Вони їхали в темряві м'якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрімав, похитуючись на передку, і коні самі собі бігли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтіли перед ними вогники в вікнах ладинських хат, і незабаром вони в'їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, і коні побігли швидше.
Дарма, що буденний день, а на вулиці було чимало народу, найбільше чоловіків, і всі про віщось жваво розмовляли. Корецький зрозумів, що це — відгук сьогоднішньої події. Він би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. І вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пізнав Корецького, і в темряві чулися голоси:
— Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили... Ось нарешті й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освіченими вікнами, їх дожидають.
Коні спинилися перед рундуком. Корецький перший збіг на східці й кинувся в хату. Спинився на мить, засліплений світом... Було повно людей... Стіл серед хати... самовар парує на столі...
— Євген Петрович приїхали!.. — скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка.
— Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав... — задріботіла маленька білоголова Ліда, в'ючися коло колін у батька.
Корецький ухопив її на руки та й почав цілувати їй щоки, великі сірі очі, ручки...
Тоді спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцілувався з нею, потім побачив перед себе сивобороде обличчя шкільного сторожа, діда Терешка, і з ним почав цілуватися... Враз почув поважний дитячий голос:
— Як це ти, татку, з усіма здоровкаєшся, а мене не помічаєш?
Шестилітній чорноголовий Володько заявляв претензію за неуважність до його особи. Серед сміху покривджений вмить опинивсь у батька на руках, обняв його за шию... Держачи його на одній руці, другою Корецький стискав руки Петрові й Якову і цілувався з ними, а Володько вже пручавсь:
— Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидіти.
Знову сміх...
— Ми вас тут уже давно дожидаємо, — казали гості.
— А ви ж як довідалися, що я приїду? — спитався Корецький.
— Дак ми ж у городі на мітингу були, — відказав Яків. — Ще й Іван Петренко з нами... Тільки він ще в городі зостався, а ми зараз вернулися додому після мітингу... Та вже все село знає, що вас випущено...
Ледве посідали за стіл, — почулася тупотнява в сінях і ввійшло ще троє товаришів: один, так само, як Петро з Яковом, колишній школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє — старших хазяїнів з тих, що ходили на читання до вчителя й потім пристали до громадки. Знову почулися привітання. Таки посідали, заходилися пити чай... Говорили, уриваючи, перескакуючи від одного до одного, поспішаючись про все сказати... Петрові й Якову страшенно сподобався мітинг.
— От якби й у нас, у Ладинці, зібрати такий мітинг! — казав палкий Яків, і очі в його так і блищали іскрами енергії й радощів. — Як би це добре було — розказати про все людям!
А Петро, завсігди мовчазний, так і сяв увесь своїм нечепурним тихим обличчям з глибокими сірими очима. Як звичайно, трохи горблячися над столом своїм міцним тілом, він казав:
— Треба!.. Дуже треба!.. Люди цікавляться... Дехто як вернувся з базару з города та як привіз звістку про маніфест, то зараз деякі кинулись до попа питатись: який там маніфест про волю вийшов.
— А що ж піп казав? — спиталася Таля, наливаючи чай.
— Не знаю.
— А я знаю, — озвався Панас, один з старших хазяїнів, високий чоловік з підстриженою бородою. — Двоє йшло — Демид та Корній...
— А, Демид! — перепинив Корецький. — А як його порубана рука? Загоїлася вже зовсім? Бо я тоді не вспів догоїти...
— Загоїлася — вже робить. Каже, що ви його знову на хазяйство настановили...
— А на читаннях буває?
— Ні, після вас ні разу не був.
— Шкода... Ну, то що ж піп?
— Ну, то вони ото пішли, дак і я з їми: ану, думаю, послухаю, що піп казатиме. Каже: все те брехня, ніякого маніфесту нема.
— От такої! — здивувався Корецький. — Та невже?
— Та хіба ж ви не знаєте, який він у нас?
— Та знаю; але щоб уже й маніфесту не признавав, то цього від його не сподівався.
— І багатирі наші, — казав далі Панас, — не признають маніфесту; кажуть — то пани та "демократи" вигадали. По хаті озвався сміх.
— Вигадали!.. Ну, вони дуже скоро побачать, що це не вигадка!..
Корецький почув, що щось дряпається до його на коліна. Це була Ліда — лізла з своєю найулюбленішою лялькою. Батько посадив її на коліна.
Знову загомоніли, але дівча все вовтузилось і штовхало батька.
— Що тобі, Лідо? Нащо ти мені ляльку даєш?
— Соб татоцко грався...
В хаті засміялися, але Таля поважно пояснила:
— Вона рада, що татко приїхав, і дає йому свою ляльку.
Батько дякував дочці й обіцявся конче погуляти з нею і з її лялькою, тільки трохи згодом. А Володько, стоячи навпроти, прихилившись спиною до шафи, поважно і трохи погордливо промовив:
— Татко не може гратися лялькою... Мужчини в ляльки не гуляються... Я таткові намалював книжку.
— Яку книжку? — спитався Корецький.
— Книжку зробив і всю малюнками змалював, щоб тобі було на що дивитися... Я завтра тобі подарую, бо сьогодні тобі ніколи... А не ляльку... — І потім додав, поглядаючи на Ліду: — Страшенно маленькі дівчата люблять лазити на коліна.
— Ну, ти, великий, — засміявся Корецький, — іди краще й ти сюди, до мене.
Великий спершу завагався, але не вдержавсь і собі поліз на друге коліно.
