А як взнала — занудилася, згоріла від туги та муки… А ти тепер сина її хочеш доконати!
— Цитьте, бабо! Цитьте, а то я…
— Що ти мені? Я вже вузлики зв’язала в дорогу, мені не страшно вмирати. А тобі — страшно! Бо багато нагрішив…
— Ненавиджу, ненавиджу вовче сім’я! Хотів своєї дитини, любив її пекельно, заздрив Федорові, от і смикнув нечистий…
— Нечистий, нечистий! Все на нечистого звалюєш! У самого серце нечисте! Чим же Тарасик поганий? Та янгольська ж дитина! Раз уже так сталося — то змий гріх з душі, поможи хлоп’яті вийти в люди, може й зарахується тобі…
— Мовчіть, бабо, бо тоскно мені! Залиште мене в спокої! Не торкну його більше пальцем! Тільки мовчіть, бо я не знаю що вдію…
— Та вже мовчатиму… мовчатиму… Що поможеться? Дитяти жаль, йому ж ще жити та й жити… Ах, ти, доленько сиротинська! Де ти блукаєш, якими нетрями, що ніяк не доберешся до місця свого?.. Ой, Боже ж мій, Боже…
Тарасик слухає ту дивну розмову і ніяк не може втямити — чи то сниться чи наяву? Невже вітчим, справді, продав тата? Так ось чому мама вічно була засмучена? Ось чому Семен ненавидить Тарасика!?
Падіння стишується, знову хвилі болю колишуть хлопця, червоні та золотисті павуки поважно походжають довкола і тчуть, тчуть срібне мереживо снів, сповиваючи його в казкові пелюшки. Хтось приходить, відходить. Хтось шкарубкими руками торкається побитого тіла, повертає його з боку на бік, співає журливих пісень. А, це баба Химка… Ось вона знову щезає… І пливе пітьма, нескіченна болісна пітьма, якій нема кінця-краю…
Потім з тієї пітьми виникає освітлене кільце арени. А серед неї — Ойра-Хан. Він пальцем манить хлопця до себе. Тарасик пересилює біль і встає. Ойра-Хан розкриває двері, пропонує зазирнути в них. Хто це там? А, це вітчим… І з ним ще хтось… Хтось холодний і впевнений. Вітчим запобігливо згорблюєтьєя, не сміє сісти поряд.
— Чим заслужив таку ласку? Прошу вас, сідайте! Може, чим-небудь вгостити…
— Не треба про дурниці, — зневажливо відповідає незнайомий. — Маю до тебе важливу справу. Його благородіє пан поручик звелів передати, що тобі доручається…
— Мені? Сам пан поручик?
— Без вигуків. Слухай уважно… Тут нікого нема?
— Нема. В хатині хлопчик. Він спить.
— Гаразд. Наказ такий: ти покинеш теперішню роботу…
— Як же так? Я багато літ старався. Маю чисту роботу, добрий заробіток…
— Знаю. Заслужив. Треба буде — ще краще місце матимеш. Але нині — підеш найматися до цирку…
— До оцього цирку? — здивувався вітчим.
— Саме до оцього, дурню. Іншого в нас нема.
— Що я буду там робити?
— Про це й річ. Тебе приймуть, не турбуйся. З кіньми вмієш?
— Що?
— Ну, доглядати, годувати, чистити?
— Вмію. Змалку любив це…
— От і чудово. Тим балаганщикам терміново потрібен конюх. Що? Як це зроблено? Не твоє діло. Йди негайно і скажи, що ти б хотів у них працювати…
— А далі…
— Далі — головне. Пан поручик дуже цікавиться тим… факіром. Затямив?
— Не зовсім.
— Треба дізнатися, що він за штука. Як робить свої фокуси. Звідкіля він?
— А ви… перевірте?
— Не можна, дурню. Документи в порядку.
— Тоді що ж я?
— Тонкощі потрібні. Пан поручик вважає, що той… факір… небезпечний злочинець…
— Мені він теж… не теє… не подобається…
— Ото ж бо. Слухай далі… Роби, як знаєш, підслухай чи що там, але дізнайся — хто, що, як, звідки… Пиши все, що почуєш, всяку дрібничку — важливу чи неважливу. Ти маєш гарний скоропис, працюєш в конторі заводу, отже підходиш для діла…
— Я мріяв про подяку, тут… конюхом…
— Для отєчества потрібно! Затямив? Це — ненадовго! А тоді матимеш нагороду. Може, навіть орден пан поручик виклопоче…
— Мені? Орден?
