Чорний вершник

Володимир Малик

Сторінка 40 з 63

Їх очолили Абазин, Іскра та Самусь.

З огляду на те, що в селах і містах людей залишилося мало, особливо чоловіків, повстанські загони теж були малочисельні і не могли оволодіти Немировом. Однак вони завдавали відчутних ударів турецькій адміністрації та окремим невеличким татарським загонам. Палій же одного разу навіть спробував увірватися в Немирів. І хоча йому не пощастило захопити посад, Юрій Хмельницький не на жарт перелякався. Він послав двох гінців до кам’янецького паші з проханням прислати полк яничарів або чотирьохтисячний татарський чамбул, але повстанці тих гінців перехопили і повісили на роздоріжжі, при в’їзді до Немирова. Це вкрай зіпсувало настрій гетьманові.

— Ми повинні щось робити, — заявив він на раді, куди були запрошені всі старшини — турецькі, татарські й українські. — Не можемо ж ми сидіти у фортеці… І вийти з неї, щоб пройти Поділлям, вогнем і мечем покарати розбійників, теж не можемо: вони захоплять Немирів… Єдиний вихід — пробитися комусь у Кам’янець і привести від паші сильне підкріплення…

— Двоє уже наклали головами, — обережно сказав Многогрішний, боячись, аби вибір цього разу не впав на нього.

Всі мовчали. Ще стояли перед очима спотворені обличчя повішених, яких тільки сьогодні поховали. Нікому не хотілося поділити з ними гірку долю.

— Однак їхати комусь треба, — промовив після паузи Азем–ага. — Справді, ми опинилися в скрутному становищі.

Ненко і Младен переглянулися. Кожного третього дня вони таємно зустрічалися з Арсеном Звенигорою, розповідали йому про все, що робиться в стані гетьмана. Однак істотних новин не було, бо і сам гетьман давненько вже не одержував ніяких звісток від візира та паші. Вони не раз говорили, що потрібно комусь їхати в Кам’янець, щоб там з перших уст дізнатися про наміри турецького командування.

— Дозвольте поїхати мені, — тихо сказав Ненко, потискуючи непомітно батькову руку.

— З ким? — швидко запитав Азем–ага.

— Гадаю, що самому найкраще.

Гетьман схвально кивнув головою.

— Я завжди був про цього молодого агу найвищої думки, — звернувся він до всіх. — І мені теж здається, що одному легше пробратися непоміченим, особливо вночі…

Коли Младен і Ненко після ради залишилися самі, Младен схвильовано прошепотів:

— Ненко, сину мій, я розумію, що тобі треба їхати, але заклинаю тебе — будь обережний! Адже сам знаєш, що ризикуєш головою.

Ненко досі не міг звикнути, що його називають сином, що за нього щиро турбуються і непокояться за його життя і добробут. Ніколи раніш, відколи себе пам’ятав, ніхто не проявляв про нього ні найменшої турботи, як і взагалі про всіх яничарів, людей без роду й родини, і тепер йому було і якось незвично, і дивно, і разом з тим радісно–бентежно на серці. Такий настрій не полишав його вже півроку, з того часу, як він визнав Младена за батька, а Златку — за сестру.

— Не турбуйся за мене, татку, — заспокоїв він старого. — Адже я поїду не сам…

— А з ким же?

— З Арсеном. Сьогодні ми попередимо його друзів у лісі, щоб не чіпали нас і забезпечили благополучний переїзд до Кам’янця і назад. Гадаю, під такою надійною охороною ми будемо в безпеці.

5

Немає у світі більш сильного і постійного почуття, ніж почуття любові матері до своїх дітей.

Кілька тижнів Вандзя не знаходила собі місця: весь час їй увижалися її маленькі синочки, вчувався їхній лепет. Вночі вона прокидалася з криком, схоплювалася і ходила по кімнаті, як сновида, кличучи дітей, і, не докликавшись, заливалася слізьми. Спихальський теж не спав, заспокоював, умовляв, голубив, поклавши її русокосу голову собі на груди. Але ніщо не допомагало. Жінка тужила, марніла, на очах танула, як воскова свічка.

