А це, певно, якісь гусли. Тільки незвичайні. Звуки промовляють до серця, солодко хвилюють душу…
Боян заспівав. Тихий голос вплітався в мелодію, то піднімався над нею, то пропускав її вперед, то затихав у болісному зітханні, і, здавалося, слова співця народжувалися одразу, ось тут, несподівано, як прозора хмаринка на передгрозовому небі влітку:
У долині призабутій на калині
Накувала три дороги зозулина,
Накувала сива, накувала
На чарівне диво-свято, на Купала.
А що першая дорога — у, пустелю,
Там самотність свої килими постеле,
А що друга — та під грози-блискавиці.
Ну а третя — до заснулої дівиці…
Та дівиця жде з правіку — не діждеться,
Хто до неї із любов’ю доторкнеться,
Хто вуста її холодні поцілує,
Хто їй казку голубину наворкує.
Три дороги, три тривоги, три стежини
Накувала опівночі зозулина,
Накувала дива, накувала
На чарівне диво-свято, на Купала…
Пісня завмерла, згасла. А юнакові здавалося, що вона відлунює в лісі, в дивоколі. Плюскотить у річковому потоці, шелестить поміж шовковими травами.
— Де ти почув таке, батьку? — схвильовано запитав Диводар.
— Що, синку?
— Пісню… звідки вона?
— З серця, — просто відповів Боян. — Серце моє співає… Інколи смутно, інколи — радісно… Тобі до вподоби моя пісня?
Диводар не відповів. Простягнувши руки в пітьму, попрямував на звуки струн, що ще ніжно бриніли під віщими пальцями, присів біля співця. Торкнувшись долонею його обличчя, перебіг вниз, відчув гладеньку поверхню музичної ладунки, туго нап’яті струни. Вони задзвеніли від доторку.
— Що то є?
— Гусли. Сам витворив.
— А струни?
— Теж сам. З кропиви. Інші співці роблять їх з жил. А я — з кропиви…
— Он як? — здивувався юнак. — І тримаються?
— Ще й як, — похвалився Боян, вдоволено сміючись. — Знаю таємницю одну. Коли збирати кропиву, в якому місці, як сушити, тіпати. А головне — вибрати жилаві пасма, вони не в кожній бадилині є. Опісля ще треба в’ялити на сонці, вимочувати в живиці, в олії, сукати, смолити. Ого, тонка справа! Зате славні струни маю. Ти чув? Як живі, співають…
— То правда.
— Ото ж бо. А тонші струни я роблю з шовку. Шовкові нитки мені подарували знайомі вої верховинські. Бували вони в землях східних, там купили. Весело співають шовкові нитки, високо. А жили звірині глухо піють, жалібно, не люблю я їх… Кров на них…
— От якби мені… — прошепотів юнак.
— Що?
— Опанувати ту справу…
— Тобі до серця пісня?
— Гаряче в серці, коли чую…
Боян обняв хлопця, пригорнув до грудей. Борода залоскотала Диводарове обличчя, і він почув судорожне зітхання співця.
— Пращури послали тебе до мене, коханий хлопче. Давно мрію про таке слово. Я ж бо не вічний, помру…
Хотілося передати комусь пісню, все дослухався, ждав. Почуло небо мою спрагу…
— А зможу? — з острахом запитав юнак, відчуваючи, як солодко, в передчутті чогось таємничого, жаданого стислося серце.
— Чи ж питає про те соловенятко? — втішно мовив Боян. — В тебе душа співоча. А майстерності, вміння — навчу… Все передам, переллю у тебе пісню свою. Бо ж не має померти у землі слов’янській дума Боянова. Чуєш?
Багато літ промайнуло відтоді над Слов’янщиною. Рушили в путь далеку, в дорогу нескінченну Боян і його супутник Диводар. Відвідали вони селища верховинські, племена лужанські, городища хорватські, царства дакські, гостинні житла іракські. Всюди були раді люди мандрівним співцям. Бриніли милозвучні струни і на весіллях, і на тризнах сумовитих, і на бучних святах купальських. Не чіпали сліпців навіть розбійники гірські, люті кочовики східні, що інколи, мов безжальна рогатина, пронизували землі слов’янські з краю в край, позначаючи вогнем і кров’ю свій бездумно-жорстокий шлях.
Знаменитим співцем, славним і вмілим, став Диводар. І тішився тим старий Боян, прислухаючись, як гучно вітають люди його вихованця. Всі сплетіння радощів і горя, муки й надії карбували свої знаки в душі Диводара, розтоплювалися в горні серця і переливалися в звуки нових, ще нечуваних пісень.
Настала пора, і згадав молодий співець повноводу ріку, до якої він мав прибути з лицарями бойовими, і братерство воїв за порогами Словути. І захотілося йому помандрувати в той край, звідки сходило сонце. Згодився з ним ветхий Боян. І вони рушили в путь.
Над Бугом заслаб старий співець. А вмираючи, взяв за руку Диводара, попросив схилитися до вуст, прошепотів:
— Прийми останнє слово, синку. Мій заповіт. Я тобі все передав, що міг, що знав. Лишилося ще дещо. Слухай же мене уважно… Ти славно витерпів лихо, не всякий лицар міг би так… І добре, синку, добре… Бо все минає, тільки тиша лишається… Тиша мудрості й спокою… Прислухайся, збагни. І ніколи не сумуй. Будь сином тиші. І тоді в тобі пробудиться пісня. Та пісня потрібна людям. Тим, хто ще не чує тиші… Я передав тобі таїну тиші, синку, неси її дарунок в собі… Схилися… я дихну в тебе… Віднині нема Диводара… народився Боян…
Не плакав за любим учителем молодий Боян. Поцілував у зів’ялі вуста, заспівав над ним величальну пісню. Слухали її хащі предковічного лісу, примовклі птахи, плин ріки. Цілий день копав співець яму на кручі піщаній, встеляв її м’якою травицею, запашним чебрецем. Висік вогонь кресалом, запалив жертовний ялівець, що його мав у торбині, побажав щасливої путі Боянові у краю Яр-Дива, а тоді, приклавши тіло лапатими віттями хвої, загорнув останній притулок наставника піском. Другого дня збирав каміння над Бугом, зносив докупи, викладав височеньку могилу. Славетні гусли молодий Боян поклав на верхів’ї, щоб знали перехожі, хто похований у сирій землиці.