— А тож. Запам’ятай і слухайся…
Голоси глухнуть, віддаляються. Тарасик провалюється у чарівну небувальщину. Що йому вітчим, що йому погрози і зради. Він тепер володар казкової печери, нескінченного неба, білокрилих лелек і далеких зірок. Він тепер син всемогутнього сну…
ДОНОС ВІТЧИМА
Минали дні.
Тарасик поволі видужував. Вітчим не заходив до хатини. Лише баба Химка приносила хлоп’яті їсти, прибирала, оповідала казки. А коли залишала його наодинці — в душу йому дивилося відчинене вікно. Звідти обзивався до Тарасика нескінченний світ явищ і образів: ввечері грали на ніжно-сумовитих цимбалах цвіркуни або сповнювали простір своєю мелодійною журбою жаби; вночі крізь ласкаве віття яблуні зазирали в його серце, граючись, зірки, — і були вони близькі, теплі й рідні, — а на світанку сусідські півні починали бадьорий перегук, ніби давали команду сонячним музикам розпочати свій вогнистий шалений танець; і тоді до небувалого хору прилучалося все — горобці, лелеки, коти, корови, котрі, мукаючи сонно, простували на пашу, кури, що греблися попід дерезою, столітня груша, котра вже одживала свій вік, а все таки зав’язувала на кількох гілках бруньки солодких плодів… ах, не зуміти, не збагнути, не перерахувати всього Тарасикові, що танцювало під помахи сонячного смичка, золотисті тіні від котрого коливалися на стіні перед хлопчиком.
Так можна було лежати довго, довго. І здавалося, що нема часу, що нема тіла. Є лише музика, сонце і небо…
— Тарасику! Тарасику!
— Хто там?
— Це я… Павлик…
— Ходи сюди…
— Боюся…
— Гада нема…
— Якого гада?
— А вітчима… Він на заводі…
Павлик перегинається через лутку вікна, таємниче шепоче:
— На якому там заводі. Твій вітчим вже в цирку працює.
— В цирку? — дивується Тарасик.
— Атож. Конюхом. Чого його туди понесло? Мати моя каже, що тут щось не те…
Тарасик задумується. Отже, йому не снилося. Той невідомий вночі… розмова про Ойра-Хана…
— Павлику…
— Гов!
— А ти був там…
— Де?
— А в цирку?
— Боюся. Мене мати теж парила. Тільки не дуже…
— А що цирк?
— Люди валом валять. Кажуть, там таке виробляє той… Ойра-Хан!
— Що? — зводиться на лікті Тарасик.
— Таке, що волосся сторч стає! Кажуть, що то якийсь дідько!
— А мені він подобається…
— І мені, — признається Павлик.
— Якби зустрітися з ним…
— А як?
— Просто… прийти і…
— Не пустять…
— А ми спробуємо. Ось я видужаю і ми…
— А як ти думаєш… чого твій гад пішов туди…
— Я вже догадуюся, — понуро бовкнув Тарасик. — Тільки зажди, я перевірю. Гаразд?
— Гаразд!
— Дивись! Щоб нікому ні слова. Я перевірю, а тоді ми підемо до Ойра-Хана… Біжи, щоб не застали тебе… Я скоро видужаю…
Минає день. Настає вечір.
Чути, як приходить вітчим, гупає чобітьми. Сновигає туди й сюди.
Баба Химка приносить теплого молока з-під корівки. Очі її світяться ласкою з-під сивих брів.
— Випий, дитинко. Випий. Тепленьке молочко дасть сили тобі, загоїть вавки…
— Не хочу, бабусю… Я вже здоровий…
— Пий, пий, не придурюйся. Де там ти здоровий, одні скраклі замість рук. Ну та нічого, аби кості, а інше наросте! Пий здоров! Ну, шануйся — я пішла…
Вечір. Тиша. Молодик за вікном.
Грає на скрипку цвіркун у запічку.