Її стан помітив і полковник Яненченко, який поселився поряд і, зі згоди Спихальського, а вірніше — з наказу Яблоновського, який доручив Спихальському таємно стежити за Яненченком, харчувався в сім’ї Спихальських. Вдень він рідко бував дома — більше швендяв по місту та в замку, але вечорами любив посидіти з паном Мартином за кухлем смачного львівського пива.

— Що з вашою дружиною, пане Спихальський? Вона, часом, не хворіє? — спитав він одного разу. — Погляньте, як змучилася, бідна! Може б, до лікаря її або до знахарки?

— Ніц не треба, — відповів пан Мартин сумно. — Минеться…

— Дивитися ж шкода.

Підкуплений душевністю полковника, захмелілий Спихальський відкрив панові Яну сімейну таємницю.

— За дітьми тужить… За татарчуками, — і розповів про свої і Вандині поневіряння на чужині. — Боляче мі, пане Ян, дивитися, як вона ся мучить. А чим можна запомогти?

— Час вилікує…

Однак час не вилікував, зате почав лікувати Яненченко. Помітивши, що Яблоновський не цілком довіряє йому і встановив за ним таємний нагляд, полковник і у Львові відчув себе незручно, а головне, невпевнено. Бажання грати першу скрипку, непомірне честолюбство і самолюбство жерли його душу, як вогонь — суху солому. І в буйній уяві полковника визрівають заміри, які, на його думку, мають поставити його правителем цілого краю… У здійсненні цих замірів, сама того не відаючи, могла допомогти йому пані Вандзя.

Тепер він намагався повернутися додому раніше, ніж Спихальський, щоб поговорити з Вандзею наодинці. В цих розмовах він завжди непомітно торкався найболючіших струн її серця — розповідав про своїх дітей, про їхні дитячі забави та ігри, про свою тугу за ними і бажання забрати їх до себе у Львів. Згодом він сказав, що знає її таємницю, знає, чому вона так мучиться, терзає свою душу, не спить ночами, і поспівчував їй. Це прихилило жіноче серце до хитрого, не позбавленого гострого розуму полковника.

— Що ж мені робити, пане Ян? — питала змучена жінка. — Порадьте, як мені бути?.. Коли б я відала, що мої сини загинули, мені було б важко, боляче, але я знала б, що ця рана з часом зарубцюється, і змирилася б з жорстокою долею. Але ж я напевне знаю, що мурза врятував їх! Вони живі!.. А я не можу бачити їх, не можу взяти на руки їхні маленькі теплі тільця, не можу почути їхній щебет… Матка Боска, я збожеволію від такого горя!

— Пані, вам не треба божеволіти, — обережно почав Яненченко. — Є й інші можливості…

— Які? Хай пан скаже…

— Повернутися до своїх дітей.

— Єзус–Марія, хіба то можливо?! — аж кинулася Вандзя.

— А чому б ні? Що вам заважає? Кохання до пана Мартина?

— Пхе! — скривилася Вандзя і сумно усміхнулася.

— Ну, тоді я не бачу причини, чому ви маєте залишатися тут, у Львові.

— Пан Мартин не відпустить… А коли б і відпустив — то чи змогла б я, слабка жінка, добратися до Криму?

Яненченко примружив очі, легенько торкнувся тендітної руки пані Вандзі.

— Пані не треба добиратися до Криму… Є значно ближчий і легший шлях — якихось дві сотні миль…

— Який же? — насторожилася Вандзя.

Яненченко помовчав, вагаючись.

— Але, пані…

— Хай пан не думає, що я викажу його. Я ладна витерпіти все, аби лиш досягнути свого!

— Я вірю, пані… Тож слухайте: від Львова до Кам’янця зовсім недалеко…

— До Кам’янця?.. Але ж там турки!

