Від порту йшов солодкий густий дух кавунових шкаралуп, розтопленої смоли і свіжої фарби. На темних водах табуном велетенських качурів стояли непорушні окаті пароплави, купаючи свої черева в густій, як дьоготь, воді. В безкраю синь небес простягли вони стрункі щогли, а між них, немов між соснового лісу, чорніли столітніми дубами грубезні, загрозливі в своїй силі димарі. На кінцях канатів обвисло гойдався гарячий, задушливий спокій. Тільки біля дубків, що прийшли від щедрого Херсона та від рясних Олешок, хрипко перегукувалися засмаглі люди, що перекидали на берег неймовірні піраміди кавунів. Міцні, як дзвін, "тумани", цнотливі "рябчики", ніжні "монастирі" і довгі білі "астрахани" тисячами летіли з дубків на руки найближчого робітника, відтам знову пругко підскакували в повітря, летіли на другі руки, аж доки не падали до своїх товаришів, що горою зростали на березі. Дуже рідко який з них, виприснувши з цієї майже механічної путі до берега, гупався об дерево гавані і, крекнувши, немов від насолоди, пускав густий червоний сік з розбитого боку.
Хлопці пройшли між привабливими пірамідами. .Жодна рисочка на Матросовому обличчі не здригнулася й не виказала його бажання.
— Не дивись на кавуни, — прошепотів Матрос, кидаючи в той бік блискавичний, трясцевий погляд. — Не дивись, Альошко, наче вони тобі без надобності...
Альоша й справді не дивився. Його зір блукав між дивовижною мережею гостроверхих щогл та чорних високих елеваторів, що стояли над гаванню грізними примарами з роззявленими пащами, збираючись проглинути цих людей, що так легковажно вовтузяться під ними. Раптом між того величного спокою заскреготів, забрязкав, закричав ланцюг. Одинока лебідка страшним залізним павуком із здобиччю на чорному гаку повисла в повітрі над палубою пароплава.
Альоша скрикнув і цупко запустив нігті в Матросо-ву руку.
— Матросе, Матросе, дивися!
— Цить, — відповів безгучним шепотом Матрос. — Цить, бо я котю кавуна. Не засип.
Альоша перевів на нього очі, але Матрос ішов рівно, задерши голову й ні на кого не звертаючи найменшої уваги.
Тільки плутав злегка ногами та посвистував безтурботно, навіть байдуже. Альоша бликнув йому під ноги і задрижав із сміху.
— С-с-с-, — зробив Матрос, — тьох-тьох, не дивися під ноги, чудак.
Між драним лахміттям його широких холош слухняно котився круглий великий "туман". То одна, то друга Матросова нога підбивала його з чудовим хистом. Альоша помирав із сміху, але мусив був удавати, що він сміється так собі.
— Смійся так, наче від хорошої погоди, коли не витримуєш, — напутив його Матрос. Та швидко вони оді-йшли від тої баржі, де Матросові сам "підкотився" під ноги кавун.
— Тепер наш, — сказав тут Матрос, підіймаючи на руку кавуна, до якого пристала в дорозі баклажанова плівка, пісок, шматочок брудного паперу та інші дрібниці. — Зараз ми його бахнемо. Ходім аж до того човна, там спокійно.
Вони сіли під старою шаландою. Матрос урочисто замахнув кавуном і вдарив ним об своє гостре шарубке коліно. Кавун хруснув і розколовся зигзагами на дві рівні половинки.
— Яку береш?
— Та все одно, — сказав Альоша.
— Бери ось цю, вона з бараном.
І вони, як у полумиски, втопили свої веселі морди в повні крихких солодких ласощів шкаралупи.
Матрос, надувши губи, стріляв блискучим кавуновим насінням, наче дробом з рушниці.
— Ха! А ти кажеш — піймають, — говорив він.
— Я не кажу, тільки спитав. Мене раз піп уловив на яблуні.
— Ну? А ти тоді как?
— Нічого. А от піп, так, мабуть, как...
— Що ж ти зробив?
— Трохи йому прищипнув пальця зубами, так одразу й випустив.
— Ха-ха-ха! А прищипнув как? Сурйозно?