Баба Химка принесла вдруге нагрітий самовар і як вона його становила на стіл, — щось завовтузилось у Корецького біля ніг.
— Катай, Катай прийшов! — закричав Володько, скакуючи з колін.
— Собака вскочив: це ж я двері кинула! — скрикнула баба Химка.
Величезний чорний пес радісно виляв хвостом, штовхав носом у коліна Корецькому і клав на їх свої товсті лапи.
— Не займайте його, не займайте! — кричав Володько Химці, що хотіла виганяти Катая. — Він прийшов поздоровкаться з татком!.. Мамусічко, дай йому булки... Адже сьогодні татко вернувся, — треба й йому булки!..
— І скибоцку... і скибоцку ковбаси! — жебоніла Ліда. Зчинився гамір і метушня. Нарешті Катая зоставили в хаті, дали йому булки і скибочку ковбаси, і він розлігся біля ніг у Корецького, пораючись із своєю вечерею.
Одчинилися двері і ввійшов Іван Петренко ще з двома товаришами.
— Знаєте, що в городі робиться? — попитав він, ледве вспівши привітатися.
— А що?
— Ходять по городу якісь хулігани та й розказують, що це фальшивий маніфест, — "демократи" вигадали... А вигадали на те, що хочуть землю щоб не мужикам, а щоб жидам досталася... бо всі демократи — то або жиди, або з жидами полигалися...
— Ну, та й дурниця! — вигукнув Яків.
— Он, кажуть, у "домократичеських" бумажках написано "равноправие евреев", а землю щоб усім, — ну, значить і жидам... А ви знаєте, скільки жидів? То це тепер мужикові вдвоє менше припаде землі через жидів... Це вони нашим же селянам, що в базарі були, розказують. Бач, — кажуть, — які жиди плодющі, а як дати їм землі, то й удвоє плодитися будуть; і не схаменеться мужик, як усю землю посядуть... а мужик тоді в найми до жида... Цар хотів, щоб усю землю мужикам оддати, а демократи — щоб пополам із жидами... Це так селянам... А городським кажуть, що жиди вам торговлю перебивають та дурять вас, та десь за городом начебто в ікону та в царський портрет стріляли... І поліцейські, чи що, якісь із тими хуліганами: так, кажуть, так...
— Оце вигадали чорт віть що!
— Треба, — кажуть хулігани, — "жидів" і всіх "демократів" бити... і всіх тих, що за демократів та за маніфест... погром треба зробити...
— Ну, ні, — погрому ми їм не попустимо зробити, — промовив Корецький. — Нам справді неминуче треба зібрати в Ладинці мітинг і все це людям вияснити.
Почали радитися, коли збирати. Завтра була середа, буденний день, — народ за ділом... Краще б у неділю... Одначе, щоб якого лиха чорносотенці тим часом не наробили... Ну, гаразд — спробувати завтра після обід... Корецький уранці швиденько сходить на часину в редакцію, а Петро з Яковом оповістять про мітинг тим часом. Стали обмірковувати, як упорядкувати віче, хто й що там говоритиме... Було вже пізно, як порозходилися гості.
Корецький зостався сам у своїй світлиці. Лампа привітно осявала зо столу всю цю захисну хатку, полиці з книжками... портрети письменників на стінах... велику гравюру в рямцях: Рафаелева мадонна в кріслі з Христом на руках... білий Шевченків бюст на столі... .
Корецький переступив у другу хату. Там стіл уже був порожній, діти спали й тільки біляву та чорняву голівки видно було з-під ліжників. Талі не було.
Він вийшов у садок і пішов стежкою. Ніч була свіжа, але не холодна. Далекі зорі мигтіли привітним промінням. Корецький пройшов аж до кінця стежки, туди, під великі дерева, де був ослінчик. Там, на тому ослінчикові, він побачив темну постать.
— Ти, Талю? — спитав він, підходячи.
Це була вона, але не відказала нічого. Сів біля неї і взяв її за руки. Враз почув, що вона хлипає.
— Талю! — злякався він. — Що тобі, серце? Ти плачеш ?
Таля припала йому на груди і заплакала ще дужче.
— Талю, моє дороге серденько! Скажи, чого ти?
— Господи, невже ж таки справді... справді?.. — шепотіла вона крізь сльози.
— Що? Піп справді? — питався Корецький, не розуміючи.
— Невже ж таки справді нічого цього не буде?
— Чого?
— Цього всього... Цих тюрем... засланців... неволі... мук... шибениць... крові... І люди будуть жити вільно — як люди, не як раби... і як брати... і ніколи воно не вернеться?.. Ніколи?.. Невже ми дожили до цього?
І вона знову вся затремтіла з ридання. А він пригорнув її, гладив і цілував їй голову і, не почуваючи, як його власні сльози капали Талі на обличчя, казав:
— Не буде, серце, не буде неволі!.. Скінчилося її панування... Буде нове життя... вільне... братерське життя... щасливе...
І вони плакали вдвох сльозами великого щастя, сльозами намучених неволею і визволених невольників...
А вгорі над ними мигтіли зорі привітним сяєвом і теж, здавалося, казали:
— Не буде... не буде неволі!..
ІІІ
Другого дня, тільки вставши, Корецький вийшов у шкільний сад. Громада дала до школи величенький двір — десятини з півтори, і за дев'ять років пробування в цій школі Корецький, працюючи то сам, то вкупі з школярами, зробив з того двору путящий садок.