Нічого іншого я не відчував, окрім терзань, які краяли її серце.
— Пробач, Сергійку. Забудь... Не думай про мене погано. Коли
йшла до тебе, я сама себе нареченою твоєю оголосила. Дуби та берізки
на весілля покликала. А більше нікого й не треба...
— Ну, то нехай, Ганю. Нехай буде наше весілля. Я теж іншого
весілля не хочу.
— Ні, Серґію. Ти добрий, я знаю. Це вже ти від жалості кажеш. А я
гадала, що свято тобі подарую.
— Ти подарувала мені свято. І воно в нас іще не одне буде.
— Не треба про це. Ходімо додому.
Ганнуся рвучко підвелася, накидала піску на багаття. Воно відразу ж погасло, тільки якась жаринка висвічувала з ями. Ганнуся кинула на неї жменю піску й тихо мовила:
— Оце й усе!..
Тільки зараз я розумію, що вона вкладала в ці слова.
Страшно мені їх пригадувати. І все ж оця остання жаринка із нашого багаття блимає в мозку моєму, наче просить: "Не гасіть, не гасіть! Дайте мені розгорітися... "
Виглянув місяць, він був уповні, і щось таке розлилося з душі моїй, що дихало вічністю, мовби споконвіку ми жили з Ганнусею на оцій землі.
Сосни гойдалися так само, як у часи Трипільської культури. Щоправда, не було тоді квадратів лісових та стовпів прикордонних у соснових державах, але це вже подробиці, від яких можна абстрагуватись. І, напевне, не одна душа людська каралася тими ж самими муками, які впали на нашу долю.
На нашу?.. А чи маєш ти право так сказати? Карається лише Ганнуся, а ти, Серґію, виявився надміру обачним та розважливим.
Ми йшли мовчки, я почував себе злочинцем перед чоловічою половиною роду людського. Кисіль малиновий, кваша вівсяна. Як мене мусила зневажати Ганнуся!..
І чомусь мені дуже закортіло виправдатися перед нею. То було щось таке дрібне, таке нікчемне, що я довіку не перестану ненавидіти себе за це менторство жалюгідне. Звідки воно в мені взялося? Мабуть, від отієї фальшивої гідності чоловічої, яку я нібито зганьбив. Словом, я покликав на допомогу примітивну педагогіку.
Я сказав:
— Хтось із нас двох розсудливішим мусить бути. Хвилина радості, а
потім... Може, ти ще колись подякуєш. Ну, а того довгоносика... Ми з
Яковом так його віддубасимо, що він дорогу сюди забуде.
У Ганнусиних очах зблиснуло щось гнівне, вона промовила майже з ненавистю:
— Якщо ти Якова в це втягнеш, я ніколи тобі не прощу!
— Ну, без Якова... Я й сам з ним справлюся.
— І що ж ти збираєшся робити?
— Перестріну в лісі...
— Він не зупиниться.
— Тоді...
— Що тоді? Може, додому прийдеш кулаки показувати? Ні, Серґію.
Не так я вирішила. Та цьому вже не бути.
— Ну, розумієш, Ганю, я хотів...
— Заспокойся, Серґію. Ти такий, яким тобі й належить бути. Іншим я
тебе не уявляю. То вже був би не ти. Значить, не судилося мені. Прийму
те, що судилося.
— Невже матір послухаєшся? — майже крикнув їй в обличчя.
— То вже не твій клопіт. А мати... Ну, хто ж у мене є, крім матері?..
Звісно, не така вона, як твої батьки. Та хто ж нас із Яковом вигодував?
Гадаєш, легко їй було?.. Твій батько — полковник, мати — лікарка. І ти
в них один... Тобі добре батьками пишатися. А моя мати — селянка
темна. Жодної книжки за свій вік не прочитала.
— Хіба в цьому справа? — почав я, але зупинив себе, бо Ганнуся без
мене добре знала, що таке честь доньки для кожної селянської матері.