— Хто й зна. Мабуть, сурйозно, бо піп аж вилаявся. А їм же не можна так лаятись.
— Попам? Як прищипнуть добре, то можна.
Хлопці заіржали з насолоди.
— Я колись зроблю цього попа.
— З глини?
— Атож. Ще й кізячка підмішаю, воно тоді не розсихається. Знаєш, Матросе, за що я думаю?
— А за що?
— За художествене.
— Да, вещ підходяща.
— Я думаю за це, знаєш відколи?
— Давно?
— Ще як там у нас був один студент. От малював! А ліпив! З гіпси, брат. Біла-біла, а засихає враз. Я й грамотний.
— А студент сурйозний?
— Хіба що?
— Теж барахло буває.
— Сурйозний. Тільки що ж, Матросе, не приймуть у цій одежі.
— В художествене?
— Угу.
— Да, робу треба антілігентну, щоб ні одної дірки, де не полагається.
— А то що ж? — Альоша розгорнув своє лахміття й потрусив ним у повітрі. —Хіба це одежа?
Вони замислились. Матрос нахмурив брови й довго мовчки колупав пальцем у виїденій шкуринці.
— Ти щось надумав? — раптом запитав Альоша.
— Надумав.
— Матросе! Ні, чуєш, Матросе?
— Та чого ти, чудак? Я надумав, як заробити грошей на робу. За два місяці ти матимеш такі шкари, бо-бочку, кліфт, кальоса й чепу, що й на Матроса плюнеш.
Альоша захвилювався і встав.
— Смієшся? Так пішов же ти...
— Ну, брось! Не можна пошуткувать, чи що?
— Так кажи!
— Продавать твої штучки. Дур'ний! Ти не знаєш, їх купують. Не менш як по п'ятдесят копійок. А якби такого продать, як ото ти зробив, то й руб можна править.
Ця думка налетіла так несподівано, що обидва хлопці позскакували з місць, замахали руками й засперечалися до крику. Альоші здавалось неймовірним добути гроші за свої "штучки". Хто їх купуватиме? Де це Матрос таке бачив?
— Ну, так я ж тобі докажу, — затято крикнув Матрос. — Ти побачиш. У тебе є глина? Роби щось таке, хоч того попа, хоч знову чорта. Краще знову чорта, його дорожче продаси, як попа. Потім ми знову підем по глину. Роби, чуєш, Альошко!
— Та я робитиму. Мені ж самому прахтика. І невже куплять?
— Побачиш!
Матрос приховав ще якусь думку. Він щось хотів зробити зараз, не гаючись, прийти і зробити, щоб "доказать". Але цього він не сказав Альоші. Він ішов і посміхався до себе; іноді він говорив сам на свою думку: "Ось побачиш, Матрос не дурить. Матрос одірве від себе, а докаже".
Вони поспішали до будинку, розпалені єдиним бажанням. Альоша міцно обхопив Матросову шию і почував, як глибока приязнь розквітла в його серці до того, кого ще так недавно він мав за свого найлютішого ворога.
Вони проходили через базар. Майдан ворушився густою, забитою крикливими спекулянтами кашею. Сорочки, штани, піджаки, ремі'нь, залізо — тисячі речей ходили з рук на руки в якомусь шаленому тумані. Ляпали долоні, гукали картузники, йшов задьористий дух від гарячих пиріжків, смаженої риби, густого борщу й розпареної пшінки; кричав, реготався грамофон, заливалась гармошка — і все те зливалося в одну рухливу стоусту пристрасть. В сірих мінливих очах тисячної юрби спалахував тривожний вогник зиску. Рундуки, обліплені настирливими жінками, ворушились і дзижчали, мов осині гнізда в загаті.
— Ка-а-мушки для зажигалки! — задзвеніло в Альо-шині вуха. — Камушки!
— Йод, бензин, скипидар, нафталін! Йод, бензин, ва-лер'янові краплі!.. — прокричав другий високий голос і зник у юрбі із своїм повним лотком.
— Матросе, де ти? Цей чортів базар... — гукнув Альоша.
