Вони часом замазують гримом свою справжню суть. Коли ж трапляється... якийсь струс, Грим злітає, і люди стають самими собою. Але... про що тут сперечатися? Я розумію, вам гидко й тяжко від мене. Це — нормально й справедливо. Але вам хочеться... загримувати мене. Бо ви самі — чиста, ясна людина й ви почуваєте себе забрудненою. Я розумію. Але...
Леся робить нетерплячий рух і хоче щось сказати, але Нестеренко, не бачачи заплющеними очима її руху, каже далі й вона зупиняється.
— ... але не треба цього, Ольго Іванівно. Підіть краще до своїх і почистьтеся біля них. А мені лишіть хоч свідомість своєї незаґримованости перед вами. І йдіть, прошу, швидше. Не бійтеся, я ніякого самогубства не зроблю. Щоб ви повірили, скажу, що й не хотів себе вбивати голодною смертю, як ви думали. Моє голодування було... тренуванням. Я вирішив їхати на Україну шукати своїх дітей. І трохи готуюся до всяких труднощів, фізичних і моральних. Хочу трошки загартувати себе... навіть проти самого себе. Наскільки це можливе. От і все. Ви не дали мені довести докраю мій іспит. Ну, буду вірити, що якось витримаю.
Нестеренко розплющує очі й злегка повертає лице до Лесі.
— В кожному разі, Ольго Іванівно, людину, що дійсно хоче вбити себе, ніяким чином урятувати не можна. Отже... спасибі й прощайте. Більше я нічого не можу вам сказати й прошу нарешті дати мені вже спокій!
І він з несподіваною й незрозумілою рвучкістю, навіть брутальністю повертається всім тілом до стіни, шарпнувши за собою подушку. Від цього руху фотографія виприскує й падає на підлогу біля лап Квітки.
Леся швидко нагинається й підіймає. Але тієї ж миті Нестеренко різко повертається, простягає до неї руку й з жахом та гнівом кричить!
— Дайте сюди! Дайте сюди! Не дивіться!
Але пізно: Леся дивиться і здивовано бачить, що рамка зовсім порожня й ніякої фотографії в ній немає. Тільки щось біле. І раптом упізнає щось знайоме. Господи, та це ж під склом там її власна хустинка, та сама, що нею вона замотала його поранені пальці! З фіолетовою пасочкою на краях. Вимита, складена вдвоє!
Нестеренко стає на коліна й вириває в неї з рук рамку правою рукою, тримаючи ліву все так само на животі.
А Леся сидить, вирівнена, заціпеніла й широкими очима мовчки дивиться на нього. Нестеренко засуває фотографію під подушку й зиркає на Лесю зляканими, повними сорому й допитливости очима: бачила чи не бачила, зрозуміла чи не зрозуміла?
І бачила, і зрозуміла: цей застиглий вражений погляд. Нестеренко рвучко знову відвертається до стіни й злісно, брутально кричить в неї:
— Прошу вас забиратися геть! Ідіть собі!
Квітка раптом стає на передні лапи і, вишкіривши дрібні, гострі зуби, голосно гарчить. Нестеренко не спиняє її.
— Ідіть, а то я нацькую на вас собаку.
Леся помалу підводиться, нахиляється над ним і починає ніжно, тихо голубити його голову, чоло, плече. Нестеренко заціпеніло застигає.
Але раптом ззаду чується верескливе гавкання, і Квітка з силою стрибає на Лесю. Вхопивши її за сукню, вона з люттю шарпає її назад, мотає головою, гарчить. Чути тріск роздертої матерії.
Леся злякано відхитується від Нестеренка й обертається до Квітки. Розлючені фосфоричні маленькі очі суки вп'ялися в неї, а вишкірені зуби от-от знову ввіп'ються в неї.
Але позаду Лесі чується повний жаху й люті голос:
— Квітко! Цить! Ляж, проклята! Геть! Ах, ти...
