Проміння його мало, тому астрономи гадали, що на Титані панує холод і темрява. Малювали похмурі скелі, нагромадження аміачних кристалів, нерадісну пустелю, моторошне небо.
Дослідники, які недавно полетіли до Титана, були приємно вражені. Планета виявилась не холодною і не похмурою. Вони побачили темно-сині моря, що хвилюватися справжньою земною водою, били прибоєм у рожево-білі скелі. У тих водах плавали примітивні риби, розквітали прості водорості, на планеті зеленіли, синіли широколисті, лапаті рослини, цілком відмінні від знайомих, земних. Атмосфера Титана була теплою, затишною. Звідки бралося тепло, дослідники ще не вияснили повністю. Припускають, що воно випромінюється надрами планети. Дивно, правда? Природа часто сміється над нашими гіпотезами та уявленнями, побудованими на догоду звичним концепціям.
І дихати на Титані можна без маски, в атмосфері двадцять відсотків кисню, п'ятдесят азоту, інше — інертні гази. І жодної бактерії. Чуєш, Мамо? Жодної. Ми дуже боялися спочатку, щоб не заразитись чужепланетною інфекцією, адже від неї немає імунітету. А потім відкрили — цей світ без бактерій. І паразитів серед тваринного й рослинного світу ми не виявили на Титані. Жодного хижака. Риби й тварини, як і рослини, живляться не плоттю своїх сусідів по життю, а елементами атмосфери, радіацією електромагнетизму та тепла.
Наука була вельми здивована. Вражена. Досі ще йдуть дискусії: чи можливе таке? Але ж можливе. Бо є. І коли визрів проект — заснувати на Титані Нову Землю — почалися суперечки: що переносити туди? Які живі форми пересаджувати, що акліматизувати?
З освітленням було простіше — всі рослини на Титані, всі живі утвори, скелі, навіть води світилися, флуоресціювали. Тому на планеті ніколи не було ночі — лише легка пульсація освітлення, що залежала від сходу над поверхнею нового світу далекого диска сонця.
Складніше було питання з вирішенням долі нових наземних рослин і тварин. Що і кого брати чи не брати із Землі? Більшість космонавтів та вчених вважали — необхідно переселяти лише творчі форми, трудящі, так би мовити. І жодного паразита. Дехто засперечався. Доводив, що паразити необхідні. Що вони стимулюють здоров'я і ріст творчих форм. Що для поступу необхідні протиставлення різних начал. Що злаки і фруктові дерева, квіткові та хвойні рослини, переселені на Титан, зачахнуть і знидіють, не маючи ворогів, або ж небачено розмножаться, заполонять усю планету.
Бач, Мамо, як далеко зайшла наука, що вже й зло вважає необхідним чинником світобудови. Дехто з космонавтів хотів би узяти з собою котів, собак, морських свинок, білок, папуг. Звісно, котам необхідне м'ясо, мишам — зерно, білкам — горіхи... Ниточка взаємозв'язку потягнеться до безконечності, і ми відтворимо точну копію нашої Землі в новому світі. А навіщо? Невже не можна обійтися без самопоїдання природи? Після сварок і дискусій все-таки було вирішено здійснити гігантський соціально-космічний експеримент —— створити еволюцію нового типу, де всі тварини і рослини на чолі з розумною істотою — людиною — будуть збратані, об'єднані, як клітини в спільному організмі.
А мені ця думка була рідна й близька вже давно. І її заронила в моє серце ти, Мамо. А ти прийняла її від матері своєї, від бабусі, а ті — з сивої давнини.
Пісні наші, казки наші, думи народні ніде не проповідують ворожнечі й розбрату. Всі події в казках закінчуються миром і веселощами. Народу-творцеві найлюбіше було — скінчити герці військові, змагання між людьми та вийти в поле неозоре, вдихнути повітря солодкого, пахучого, засіяти лан вільний зерном золотим. А скінчивши працю радісну, зібратися до гурту дружного на бесіду щиру. Тому й дивно мені чути суперечки отакі, бо життя в будь-якому світі цілком може обійтися без мук і страждань, ворожнечі та визиску.