Так було споконвіку, хоч люди про грамоту навіть не мріяли.
Не те каже Ганнуся, що думає. А може, виправдань для матері шукає? Може, відчула себе приреченою, до власної долі збайдужіла? Але як же я зараз поясню, що її освідчення застало мене зненацька і саме через те я так поводився? Вона вже знала, навіщо мене кличе, а мені це навіть на думку не спадало. А як добре було б отак взятися за руки, прийти до батьків моїх і сказати: "Що хочете робіть, а Ганнуся вже з нашої хати не піде! Бо ми з нею — чоловік і дружина". Може, й не зраділи б вони від поспішності такої, але певен: якби все їм розказав, — так, як воно є, — не засудили б вони нас, прийняли б Ганнусю, як доньку рідну. Та як це зараз їй сказати? Не повірить вона, — подумає, що то від жалості.
Недобре ми якось попрощались з Ганнусею. Подала вона мені руку біля хвіртки, наче випадковому знайомому. Очі в неї були вологі, — напевне, сльози стримувала, — обличчя в сяйві місячному холодним здавалося, наче то мармур був, а не живе тіло. Побігла вона од хвіртки так, ніби хтось із нас міг передумати, а вона цього дуже боялася.
Батька я застав на подвір'ї — сидів біля грубки під яблунею. Ще до того, як ногу йому відірвало, осколок легені пробив. Тепер оте поранення все частіше про себе нагадує. В хаті вже не світилося, — мати, напевне, заснула, їй на роботу рано виходити. Тут, на подвір'ї, батько не користувався протезом, — його складно зашнуровувати. Шкутильгав на саморобній милиці, а коли сідав, милиця поруч напоготові стояла.
— Ходив солов'їв слухати? — зустрів мене доброю посмішкою тато.
— Оце, зараз, Серґію, тільки й слухати. Потім уже будуть не ті солов'ї.
Ну, та не зважай, це я так, до речі. Тут Яків до тебе заходив.
— Яків? — байдуже перепитав я.
— У вас же екзамени незабаром. Атестат зрілості — це не жарт.
Мені подумалось, що я сьогодні екзамену на зрілість не склав. В якусь мить хотілося про все батькові розказати, — він би, напевне, зрозумів! Потім завагався: доки ж ти в коротеньких штанцях себе почуватимеш? Якби дізнався хто-небудь із хлопців про твої подвиги сьогоднішні, так би й сказали про тебе: материнське молоко на губах не обсохло.
Заснув я лише на світанку, — мабуть, на якусь годину. Батько розбудив своїм кашлем. Так він тяжко тепер кашляє, що мені аж страшно за нього.
Ми втрьох звикли до школи ходити — Яків, Ганнуся і я. Був певен, що зараз побачу Ганнусю, як і завжди, — біля хвіртки зі своїм школярським портфельчиком. Скільки ж їй років? Чомусь я про це ніколи не думав, — ровесницею її вважав. А вона ж, напевне, років на два менша. Нас пізно до школи віддавали — ходити далеко, узимку хуртовини люті, а напровесні крига ненадійна. Так, їй незабаром шістнадцять. Але всі її дорослою вважають. Та вона й справді доросла.
Яків із хвіртки вийшов сам, Ганнусі чомусь не було. — А де ж Ганя? — запитав я розгублено.
Він відповів непевним голосом:
— Нездужає.
До школи йшли мовчки — Яків був дуже похмурий, бо щось, видко, передчував. Звісно, він нічого не знав про нашу вчорашню розмову з Ганнусею, та, мабуть, її сльози дещо йому сказали.
А коли із школи поверталися, ще здалеку почули голосіння Макарихи. Біля двору хуторяни стовпилися, дітвора на паркані сиділа.
— Ой, людоньки! — ламала руки над головою Макариха. — Ой,
донечко моя! На кого ж ти мене покинула? Та я ж тільки горище послала
прибрати. Та чого ж ти рученьки на себе наклала? Ой, горе мені, горе...