Нестеренко схоплюється з ліжка, але, хитнувшися, трохи не падає. Леся підхоплює його й кладе назад на подушку. Квітка злякано, винувато вся згинається, припадає до землі, розплющується.
— Ідіотка паршива! Уб'ю! Укусила вона вас? Укусила?
— Ні, ні, ні трішки. Сукню тільки трохи. Але ви її не лайте. Навпаки — вона ж вас боронила. Ви на мене так кричали, що вона правильно зрозуміла свій обов'язок...
Нестеренко раптом, своїм звичайним рухом, прикладає руку до очей, як засліплений раптовим світлом. Але Леся зараз же відіймає руку його й суворо каже:
— Ну, тепер годі. Вам уже час знову попоїсти. Добре? Але Нестеренко, не розплющуючи очей, крутить головою:
— Ні, почекайте. Краще скажіть: що це було... філантропія, милосердя?
Леся розуміє, про що він питає, але не відразу відповідає.
— Ні, не філантропія й не милосердя.
І жде його погляду, злегка лукаво й ніжно підготувавши посмішку. Нестеренко, дійсно, швидко змахує на неї очима, здивованими й підозрілими: що ж інше може бути до нього?
Леся перестає посміхатися й тихо повторює:
— Ні, не філантропія й не милосердя.
Його очі все ж таки не розуміють, не вірять, не припускають нічого іншого. Леся опускає очі й ще тихіше каже:
— Вас дивує? Але я... давно вас знаю. Ще в Парижі вас не було, а я про вас уже знала. Не про вас, а... Та все одно, про вас таки.
І раптом вона підводить голову й уся, на очах Нестеренка, зразу, дивно, незрозуміло міняється: в лиці з'являється якась загонистість, іронія, жорсткість, на устах — дивний смішок. Нестеренко аж підводиться на лікті, нічого не розуміючи.
— Що, не вірите?
Нестеренко не вірить не словам її, а цій дивній зміні. В чому річ? Чого раптом цей смішок, цей виклик, загонистість, насмішка з нього? І разом з тим — явна напруженість, хвилювання. І він неуважно, аби щось сказати, бурмотить:
— Як же ви могли мене знати? Ольга Іванівна посміхається.
— Та більше того: я зустрічала вас у пансіоні, підготувала вам кімнату, помічала кожний ваш крок, підслухувала й підглядала за вами вдень і вночі.
Нестеренко вже й на слова її витріщується.
— Ви?
— Я. Свята та чиста. Правда?
— Ви містифікуєте мене?
— Ані трішки. І не я сама, а нас була ціла компанія: мій полюбовник, один банкір і адвокат. Наші детективи за вами ходили ввесь час. Я мала закохати вас у себе, стати вашою коханкою й випитати у вас всі ваші секрети й викрасти документи, що були зашиті в вас на грудях. Що, кримінальний роман? Га? А перед тим я не раз виробляла подібні справи з іншими клієнтами. І я зовсім не дочка професора, не чиста та невинна вдовиця, не студентка Академії мистецтва, а простісінька собі... ну, коли хочете, проститутка. Була колись... так собі, дочкою вчителя гімназії, мала чоловіка та... Ну, та що там! Сентименти в кожного якісь були. Факт той, що тепер я трошки вас обдурила. Правда, і ви нас теж підвели гарненько: ми ловили чекіста з документами про мільйони чи навіть мільярди, а спіймали якогось актора. Мала кохати чекіста, а вийшло... квач міт соус, як кажуть німці.
Нестеренко слухає всім тілом, усім страшним лицем своїм, а надто очима, округленими, роздертими непорозумінням, страхом, болем. І що виразніше цей страх та біль, то дзвінкіший стає голос Лесі, недбаліші стають рухи, більше веселого цинізму в тоні, глуму, загонистости.
— Ну, нічого собі святенька? Га? Отож то воно й є, пане Нестеренку, треба обережніше вибирати собі святих.
Нестеренко не зводить заціпенілих, загіпнотизованих очей з Лесі. Що це: кошмар, страшна комедія, містифікація? Для чого?
