Як карткові будиночки розвалювалися хмарочоси Нью-Йорка...
Після цих картин смерті й руйнування на екрані з’явилася всміхнена особа диктора, що розв’язно пояс-нив:
— Леді й джентльмени! Ми показали вам психологічну композицію "Бачення прийдешнього". Саме така доля, на нашу думку, очікує людство найближчим часом. Перша звісточка отримана — на радянську ракету "Сатурн-1" у космосі зроблений напад. Залишки ворожого апарата впали разом з ракетою в море. Треба очіку-вати нападу на нашу планету. Земля беззахисна перед грізними інопланетними силами...
— Який кретин, — прошептав Соколов, вимикаючи телевізор. — А всі тому, що ніхто нічого не знає. Кожний бовтає все, що йому прийде у голову. Але що ж зрештою таїть у собі дивна півсфера?
На інший день після її падіння на Землю, півсферу привезли в Космоград. Спочатку вона була темно—фіолетової, потім стала прозорої, майже невидимої, як стекло, опущене у воду. Усередині переливався вишне-вих кольорів туман, спалахували іскорки. Не було ні швів, ні отворів, ні якого-небудь знака або малюнка.
Півсферу із працею відкріпили від корпуса ракети, у який вона впаялася невідомим способом. Сподіва-лися, що внизу буде отвір, але його не виявилося. Прозора речовина не піддавалася аналізам — ні хімічному, ні спектральному. Від нього неможливо було відколоти навіть малюсінький шматочок, алмаз не залишав на ньому риси, полум’я пальника з температурою у двадцять тисяч градусів не робило на нього ніякої дії.
Учені губилися в здогадах. Ясно було тільки одне — що апарат зроблений розумними істотами, які пере-бувають або перебували в межах сонячної системи. Але хто вони? Наші сусіди або жителі далеких планет? З якою метою зроблений цей експеримент із півсферою? Може бути, у ній укладене послання людям Землі? Тоді чому таким дивовижним способом?
Розгадки нема. Є тільки тисячі найбезглуздіших вигадок. Де ж розгадка? В чому вона? Соколов спеціа-льно викликав членів марсіанської експедиції з відпустки, тримає їх біля себе. Може, доведеться міняти марш-рут корабля. Та пройшло три дні — і нічого Академік схопився з дивана, нервово заходив по кабінету Розгадка мусить бути простою. Чим вищі по розуму істоти — тим простіші в них методи єднання…
На столі виник маленький світловий прямокутник телевізофона. На ньому з’явилося обличчя оператора, помічника Соколова. Рот його роз’їхався до ушей, в кабінет ввірвався торжествуючий голос:
— Перемога, Сергію Олександровичу!
— Як? — скрикнув академік. — Розшифрували?
— Інфрачервоний фільтр. Вони бачать в інфрачервоному спектрі!..
— Що там видно?
— Рухливі зображення. Ми нічого не розберемо Ждемо вас…
— Біжу!.. Спішу!.. Голубе, я розцілую вас, Хто це придумав?..
— Ніхто. Всі. Ви ж самі сказали — розгадка мусить бути простою.
— Генії!.. Поки що нікому не кажіть. Я йду…
Соколов з трепетом схилився над інфрачервоним екраном. За ним було видно прозору сферу апарата. В глибині, на синьому тлі, бігли хвилясті лінії золотистого кольору. Вони перепліталися в найрізноманітніших комбінаціях, пливли згори донизу. Соколов скрипнув зубами. О прокляття! Стояти отак, мов бовдур, не розуміючи нічого! Там, певне, пульсують живі думки розумних істот, вони звертаються до нас, а ми нічогісінько не розуміємо…
Та ось лінії обірвалися, тло потемніло, на ньому спалахнули срібні цятки. З глибини випливла куля пла-нети. Навколо кулі повис фантастичний сяючий пояс.
— Сатурн! — скрикнув хтось.
