Коли від швидкості вітер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса і зустрічні машини мимо тільки гух! гух! гух! — пісня сама виривається з грудей.
В хорі вирізнявся дзвінкий соловейковий голос Галини Сидорівни. Ми уявляли собі, як вона стоїть, спершись на кабіну, обличчям до учнів, і диригує. І вітер куйовдить її чорні, як вороняче крило, кучері, а вона білозубо сміється, співаючи. А дівчатка в захопленні дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, "ну прямо красуня"…
Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина…
Хіба втерпиш, коли всі співають! І ми з Явою ("А, все одно не почують у такому хорі!") затягли на все горло:
Вівчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дівчина, жде.
Ех, хороше! Як співаєш у хорі, то здається, ніби саме завдяки тобі так гарно і злагоджено виходить.
І раптом… Ми так захопились, що навіть не відчули того моменту, коли всі враз припинили спів. Як потім з'ясувалося, у цей час машина проїздила під вербою, що звісила над шосе свої віти. Всі в кузові попригинались, і пісня вмить увірвалася. А ми ж були під стільцями, і ми ж не знали цього… І ми продовжували тягнути, як два баранці:
Жде—ге—е дшчина, жде—ге—е…
І сердите вчительчине: "Ану, вилазьте!" — було для нас, як грім з ясного неба.
Скуйовджені й пожмакані вилізли ми з—під стільців.
— Ех ви! — презирливо сказала Галина Сидорівна. — Я думала, що ви хоч благородні хлопці. А ви "зайцями", обдуривши мене… Як… як шпигуни якісь, фу!
Я побачив, як сіпнувся, аж підскочив Ява. Та й у мене все усередині попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, які… Ех!
— Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, — сказав Бурмило.
"Подаруночок від німців… Якість бронебійна!.." Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то від Бурмила лишилася б тільки жменька попелу. Точно!
— Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полі, — сказала Галина Сидорівна. — Я не зроблю цього тільки тому, що ми від'їхали вже тридцять кілометрів і не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає і засуджує вас за негідну поведінку.
Ми звели очі — колектив дивився на нас весело й усміхнене. У колективу був гарний настрій.
Колектив хотів співати.
Ми опустили голови і сказали:
— Ми більше не будемо…
Колектив посунувся, і ми сіли. І одразу, як по команді, в небо знову злетіла пісня:
Йшла вона в садок повз осокори-и,
Задивилась на високі гори-и…
Ми з Явою намагалися перекричати всіх — так старалися.
Довго ми їхали — геть усі пісні, які знали, проспівали по кілька разів. Тричі зупинялися їсти.
Аж от нарешті довжелезний міст через широченний Дніпро. А по той бік високий берег, і дзвіниця виблискує золотою банею на горі, а поряд ще золоті бані купчаться — Лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевізійна вишка, і громадяться, налізаючи один на одного, будинки великі, багатоповерхові… Київ! Приїхали.
Гарне місто Київ! Гарніше від Пирятина, від Крижополя, від Жмеринки від усіх міст, які я бачив.
Столиця!
— Значить, так, — говорить Галина Сидорівна. — Машину ми залишаємо біля Палацу піонерів і одразу на метро. Згода?
— Гурря-а–а! — закричали всі. Цілу останню чверть у нашому п'ятому "Б" тільки й балачок було що про метро. Чомусь з усіх київських див нас найбільше цікавило метро.
А тепер усі враз збуджено загомоніли: "метро", "метра", "метром", "на метрі"…
Усі, крім мене і Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києві Книш і Бурмило. Заради цього ми ладні були на будь—які жертви. Але… — невже ми не побачимо метро через них?
Та коли ми під'їхали до Палацу піонерів і злізли з машини і Галина Сидорівна засокоріла, гуртуючи нас навколо себе: "Дивіться, щоб ніхто не залишився, щоб ніхто не загубився!" — Книш, підійшовши до неї, сказав:
— Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого…
Я пхнув Яву ліктем під бік — порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. І от — метро. Ну, я вам скажу, це шту-у–ка! Казка! Наукова фантастика!
Голубі поїзди мчать у тунелі швидше за вітер. У підземних залах світліше, ніж удень на вигоні. Кожна станція мов театр.
Та найголовніше — ескалатори, оті чудесні сходи. А втім, хіба можна сказати — сходи? Звичайні сходи стоять, і ти по них сунешся. А тут навпаки — ти стоїш, а сходи сунуться.
Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсідали від захоплення. Оце да! Піднімаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз і жодною ногою навіть не дригнеш. Навіть можеш одну ногу догори задерти або сісти можеш навіть і все одно сунешся.
Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!
От якби завжди можна було стежити за різними підозрілими шпигунами у метро на ескалаторі! Дуж—же зручно і приємно! Стоїш собі і тільки — зирк! нищечком скоса. І нікуди він, голубчичок, не дінеться від тебе, нікуди вбік не шугоне, бо внизу сидить така собі тьотя і дивиться і весь час говорить у радіо: "Граждане пасажири! Бігти по ескалатору не дозволяється! Сідати не дозволяється! Ставити речі не дозволяється!.."