А Леся заклопотано закладає руку назад і поправляє роздерту Квіткою сукню.
— От бісова собака: пошматувала сукню. Півтори тисячі заплатила.
Раптом Нестеренко тихо, хрипко каже:
— Це все неправда, Ольго Іванівно... Ольга Іванівна весело дивується:
— Що неправда? Що дала півтори тисячі за сукню?
— Вся ця історія з Гунявим, золотом, все, що ви кажете про себе, все це, вибачте, так... артистично вигадано, так...
Леся заливчасто регочеться.
— Що аж не віриться? Кримінальний роман, правда? Еге, голубчику, ви гадаєте, що тільки ви вмієте кримінальні романи про себе розповідати? Ого! А що не артистично, так що ж зробиш. Але ролю свою святої та чистої я все ж таки нічогенько провела? Га? Ви, як артист, повинні оцінити.
Нестеренко все ж таки не відриває очей з блідо-матового обличчя з отими дитячими, невинними устами, що так цинічно посміхаються, з оцими очима Мадонни, що так загонисто, глузливо мружаться. Де ж справжня? Чи та, що була ввесь час до цього страшного моменту, чи та, що все зідравши з себе, як Грим, стоїть оце перед ним?
— Що, пане Нестеренку, дійсність трошки відмінна від уяви? Але ви тепер, принаймні, бачите вже, який ви були смішний з вашим самоприниженням передо мною? Га? Бачу, я трошки ошелешила вас. Ну, та це хутко мине. Зате з легким серцем поїдете собі на Україну. Отже, лягайте собі як слід та заспокойтеся. Потім поїжте гарненько. А мені вже вибачте, не допомагатиму вам, бо мушу вже йти додому. Та виспіться добренько. А завтра посмієтеся, пригадавши всю цю комічну історію з золотом, чекістом і... святими та чистими жінками. Ну, прощавайте!
Вона весело, розмашисто простягає йому руку, посміхаючися променистими очима.
Але Нестеренко руки її не бере і все так само мовчки, невідривно, болюче обшукує її лице. Господи, де ж вона, та? Ця ж інша, цілком інша жінка! Де поділася любовна м'якість, ота прозора чистота, ніжна лукавість, ясна бадьорість? Ця ж — дійсно, проститутка. Ввесь тон, все лице, всі рухи жінки, яка знає, що вона — "непорядна" й яка цинічно глузує з цього.
Невже це — гра? Чи все то була тільки гра? Що ж правда, в такому разі?
— Бідненький! Що так пильно дивитеся? Не впізнаєте? Ну, бувайте, мушу бігти.
І вона ще ближче підступає, простягнувши вдруге руку.
Нестеренко, одначе, і тепер руки не бере. Неначе молячися до неї, вище підвівши очі, він заржавілим голосом рипить до неї:
— Скажіть: що тут правда?
Ольга Іванівна весело знизує плечима й зідхає:
— Не знаю, пане Нестеренку! Та чи й є вона взагалі, ця правда? Мами, тати, попи та "моральні" люди навчили нас ділити життя на дві половини: на правду й неправду. А життя собі, здається, є життям, і правда в ньому любенько вживається з неправдою. І сьогодні правда стає неправдою. А завтра неправда — правдою. Очевидячки, як коли, для кого, в яких обставинах. А що правда у вас? От вам здається, що ви — такий, що на вас кожний плювати повинен. А мені здається, що вам, теперішньому, вклонятися треба. Абож мені здається, що я — нічого собі жіночка й що мене обожнювати треба. А ви думаєте про те, як ви могли так помилитися й не розібратися, що я таке в дійсності. От і розбери!
Леся повчально хитає головою, потім швиденько йде на другий кінець ательє, одягає там манто, капелюх, бере свою торбинку, рукавички. Все робить з веселою заклопотаністю та швидкістю (Тільки чогось усе вискакує їй із рук.).
Нестеренко вже лежить горілиць з заплющеними очима й знову нагадує витягнутий з води чи з петлі труп.