Де ж той нехрист проклятий, що душеньку її занапастив?..
Як тільки ми з Яковом підійшли до двору, Макариха відірвала руку від розпатланого волосся і, показуючи на мене, закричала:
— Ось він! Ось він!.. Тримайте його. Це він її звів у могилу!
Але їй ніхто не повірив. За півгодини до нашої появи всі бачили "Побєду", із якої виліз переляканий дачник. Дізнавшись, що тут сталося, він так затрусився, що ледве до машини дійшов. Йому кричали, що лікаря треба привезти, хтось із хуторян дорогу заступив, а хтось навіть каменюкою скло вибив, — зупинити його хотіли. Та він не зупинився.
Не повірив і Яків. Тепер він усе частіше тікає з дому, з матір'ю навіть не розмовляє. Нічого я йому не розповідав, — Ганнуся цього не хотіла, — та якось він сказав мені:
— Вона любила тебе, Серґію. Де ж ти, Ганю? Де ти?..
Темна ніч обступила наш хуторець, — така темна, що, здається, й світанку ніколи не буде. І темні душі живуть на землі нашій серед світлих та добрих людей.
Ганю, Ганю! Навіщо ти так поспішила? Я ж уранці хотів тобі сказати те, чого ти увечері не почула від мене.
Тепер пізно!..
Не забуду я тебе, Ганнусю. І довгоносика не забуду. І отих голосінь нещирих на твоїй могилі. А Яків не плакав. І за те його поважаю...
V. СТРЕС
Я закрила зошит і довго сиділа в тяжкому заціпенінні. Рядки, написані п'ять років тому, вразили мене так, наче все це сталося лише вчора. Я догадувалась, що трагедія в хаті Макарихи мала саме такий характер, — та й усі хуторяни приблизно так думали, — але тільки зараз мені відкрилося, що в цей час пережив Сергій. Мене здивувало його передчасне змужніння, та я гадала, що це прийшло від тих філософських переконань, які рано поселили в його серці великі турботи. Тепер я побачила, що до цих турбот долучилося ще й болюче потрясіння, яке обпалило його душу, відкрило перед ним безодню людської підлості й чистоту дівочого кохання.
І нарешті я до кінця зрозуміла мотиви, які змушували Сергія прийняти кару за Якова. Сергій усе ще вважав себе винним перед Ганнусею, — не так, звісно, як про це казала Макариха, — отож іще одна трагедія в сім'ї товариша зробила б його життя нестерпним. І, мабуть, саме ота нерішучість, яку він виявив п'ять років тому, тепер вимагала, щоб він діяв без вагань. Коли сталося вбивство, Сергій одразу шепнув Надійці, що бере провину на себе, — порвалися стропи, а не піддон вислизнув! — і через те в момент арешту на крані не виявилося ніяких строп. Сергій, правда, сказав слідчому, що порвані стропи він замінив новими, але це не так — замінили вже без нього. Ця обставина найбільше діяла проти Сергія: головний речовий доказ усе ще був відсутній. Ходили різні чутки про цю аварію, казали й таке, що Сергій зняв стропи з крана, віддав їх Якову, і той кудись побіг. Значить, вони сховані десь у лісі, показати це місце може тільки Яків. Якби він це зробив, то Сергій був би виправданий, але тоді на його місце мусить піти Яків.
Щоправда, Микола Олександрович стверджував, що стропи взагалі не належать до крана — це знаряддя стропальника, тобто Якова. Отже тут є перекоси в самій основі слідства. Але слідчий чомусь дуже легко погодився з Серґієм: стропи — частина виробничого аґреґату, яким є баштовий кран. Як це має тлумачитися насправді, я не знала, отже мені не спадало на думку, що слідчий несумлінно виконує свої обов'язки. Або на нього хтось впливає...
На черґування мені заступати о восьмій вечора, та я вже не могла залишатися вдома. Зібралася й пішла туди, де будувався мотель.