Верещать занудно розбещені коти десь у городах. І млосно, сп’яніло витьохкує свої весільні пісні соловейко.
А світло за дверима не згасає. Вітчим сидить біля столу. Що він робить?
Тарасик тихесенько шастає з-під ряднини, навшпиньки підкрадається до дверей, зазирає в щілинку. Гад щось пише у товстий зошит з клейончатою палітуркою. Довго, довго пише. Зупиняється, морщить лоба, чухає в потилиці. Зловісно усміхається. І знову пише. Нарешті, він розгинається, тре долонею заспані очі, ховає ручку й чорнило в шухляду. А зошита загортає в стару газету, а потім, пильно глянувши на двері до хатини, відчиняє грубку і кладе згорток туди.
Тарасик усміхається зловтішно. Хитрий! Думає, що ніхто не полізе, бо, мовляв, грубка влітку не топиться…
Хлопець ящіркою метнувся до постелі, згорнувся клубочком під рядниною і завмер. Тепер він знає, як діяти…
Наступного дня. коли вітчим пішов з дому, а баба Химка попорядкувала в хаті й почимчикувала до себе. Тарасик вибрався з ліжка, тримаючись за стіну, вийшов у сіни. Виглянув надвір. Ніде нікого. Він засунув двері ще й накинув защібкою щоб ніхто не відчинив. Тоді повернувся до хати і кинувся до грубки. Серце тохкало, але він переміг страх. Чи не переховав вітчим зошита? Ні, є…
Тарасик розгорнув газету, залишив біля грубки, а зошита взяв з собою, до хатини. Сів на ліжко, загорнувся рядниною до грудей, поклав зошита на коліна.
На першій сторінці каліграфічним скорописом було написано: "Його високоблагородію пану Їжаковському вірнопіддане ДОНЕСЕННЯ".
— Гарно пише, гад, — зітхнув Тарасик. — Якби мені такий почерк… Отак він, мабуть, і на тата мого писав…
Далі він прочитав:
"Найпокірніше прохаю дозволу донести таке: влаштувався я конюхом у цирку Агійо вдало, одразу ж приступив до роботи. Розпитував артистів та теслярів про Ойра-Хана, проте вони нічого мені не могли сказати. Самого факіра ніде не видно, і ніхто не знає, де він ночує, що їсть, з ким бесідує. До самого Агійо мені підступати не можна, та він і не стане розмовляти зі мною, це я добре розумію. Своє місце знаю, ваше високоблагородіє… Дізнався я лише таке: десь в Карпатах вищезгаданий Ойра-Хан приєднався до цирку Агійо і замінив колишнього факіра з таким же ім’ям. Отже, він не є справжній Ойра-Хан. А це вже якась ниточка, за яку можна схопитися. Проте, тут діло не просте, це я збагнув. Ойра-Хан птиця загадкова. Я дізнався припадком, що він дуже любить доньку Агійо Марійку, котра й виступає з ним, якщо ваше високоблагородіє зволить згадати: вона згоряє серед полум’я, а потім перетворюється в лева і навпаки. Так ото я і почав висліджувати час, коли Марійка з ним зустрічається. В основному це буває вечорами, після вистави. Вони гуляють разом або сидять десь під деревом і бесідують, що мене вельми здивувало. Що спільного між факіром і дитиною? Розмови ж, як ви, ваше високоблагородіє, зволите побачити далі, носять вельми символічний і затуманений характер. Я їх записую якомога точніше, а на ваш розсуд залишаю толкування і висновки.
Ясна річ, я потурбувався про те, щоб мене ніхто не запідозрив, а тим паче сам Ойра-Хан.
Мені здається, він цілком нетямущий чоловік, бо дивиться на мене, немов би на порожнє місце. А, може, такий замаскований? Тоді я в скрутному стані. Проте, пам’ятаючи наказ вашого високоблагородія про важливість справи, прикладаю всіх зусиль, аби виконати його пильно і старанно. Мені не жаль живота мого і душі моєї на благо царя і отєчества. Вірю вашому високоблагородію, що ласкою вашою не буду обійдений.
А тепер дозволяю собі перейти до суті тих бесід, що їх вели багато вечорів підряд Ойра-Хан з донькою Агійо, Марійкою.