Третього дня після смерті старого співця рушив Боян у безконечні мандри. І покотилася разом з ним слава. Від городища до городища. Від села до села.
Дістався-таки він словутинської твердині за порогами. Щиро вітали бойові лицарі мужнього побратима. Оповів він їм про страшний герць у горах, про загибель Горипала, про люту помсту гірського володаря, про заповіт Тайно-Дива. Ходив Боян з воями у походи, звідав грози, буревії, січу й голод. Перетнув землі слов’янські з краю в край та не раз і не два…
Промайнули хуткоплинні літа. І стало ім’я співця таке ж невіддільне від життя народу, як схід сонця, як спів пташок, дитячий сміх, як прихід щорічний веселої весни або щедрих жнив. Як не могли уявити люди, що колись погасне колесо Яр-Дива або висохне повноводий Словута, чи не прилетять священні лелеки з південних країв після зими, так не могли вони мислити себе без дум Боянових, без його приповідок, приказок, без його сумовитих а чи буйно-веселих пісень, без його іронічних або чаклунських казок, що їх щедро він дарував дідам і бабусям, а вже вони шепотіли їх в запічку онукам та дітям — на радість, на щастя, на дужість народну…
Так співцеві сповнилося сімдесят літ. А може, й більше, хто про те знає? Бо на вид можна дати людині півста, а в душі його вже прокотилися віки. Хіба рідко так буває?
І ось тут починається наша казка. Ба ні, не починається, а лише передається далі, у повноплинність буття, бо як вічно живі Бояни, так і казка — хіба вона може умерти?..
Дума друга
ЩО У СВІТІ НАЙГАРЯЧІШЕ?
КОРІНЬ
Добре ім’я дали батьки дитині. Правічне, надійне. В зоряну пору народився син у родині Вогнедуба, коли духи пітьми втікають до своїх підземних криївок, а півні віщують передсвітання. Саме тоді прокидається Мати-Земля з дрімоти чутливої, щоб нагодувати безліч дітей своїх — дерев, трав і квітів, молоком весняних соків, що туманами парують над урочищами, лісами й полями слов’янського краю.
— Коренем буде, — сказала щаслива мати. — Породить буйне дерево славного роду…
— Хай так, — згодився суворий Вогнедуб, — щоб не став перекотиполем, щоб не покинув рідної землиці напризволяще…
Не минуло марно слово батьків.
В силі й моці зростав Корінь, наливався здоров’ям. Вже в дев’ять літ боров усіх товаришів у родинному селищі, шалено ганяв верхи на лютому жеребцеві, розгойдувався на верхів’ях високих дубів, перепливав туди й сюди буйну словутинську течію.
Селище лежало в правічному лісі понад рікою, а на лівому березі синіли непролазні чагарі й болота, переповнені гаддям, медведями й силою-силенною птаства. А трохи вище від селища, на високому вигорбі, стояло прадавнє городище, витикане грубезними дубовими палями, котре називалося Витичем. Там жили ковалі, розмаїті ремісники — від шевців до золотоковачів, від оружників до кожум’яків. У святкові дні — чи то на Купала, чи в щедрі зимові тижні, чи в Перунів день або на Веснограя — збирався люд з усіх усюд до Витича, віз, хто що мав, на ярмарок, щоб показати своє твориво та подивитися чуже, щоб віддати дещицю від праці своєї на землі чи в лісі, чи, може, від бортництва або полювання та добути товару для потреби свого роду-племені. А треба було ой як багато! Жінкам бажалося оксамитів та шовків заморських, намиста бурштинового або коралового, вишиванок бісерних, стрічок мерехтливих; а дівчатам — то вже й годі казати — батьки не мали б спокою, аби повернулися з торговища витицького без гостинців та дарунків. А хлопці вимагали бронзи візантійської для стріл, кольчуг дрібнотканих з тонкого дроту, легких у поході, мечів двосічних гарту тужавого, збруї для коней бойових, бо ж все те потрібне було щоднини: не залишали в спокої селищ слов’янських, яровитських наїзники східні, степові та й володарі гірські з заходу тривожили часто, грабували, забираючи в полон юнаків, жінок та дівчат, а то й залишаючи свої кості попід грізними городищами.
Одного разу налетіла зі сходу, зашумувала хвиля чужинецьких воїв. Були вони дикі, безжальні, шалені. Чорні очі у вузьких щілинах повік світилися мужністю й жорстокістю, на широких бронзових лицях ніколи не з’являлася усмішка. Кінь, меч, аркан, праща, лук зі стрілами та волохата накидка — більше нічого не було у володінні кожного напасника. їжу вони забирали у поневолених, полону не визнавали, всіх рубали до ноги — від малого до старого, залишали самих юнаків, щоб поповнити своє військо, і то лише в разі беззастережної згоди зректися себе і прийняти закон вічного нищення й походу. Що їх вело, куди, навіщо — цього не відали й вони самі, як не знає стріла, куди спрямувала її могутня рука воїна…
Димні знаки попередили яровитів про напад, дружини воїв згуртувалися за дерев’яними заборолами Витича, та на цей раз не допомогло городище, ані стріли, ані мужність захисників.