І щойно з дверей з'являється з новим стільцем Галина Сидорівна, ми вмить розтуляємо роти і починаємо:
— Ми ж не хотіли... Ми ненавмисне, — гундосить Ява.
— Ми більше не будемо... Чесне слово, — гундошу я. Галина Сидорівна спершу не звертає уваги, мовчки
зникає в дверях, наче не чує. Тоді нарешті каже:
— Було б навіть непедагогічно, якби я вас узяла.
І ми відчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тільки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
— Педагогічно! — вигукнув я. — Ми ж сказали, що більше не будемо.
— Ну так, педагогічно! — підхоплює Ява. — Навіть дуже педагогічно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно!
Галина Сидорівна враз насуплює брови і холодно каже:
— Ні.
І ми розуміємо: тепер уже все. Передали куті меду. Вчителі не люблять, щоб їх учили.
Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає біля машини, час від часу луплячи чоботом по колесу (перевіряє шини). "Невже ми залишимось і так і не дізнаємось, що робитимуть вони в Києві?" — думаю я.
І в голові моїй знову лунають загадкові таємничі слова: "Зате подаруночок матимеш від німців... Вермахт щедрий... Двадцять залізних... Якість бронебійна... Раз — і нєту!.. Тільки ж нікому-нікому".
Раптом Ява смикає мене за рукав: "Гайда! Швидше!" — і кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.
Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.
Шургиць! Мов ящірки, шмигонули ми під стільці аж до самісінької кабіни і причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорівни:
— Що, пішли? Ну й добре, що самі нарешті зрозуміли. Це буде наука всім, хто любить зривати уроки і порушувати дисципліну. Ну поїхали.
Учні, що були ще не на машині, з галасом почали всаджуватися. І незабаром мотор загурчав, машина рушила. Ніхто нас не виказав. Таки є у людей совість.
Якщо ви хочете відчути одразу все своє тіло, з ніг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями. Зрівняти це не можна ні з чим. Таке відчуває хіба що отой "язичок" у шкільному дзвоникові, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
"Раз — і нєту!.. Якість бронебійна!.. Вермахт щедрий!" — билося в моїй голові у такт з ударами.
Потилицею об стілець — лобом об дно кузова...
Потилицею об стілець — лобом об дно кузова...
"Раз — і нєту!..
Якість бронебійна!..
Вермахт щедрий!.."
І все-таки що більше нас молотило, що більше швирголяло вгору-вниз та збоку вбік, то легше ставало у нас на душі — бо ж тим далі від'їздили ми від села. А отже, тим менше шансів, що нас виявлять і зсадять з машини. Ми лише зціплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж ось колотнеча враз припинилася і весело загурчав мотор, набираючи швидкість, — ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кілометри від села). І одразу, наче завелася від стартера, задзвеніла пісня:
Знов зозулі голос чути в лісі
Ластівки гніздечко звили в стрісі,
А вівчар жене отару плаєм,
Тьохнув пісню соловей за гаєм.
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанією на машині і не співали? Так не буває. Коли від швидкості вітер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса і зустрічні машини мимо тільки — гух гух! гух! — пісня сама виривається з грудей.
У хорі вирізнявся дзвінкий, соловейковий голос Галини Сидорівни. Ми уявляли собі, як вона стоїть, спершись на кабіну, обличчям до учнів, і диригує. І вітер куйовдить її чорні, як вороняче крило, кучері, а вона білозубо сміється, співаючи. А дівчатка в захопленні дивляться на неї, бо вважають, що вона дуже гарна, "ну просто красуня"...
Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина...
Хіба втерпиш, коли всі співають! І ми з Явою ("А, все одно не почують у такому хорі!") затягай на все горло:
Вівчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дівчина, жде.
Ех, хороше! Як співаєш у хорі, то здається, ніби саме завдяки тобі так гарно і злагоджено виходить.
І раптом... Ми так захопилися, що навіть не відчули того моменту, коли всі враз припинили спів. Як згодом з'ясувалося, у цей час машина проїздила під вербою, що звісила над шосе свої віти. Усі в кузові попригинались, і пісня вмить увірвалася. А ми ж були під стільцями і не знали цього... І ми продовжували тягти, як два баранці:
Жде-ге-е дівчина, жде-ге-е...
І сердите вчительчине: "Ану, вилазьте!" — було для нас як грім з ясного неба. Скуйовджені й пожмакані, вилізли ми з-під стільців.
— Ех, ви! — презирливо сказала Галина Сидорівна. — Я думала, що ви хоч благородні хлопці. А ви "зайцями", обдуривши мене... Як... як шпигуни якісь. Фу!
Я побачив, як сіпнувся, аж підскочив Ява. Та й у мене все усередині попереверталося догори дриґом. Нас! Нас назвати шпигунами! Нас, які... Ех!
— Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, — сказав Бурмило.
"Подаруночок від німців... Якість бронебійна!.."
Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то від Бурмила лишилася б тільки жменька попелу.
— Вас треба було б негайно відвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полі, — сказала Галина Сидорівна. — Я не зроблю цього тільки тому, що ми від'їхали вже тридцять кілометрів і не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає і засуджує вас за негідну поведінку.