— Ну, й що? Крим теж належить туркам…

— Але хто ж допоможе мені в Кам’янці? Я боюся, що мене схоплять і запроторять у Туреччину. А там — у гарем або у хлів, до скотини.

— Я допоможу пані…

— Ви?! Як саме?

— У Кам’янці в мене є друзі, які допоможуть вам. Досить мені сказати одне слово…

— То ви поїдете зі мною?

— Ні, що ви! Там на мене чекає шибениця… Але я можу написати листа, якого пані передасть моїм друзям. Це, звичайно, небезпечно. Якщо лист потрапить до пана Мартина, до воєводи Яблоновського, то нас обох стратять…

— До цього не дійде, клянусь вам!

— Ну що ж, тоді домовились… Хай пані приготує сакви в дорогу, бистрого коня — і з Богом!

— Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, — аж зашарілася від щастя Вандзя.

Кілька днів вона таємно від чоловіка готувалася до втечі — насушила сухарів, припасла солонини, підібрала вбрання, зручне для далекої дороги, і написала Спихальському коротенького листа, в якому повідомляла:

"Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко, не шукай мене. Щиро дякую тобі за кохання, якого я, на жаль, не могла поділити, за добре ставлення, Я не варта тебе, тож не тужи за мною. Я вірю, що ти ще знайдеш своє щастя. А я полечу шукати свого… Прощай. Вандзя".

Вона пожвавішала, повеселіла, і пан Мартин теж розцвів, гадаючи, що дружина почала забувати Крим і все те, що прив’язувало її до нього. Ця радість засліпила його: він не помітив ні Вандзиного готування до далекої дороги, ні загадкового блиску її голубих очей, ні бистрих поглядів, якими обмінювалась Вандзя з Яненченком.

Напередодні втечі вона попросила чоловіка дати їй трохи грошей і залишити коня — хоче проїхатися містом, заглянути в крамниці…

— Я супроводжуватиму тебе, моя люба, — зрадів Спихальський.

Та Вандзя запротестувала. Їй хочеться побути на самоті. Вона не суперечитиме, коли пан Мартин супроводжуватиме її наступно–го разу, а зараз вона хотіла б заїхати до монастиря кармеліток, щоб спокутувати гріхи… І ще хоче відвідати своїх подруг, котрі, як вона дізналася, живуть у цьому місті… Невже пан Мартин не дозволить їй цього?

Обеззброєний такими доводами і чарівною усмішкою, якої він давно не бачив на обличчі дружини, Спихальський погодився. Вранці осідлав коня, вишкріб з кишень усе, що встиг заробити на службі в Яблоновського, і вручив Вандзі, яка не приховувала свого тривожно–радісного настрою. Потім поцілував її, як завжди, у щічку і вийшов з двору.

— Все, пане Яне, їду! — вигукнула Вандзя збуджено, вбігаючи до покою Яненченка. — Давайте листа!

Яненченко вийняв заздалегідь заготовлені два листи, написані на тонкому жовтуватому папері, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговій оправі маленького дзеркальця, і простягнув жінці.

— Пані, тут ваша і моя долі! Будьте обережні! Люстерко ви повинні віддати тільки господареві харчевні, яка міститься у старому місті, навпроти Вірменського колодязя, — Енверу Кермен–азі… Запам’ятайте — Кермен–азі! Тобто камінь по–нашому… Запам’ятали, пані?

— Запам’ятала, — прошепотіла Вандзя, повторивши кілька разів чуже ім’я, що мало тепер для неї таке велике значення.

— Ну, то рушайте. І хай береже вас Матір Божа!

Він допоміг їй сісти на коня, відчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвір’я, вікна, з яких вона не раз дивилася на схід, туди, де на неї чекало двійко маленьких синочків, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невідомо чому вирішив зробити для неї добре діло, і поволі виїхала на вузьку, майже безлюдну вуличку.

37 38 39 40 41 42 43