Соколов махнув нетерпляче рукою, не зводячи погляду з рухливих картин.
Сатурн відсунувся вбік, по чорному тлу промайнули кульки супутників. Другий з них наблизився, пере-творився з диск. З’явилися гострі зубці гір. Серед них сліпучий вибух. Потім на блискучій білій рівнині — ула-мки колосального корабля. Потім три фіолетові кулі на тлі Сатурна і знову… все почалося з хвилястих ліній.
Соколов випростався, поглянув на своїх помічників. Розгублено потер скроню, знову заглянув у отвір екрана.
— Товариші… Здається, все ясно… Там трапилася катастрофа. Вони прохають допомоги!..
— Їхній корабель впав на другому супутнику Сатурна. На Мімасі! — підхопив оператор, помічник ака-деміка. — Тільки де ж розумні істоти? Ми не бачили нічого, схожого на життя! Може, вони загинули?
— А хто ж тоді послав сигнал нещастя? Хто дав наказ цьому апарату причепиться до нашої ракети? — почулось запитання.
Соколов одним поглядом припинив суперечку.
— Як би там не було — розгадка знайдена! Дякую вам. Відпочивайте. Через кілька годин ми скличемо спеціалістів на нараду. Треба вирішити, що ми можемо зробити…
РИЗИКОВАНЕ РІШЕННЯ
Ррозповідь Соколова була прослухана з незвичайним хвилюванням. Навіть літні вчені не могли всидіти на місцях. Тільки Мен, якого теж запросили на нараду, сидів мовчазний, нахмуривши брови. Андрій Савенко, Іван Огнєв і Олександра Місяць, які повернулися з відпустки, радісно перемовлялися. Вони передчували, то в їхиій долі стануться великі зміни Наступний виступ Голови Комітету підтвердив здогадки.
Соколов після хвилинної паузи знову вийшов на трибуну. Він оглянув присутніх вчених, космонавтів і сказав:
— По-моєму, те, що ви прослухали, не вимагає коментарів. Висновок зводиться до кількох слів. Перше. В системі Сатурна потерпіли катастрофу розумні істоти. Звідки вони — ми не знаємо. Чи з сусідньої сонячної системи, чи з далеких галактик, чи. може, з якоїсь нашої планети. Це не має значення. Головне те, то вони звер-таються по допомогу. До нас, людей Землі. Обов’язок Розуму велить нам відгукнутися на заклик… Хто хоче висловитися в цін справі?..
Мен важко звівся з місця. В залі пролунав його хрипкий, здивований голос:
— Пробачте… Я тільки гість. Але мені дивно, що питання ставиться вами, колега Соколов, досить легко-важно. Як можна рятувати якихось істот або навіть відгукуватись на їхній заклик, не знаючи, хто вони, які во-ни…
— А яке це має значення? — дзвінко гукнула Шура.
— Як ви не розумієте? — здивувався Мен. — Може, це потвори, страховиська, психіка яких не має нічо-го спільного з нашою. Може, вони готувалися до нападу на Землю… і тільки нещастя змусило їх послати нам звістку з проханням допомоги!.. Може, вони ніколи не зрозуміють нас?
— Але ж ми зрозуміли їх! — м’яко відповів Соколов. — І зовсім не важливо, яка в них зовнішність. Я вже казав вам, що найголовніше — Розум. Тільки він об’єднує різних істот. Я вірю — ми знайдемо спільну мо-ву з далекими братами!
— Що ж ви можете зробити? — розвів руками Мен. — Ваша ракета готується до польоту на Марс. Тіль-ки на Марс. А катастрофа відбулася в районі Сатурна. І минуло вже кілька років. Отже, дві перешкоди. Перша — відсутність необхідної ракети. А друга — авантюрність вашого задуму. Це безглуздий риск. Невже ваші ко-смонавти підуть на нього?..
— Підуть, — спокійно сказав Огнєв.