Ще й досі мені йдуть листи з усіх усюд — від малих школярів і дорослих людей, від учених і хліборобів. Усі вітають мене за космічний політ, славлять, як світового героя, як одного з Колумбів Космосу. А мені ніяково, незручно. Я ніби вкрав чужу славу. І найбільше та слава належить тобі, Матусю. Хіба не так? Хіба я неправду кажу?
Може, сотні разів уже я був би в могилі, якби не ти. Може, лише твоєю самовідданістю та любов'ю я вирятовувався од вірної загибелі. Згадай...
Я купався у Дніпрі. Ти спочивала на березі, поправши перед тим білизну в прозорому плині.
Мені дуже подобалася пустотлива течія. І не помітив я, коли хвиля потягла мене у вир, закрутила, хлюпнула водою в рот. Я закашлявся й почав тонути.
Я теліпав ручками — дарма. Широко розплющеними оченятами дивився на жовте кружало сонця, яке мерехтіло вгорі, на зграйки рибок. Свідомість затьмарилась.
А тим часом тобі крикнули, що я тону. І ти кинулась у плин дніпровський, пірнула, витягла мене — синього і напівживого. Вилила воду з груденят, привела до тями. Я плакав, захлинаючись, а ти, пригортаючи мене, несла додому, втішала, пестила — схвильована та бліда.
А потім почалася війна. Батько пішов воювати. А і ти зі мною та сестричкою виїхала на схід, за Урал. Ми їхали в холодних товарняках, їли несмачну пісну бурду. Давали нам по шматочку черствого хліба. Ти майже весь свій хліб віддавала нам — мені та сестрі. А коли ми жалібно зиркали на тебе — ти дивилася прозорими синіми очима на нас і невинно казала:
— Я наїлася, дітки. Хай вам...
На ешелон налітали ворожі літаки. Виючи, скидали бомби. Ти хапала нас, кидалася, як і сотні інших людей, у поле, геть від вагонів. Прикривала нас своїм тілом. Та не вберегла сестри, її вбило під час одного нальоту.
Ти поховала її серед поля, дивилася невидющими очима вдалину, гладила суху дернину на горбочку, який прикрив сухеньке тіло твоєї доньки.
Ми жили всю війну за Уралом, у містечку. Ти працювала на великому заводі, рила котловани, носила розчин, тягала цеглу. Я пішов у школу. В перший клас. Потім —— у другий, третій.
Ти поверталася з роботи увечері, хукала на сині долоні, плакала від утоми. А потім сідала до гасової лампи, зашивала дірки на моїх благеньких штанцях, прала сорочечку, латала носочки. Обкрадаючи себе, ти приносила мені грудочку масла або жменю крупів. І очі твої тепліли, коли я жадібно припадав до повної миски.
Та ось скінчилася війна. Ми поїхали на рідну землю, до Дніпра. Село наше спалили вороги. Ми побачили тільки недогарки та здичавілих котів, які шастали в бур'янах.
Ми стали жити в землянці. Батько не повернувся з війни. Потяглися довгі, важкі роки післявоєнної недолі. Куди не кинь — нема ні того, ні другого. І знову не раз, не два я б скотився в пащу могили, якби не твоя любов, твоя невгасима самовідданість. Коли я хворів гарячкою, ти не відходила від моєї постелі. Ти почорніла від болю, від горя, ти звелася на ніщо, лише очі твої горіли, як жарини, на сухому обличчі. І ти виходила мене. Чи допомогли мені ліки, що їх з труднощами ти роздобула в медпункті, — я не знаю. Але що мене повернула до життя материнська вірність — це я знаю напевне.