Доїхали ми гарненько донизу, сіли у голубий поїзд. "Наступна станція Хрещатик!" — буркотнув хтось по радіо. Двері — клац.
Гур-гур — поїхали. Бачимо, Книш і Бурмило біля дверей туляться. Ми й собі — до дверей, тільки до інших (для конспірації). Не встигли опам'ятатися — стоп! Двері розчинилися — станція "Хрещатик". Ми у двері шмиг) Двері за нами — клац! І наші всі тільки мелькнули у вікні. Ніхто й помітити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично — не то що в поїзді або на пароплаві.
І от ми уже назирці, ховаючись між людей, за Книшем і Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бік, пірнули у підземний перехід, вийшли з переходу і прямо у магазин "Динамо". Ми — за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелі, сніп із бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.
Підійшли Книш із Бурмилом до прилавка. Тупцяються не рішуче. Бурмило схилив голову і одним оком, як ворона в кістку, зазирає на полицю.
— Давай, — підштовхує Книш ліктем Бурмила.
— Ти давай, — смикнув плечем Бурмило.
— Ні — ти! На тебе ж купляти, — наполягає Книш.
— От, їй-богу! Яка разниця і — знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тоді до продавщиці, тицьнувши пальцем на якусь полицю: — Дайте мені, пожалуста, оте—го.
— Що? — не зрозуміла продавщиця. Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки.
— Та оте-го… ну… з жаб'ячими ногами.
— А-а! Для підводного плавання, — усміхнулася продавщиця.
Бурмило мотнув головою і скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).
Продавщиця взяла з полиці ласти і маску з трубкою, подала Бурмилові.
У нас з Явою очі зробилися, як колеса. Ти диви!
Поки Бурмило приміряв маску, мацав ласти. Книш уже вибив у касі чек.
— Загорніть!
І знов-таки, злодійкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для підводного плавання, Книш і Бурмило вийшли з магазину.
Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу піти за ними, а вирішили трошки пересидіти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на сніп, тонка шпагатина, якою він був зв'язаний, враз лопнула і… Наче бомба розірвалася в магазині. Вудлища з тріском розлетілися на всі боки. Крики, зойки, паніка. Ми кинулися геть.
— Держіть! Ловіть! Хулігани! — залунало нам услід. Добре, що на Хрещатику людей, як на стадіоні під час футболу. Ми — раз-раз! — між ними. Потім мене Ява за рукав — сіп!
— Чш! Не біжи! Вроді ми — це не ми!
Правильно. Коли за тобою женуться, бігти — останнє діло. Завжди треба спокійно йти. Тоді тебе ще й питатимуть: "Не бачив, тут такий не пробігав"? І ти спокійно можеш сказати: "Бачив. Отуди побіг".
Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро.
Ми чомусь були певні, що Книш і Бурмило обов'язково пішли на метро.
По ескалатору ми вже бігли, незважаючи на заклики радіо-тьоті. Вискочили на станцію: зирк—зирк!
— Оно! — вигукнув Ява. І справді — у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилів "спінджак". Ми ледве встигли вскочити у сусідні двері того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вільне місце і лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили її, розірвали надвоє, сіли і, кожен прикриваючись газетою (ніби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але біля дверей, де він стояв, людей було багато, і ми бачили тільки його вельветове плече. "А де ж це Книш, що його не видно? — подумав я. — Невже розділилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фільмах завжди так роблять".
Враз у вагоні стало біло — поїзд вирвався з-під землі на поверхню. Станція "Дніпро".
Вискочили ми, прикриваючись газетами, слідом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий "спінджак" обернувся — ніякий то був не Бурмило, а якийсь. незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!
— Прогавили! — розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту біля перил, не знаємо, що робити. Стрілою шугонуло метро через річку ген аж до самісінького обрію, де тоненькою смужкою ліс чорніє. Мчать по красеню—мосту голубі експреси, машини—легковички, грузовики, автобуси… А під мостом по Дніпру "Метеори", "Ракети" на підводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабіч мосту стоять здоровеннецькі фігури — дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє, і тітка — голубів підкида. Пейзаж прямо тобі з науково—фантастичного фільму. Красота!
— Може, вони цей міст хочуть у повітря висадить, а ми… — сказав Ява.
— Ну да?! — недовірливо вигукнув я.
— А що ж! Кіно "Акваланги на дні" пам'ятаєш?
Ще б пак! Кілька днів тому бачили. Отаке-о шпигунське кіно! Після того мені всю ніч шпигуни в аквалангах під водою снилися. Мама казала, що я навіть булькав уві сні. І все—таки…
— Та ні, — сказав я, — навряд.
— А чого б вони акваланг купляли? Теж іще спортсмени найшлися!
Тут я нічого не міг сказати. Дійсно, з тим аквалангом було пов'язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажіть, будь ласка, здався акваланг немолодим сільським дядькам, які навіть зарядки зроду не робили?
Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.
— І що ж ото воно за двадцять залізних… про які вони говорили? "Якість бронебійна…" — задумливо мовив Ява.