Ми звели очі — колектив дивився на нас весело й усміхнено. У колективу був гарний настрій. Колектив хотів співати. Ми опустили голови і сказали:
— Ми більше не будемо...
Колектив посунувся, і ми сіли. І одразу, як по команді, в небо знову злетіла пісня:
Йшла вона в садок повз осокори-и,
Задивилась на високі гори-и...
Ми з Явою намагалися перекричати всіх — так старалися.
Довго ми їхали — геть усі пісні, які знали, проспівали по кілька разів. Двічі зупинялися їсти.
Аж ось нарешті довжелезний міст через широченний Дніпро. А по той бік — високий берег, і дзвіниця виблискує золотою банею на горі, а поряд ще золоті бані купчаться — Лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевізійна вежа, і громадяться, налізаючи один на одного, будинки — великі, багатоповерхові... Київ! Приїхали.
Гарне місто Київ! Гарніше від Пирятина, від Крижополя, від Жмеринки — від усіх міст, які я бачив.
Столиця!
— Отже, так, — каже Галина Сидорівна. — Машину ми залишаємо біля Палацу піонерів і одразу на метро. Згода?
— Гурря-а-а! — закричали всі. Цілу останню чверть у нашому п'ятому "Б" тільки й балачок було що про метро. Чомусь з усіх київських див нас найбільше цікавило метро.
А тепер усі враз збуджено загомоніли: "метро", "метра", "метром", "на метрі"...
Усі, крім мене і Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що купуватимуть у Києві Книш і Бурмило. Заради цього ми ладні були на будь-які жертви. Але... невже ми не побачимо через них метро?
Та коли ми під'їхали до Палацу піонерів, злізли з машини і Галина Сидорівна засокоріла, гуртуючи нас навколо себе: "Дивіться, щоб ніхто не залишився, щоб ніхто не загубився!" — Книш, підійшовши до неї, сказав:
— Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого...
Я пхнув Яву ліктем під бік — порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. І ось — метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!
Голубі поїзди мчать у тунелі швидше за вітер. У підземних залах світліше, ніж удень на вигоні. Кожна станція, мов театр.
Та найголовніше — ескалатори, оті чудесні сходи. А втім, хіба можна сказати — сходи? Звичайні сходи стоять, і ти по них сунешся. А тут навпаки — ти стоїш, а сходи сунуться.
Ми з Явою як ступили на ескалатор, то аж поприсідали від захоплення. Оце так! Піднімаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз і жодною ногою навіть не дриґнеш. Навіть можеш одну ногу догори задерти або сісти можеш навіть — і все одно сунешся.
Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховає. Або на ту гору з якої взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!
От якби завжди можна було стежити за різними підозрілими шпигунами у метро на ескалаторі! Дуж-же зручно й приємно! Стоїш собі і тільки — зирк! — нищечком скоса. І нікуди він, голубчичок, не дінеться від тебе, нікуди вбік не шугоне, бо внизу сидить така собі тітонька і дивиться, і весь час говорить у радіо: "Шановні пасажири! Бігти по ескалатору не дозволяється! Сідати не дозволяється! Ставити речі не дозволяється!.."
Доїхали ми гарненько донизу, сіли у голубий поїзд.
"Наступна станція — "Хрещатик!" — буркотнув хтось по радіо. Двері — клац.
Гур-гур — поїхали. Бачимо, Книш і Бурмило біля дверей туляться. Ми й собі — до дверей, тільки до інших (для конспірації). Не встигли опам'ятатися — стоп! Двері розчинилися — станція "Хрещатик". Ми у двері — шмиг! Двері за нами — клац! І наші всі тільки мигнули у вікні. Ніхто й помітити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично — не те що в поїзді або на пароплаві.
І от ми вже назирці, ховаючись між людей, за Книшем і Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бік, пірнули у підземний перехід, вийшли з переходу і прямо в магазин "Динамо". Ми — за ними. Сховалися за здоровенницький, аж до стелі, сніп із бамбукових вудлищ, причаїлися, зиримо.
Підійшли Книш і Бурмило до прилавка, тупцяються нерішуче. Бурмило схилив голову і одним оком, як ворона в кістку, зазирає на полицю.
— Давай, — підштовхує Книш ліктем Бурмила.
— TИ давай, — смикнув плечем Бурмило.
— Ні — ти! На тебе ж купляти, — наполягає Книш.
— От, їй-богу! Яка різниця! — знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тоді до продавщиці, тицьнувши пальцем на якусь полицю: — Дайте мені, пожалуста, оте-го.
— Що? — не зрозуміла продавщиця.
Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки:
— Та оте-го... ну... з жаб'ячими ногами.
— А-а! Для підводного плавання, — усміхнулася продавщиця.
Бурмило мотнув головою і скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).
Продавщиця взяла з полиці ласти і маску з трубкою, подала Бурмилові.
У нас з Явою очі зробилися як колеса. диви!
Поки Бурмило приміряв маску, мацав ласти, Книш уже вибив у касі чек.
— Загорніть!
І знов-таки, злодійкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для підводного плавання, Книш і Бурмило вийшли з магазину.
Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу піти за ними, а вирішили трошки пересидіти за вудлищами.