Нам допомогли поставити нову хату. Забувалися давні болі. Відкотилася в минуле пам'ять про війну. Нові діти не знали її темного лиця. Відбудувалися села. Потяглася молодь до міста — вчитися, шукати нових шляхів.
Я скінчив школу. Ти мене вирядила в армію. Лишилася одна-однісінька, як палець. Але в листах не жалілася, не плакала. Терпіла. І я інколи заздрив тобі — може, не тобі, а твоїй дивовижній мужності. Ви, матері, мужніші за синів своїх, хоч і не знаєте про це...
Вічне горіння. Муки. Любов. Щоденне хвилювання — чи нагодована дитина, чи одягнена, чи чиста, чи вдоволена, чи не зобижена, чи не хвора? І все — не для себе! І все — для дитини! Ні, такого подвигу не знають сини. Силою матерів тримається наш світ!..
Я пішов у авіашколу. Став льотчиком. Мені припала до серця орлина професія. В надзвуковому польоті людина переходила в якийсь небувалий ритм буття. Кожного разу я ніби народжувався вдруге, втрете, всоте!
Тоді почали писати про майбутні космічні польоти. Я захоплено читав такі книжки, журнали. Мріяв, сподівався, що той час незабаром. Але навіть найсміливіші здивувалися, коли декому з льотчиків запропонували перейти в Космоцентр. Я підійшов одразу — і по здоров'ю, і по знаннях, і по великій охоті.
Перший раз я літав по круговій орбіті. Це не було сенсацією, бо до мене вже літало сотні людей. Другий політ мені судилося здійснити до Місяця.
Я стояв на широкому хвилястому плато. Під ногами ламалася хрумка плівка, припорошена пилом. Над головою сяяла гігантська водяниста куля серед зірок. Земля. Було дивно і моторошно. Крізь туманну плівку хмар я розпізнавав обриси материків. І кожен з них простягався на тисячі кілометрів. А я їх вміщав одночасно — в одному погляді — неосяжні простори планети і мільярди людей.
Я розглядів Чорне море, ниточку Дніпра. Згадав тебе, Матусю. І збагнув, що це ж твої руки підняли мене на таку височінь! Твої і батькові. Руки простих, не відомих нікому людей. Якби не ти — я б не став тим, ким є нині. Якби не праця і вміння тисяч і тисяч скромних трударів — ноги космонавтів не ступали б на поверхню далеких світів.
Ми повернулися на Землю. Планета вшанувала нас. На трибуні перед людьми була й ти, Мамо. Присоромлена, приголомшена, зніяковіла. Ти все ховалася за мою спину, шепотіла:
— Ну хай ти герой... А я, мене за віщо?
Було і є за віщо, Мати!
Адже недарма називаємо Природу — Матір'ю?!
І Вітчизні, землі рідній, належить це чарівне ім'я — Мати.
Бо немає в світі, у всій неосяжності любішого, чистішого, героїчнішого поняття, як Мати.
Мудреці Сходу говорять: "Коли навіть найвищого Учителя людства народжує Мати, як же не схилятися перед тобою, Мати?"
Скрізь і всюди — твоя рука.
Ти породила мене, навчила, виплекала, захистила в біді. Ти — це я, я — це ти! І летить у далекі світи воля твоя, втілена в мене, любов твоя і мудрість, прийнята в серце моє!
Хай гімном небесним пролунає слава твоя.
Дивовижне явище — Мати. Таємнича суть — Мати.
Любов твоя — єдине божество, що є на Землі і в безмірі світів — зримих та незримих. Тобі — володарко нашого народження й змужніння, дитинства й здійснення прагнень — тобі складаємо подяку за дарунок життя, за муки святі, що ти переносиш в ім'я дітей своїх, за жертву несказанну, яка лягає основою буття.
Тебе, володарко світу, підносимо, як стяг любові, понад усіма межами умовностей і традицій.