— Держись, Альошко, за мене. Я щось набачив інтересне, — крикнув до нього Матрос. — Он, он — бачиш? Он там, де вакса.
Альоша подивився в той бік і затремтів з радості.
— Дивись! Продаються! — здивувався він. — Білі! Це з гіпси. Ходім! Ходім, я побачу.
— Сюди, за цей рундук.
Вони побачили серед ламп, старих парасольок, люстерок та іншого мотлоху білі статуетки Венери. Альоша рвонувся туди і потяг за собою Матроса. Пробилися крізь густий натовп і стали. Альоша забув за все. Чіткі лінії Венери заграли перед його очима.
Раптом Матрос скрикнув не своїм голосом.
— Украли! Альошко! Он стоїть...
— Де? Що?
— Он стоїть мій чорт...
— Твій чорт?
Обидва здригнулися, немов ударені громом. Серед білих статуеток і справді стояла руда горда постать чорта і простягала руку над чорним плесом. Хтось уже торгувався за неї з повною жінкою, Що стояла біля свого краму.
— Скільки за Мефістофеля, тьотю?
— Наш чорт, — прошепотів Альоша білими губами. — Наш... як це сталося? — На обличчі йому заворушився жах. Матрос озирався навколо й нічого не міг промовити. Раптом він заскреготів зубами і крикнув у вухо Альоші:
— Пувичка! Он! Держи!
Вони в'юнами шугнули в юрбу. Але, виприснувши на розі, де Матрос ясно бачив зігнуту над "буржуйкою" з пиріжками Пувиччину спину, вони нікого тепер не побачили. Пувичка як у воду впав. А може, то був і не він....
— Чого ти думаєш на Пувичку? — спитав Альоша.
Матрос нічого йому не відповів. Він заклав у кишені руки і мовчки пішов до будинку. На обличчі йому виступили синьо-червоні плями. Він тяжко дихав.
— Ну гад. Рішу!
— Матросе, що ти хочеш робити?
— Не питай. Я знаю, що я зроблю з цим підлизою.
Альоша, похнюпившись, пішов за Матросом. Тяжка тривога залягла йому в серці від Матросових слів. Що він хоче зробити? Пувичка й так лютий за те, що Матрос його "оскорбив" при всіх товаришах. Це ж все через кого? Пувичка гуляв з Матросом, а тепер Матрос гуляє вже не з ним, а з Альошею. Хіба це Пувичка подарує? Та ще й "оскорбив", аж кров із носу пішла. Пувичка ніколи цього не забуде, він не з таких. А тепер, як знову посваряться, тоді хоч із будинку тікай. Ось тобі й художествене!
— Не твоє діло, Альошко! Це вже моє діло, — кинув Матрос наче крізь сон. — Поспішаймо.
— А як же ти взнаєш, що то він украв чорта?
— Уже взнаю. Від мене, шкондра молдованська, не заховається, іконою шльопнутий. Я його взнаю.
— Чуєш, Матросе, — тихо сказав Альоша, — хай він згорить, самий Пувичка. Хіба я ще не зліплю?
— Не маєш права, — різко обірвав Матрос. — Що ж він, зараза, кров твою п'є! Я його знаю, сифілітика проклятого. Значить, ти роби, а він іксплотірує? В могилу піду, ну я йому дам чорта.
— Та чого ти так за тим чортом?
Матрос зупинився на хвилинку.
— Чого? Знай! Це мені на памнять — раз. А два — я б, може, сам продав і гроші тобі на художествене. Може, я так і хотів зробить. Почім ти знаєш?
Він стис кулаки і пустився бігти. Відтак вони вскочили на подвір'я будинку. Матрос влетів у кімнату й кинувся до своєї скриньки. Цю скриньку він мав ще від дядька, останнього свого родича. Відпливаючи в дальню путь, дядько подарував її Матросові з замочком, а сам від того часу не повертався до рідного порту. Власник такого майна, як дерев'яна фарбована скринька з замочком, Матрос був гордий не тільки з своєї вдачі, але й з виїмкового стану людини, що володіє чимсь замкненим, у чому немов заховано частку його самого.
Матрос схопився за замок, але він висів одімкнутий, трохи покривлений.