— Хіба в цьому можна сумніватися? — підхопив Андрій Савенко. — Це ж просто чудово! Ми летіли в звичайний, черговий дослідницький політ. Ми не знали, що чекає нас на Марсі. Ми не мали абсолютно конкре-тної мети, а лише приблизну. І раптом — таке везіння! Зустріч з розумними істотами інших планет, експедиція для їх порятунку. Ну, знаєте, містер Мен, для такої мети я навіть верхи на примітивній ракеті полетів би!..
Присутні весело засміялися. Мен тільки, руками розвів.
Тоді Соколов знову підняв руку, вимагаючи тиші.
— Отже, вирішено. Експедиція полетить до Сатурна. У нас нема можливості в найближчий час побуду-вати досконаліший корабель. Доведеться використовувати той, що мав стартувати на Марс. Міняється все —маршрути, прискорення, запаси пального, інструкції. Для цієї важкої і копіткої роботи я й викликав вас…
ПРОЩАННЯ
Соколов уже був біля дверей кабінету, коли пролунав дзвінок телевізофона. Академік підійшов до столу. На екрані з’явилось обличчя Семюеля Мена. Він привітався і вибачливо сказав:
— Я сьогодні лечу додому. Дізнався, що ви тепер будете проводжати своїх космонавтів. Чи не можна .. мені… ще раз побачити їх?
— О прошу! Я чекатиму вас біля під’їзду Комітету…
Мен секунду помовчав, ніби обдумував щось, потім повільно промовив:
— Весь світ стривожений… Всі вважають, що людство напередодні чогось надзвичайного… Хто ви-явиться правим? Ви чи я?..
Соколов засміявся.
— Поговоримо в машині. Я мушу поспішати…
Через кілька хвилин прозорий електромобіль, минувши розкішні сади Космограда, вирвався на бетоно-вану автостраду. Поряд з Соколовим сидів задуманий Мен. Він неуважно дивився на буйні плантації кукурудзи, що розмаїтою стрічкою слалися мимо, і говорив, наче вві сні:
— Я не спав цю ніч, містер Соколов. Я думав… Я шукав помилки в своїх переконаннях…
— Ну і як? Знайшли? — поцікавився академік.
— Туман… Вся історія — це боротьба протилежних сил, ідей. Так було завжди. Так є. Так мусить бути. Але у вашому стремлінні до єднання з чужими світами я бачу щось інше. Звідки воно? Чи не порушення це за-конів Природи? Що вийде з вашого задуму?..
— Тільки одне, — серйозно відповів Соколов. — Велетенський стрибок у Знанні. Ми давно збагнули, що новим рівням свідомості відповідають нові закони. Ворожість, притаманна нижчим соціальним формаціям, у вищих суспільствах мусить замінитися прекрасною боротьбою за істину. Наша країна вже стала на цей шлях. Ми без страху йдемо назустріч заклику з Космосу… Ми знаємо, що той заклик посланий Розумом. Чого ж боя-тися?
— Я, напевне, просто невіглас, — знизав плечима Мен. — Все ж таки симпатія або антипатія часто ви-кликаються навіть формами — приємними чи неприємними. І це на Землі, де природа єдина, рідна і близька нам. А що можна сказати про породження чужих світів? Що спільного } них і в нас?..
— Гармонія, — лаконічно відповів Соколов. — Звук можна записати численними способами — магніт-ним, механічним, світловим. Але Моцарт, записаний будь-яким з цих способів, залишиться Моцартом. Яка б не була структура живих істот, які б не були в них почуття, вони теж, як і ми, йдуть до гармонії з Природою. А Природа, як я твердо переконаний, існує реально. Отже, шляхи її пізнання, які вийшли з абсолютно різних сві-тів, все одно зустрінуться в одному пункті…
— Може… Хай буде так, — приглушено озвався Мен. — Ви знаєте, дуже важко під кінець життя пере-конуватися, що ти десь помилявся.