зовсім абсурдне: "антиматерія". Ясно, коли матерію бачити як речовину — тоді антиматерія можлива. Але тоді неможливий світ. Насправді ж — це тільки об'єктивна реальність. Субстанція. А що ж таке антиматерія? Виходить, це антиреальність.
— Енгельс визначає життя як існування білкових тіл, — не здавався Віктор.
— З дуже великим застереженням.