Ти спиш уже, Михайле?
Жандарм. Та дрімаю. Або що таке?
Микола. Та нічого. Добраніч тобі!
Жандарм. Добраніч!
Анна хреститься, відтак стає за припічок і гасить лампу.
Заслона спадає
ДІЯ ДРУГА
Декорація та сама. День. В печі горить. Микола парить березове пруття і крутить ужівки. Анна то порається коло печі, то помагає йому.
ЯВА ПЕРША
Микола і Анна.
Микола. Ну, держи добре, не пускай! (Крутить.) Так. Тепер давай сюда. Най його хороба спіткає з його латрами! Плюнув би чоловік на той заробок, а тут ні, їдь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб він йому стікся.
Анна. Та чень нині легше буде їхати, ніж учора. Бач, випогодилося!
Микола. Ага, випогодилося! А вчора дорогу замело зо шумом, що й сліду не найти. Ні, я таки не поїду сьогодня. І себе збавлю, і худобу, а за що? Нехай він пропадає зі своїми латрами.
Анна. Та то певно, що ліпше не їхати, ніж по снігах з тягарем копатися. Латри не втечуть, а робота й дома найдеться. Ой, якби ти був учора мене послухав та, не їхав!
Микола. Або що?
Анна. Та нічого. Але моє серце чує якусь біду. Яка мені нині погань снилася, то нехай бог боронить! Десь ніби я коралі сію по хаті, по оборі, по цілім селі, та такі грубі та червоні…
Микола (немов сам до себе). Коралі-то сльози.
Анна. А далі десь ніби на нашу хату з усіх боків пси гавкають, у двері лізуть, у вікна голови пхають, та такі люті та розжерті…
Микола. Люті пси — то напасть.
Анна. А далі десь ніби мене до шлюбу вбирають а в саме біле: білі черевики, білу спідницю, білу перемітку.
Микола. Свят, свят, свят! Що тобі, жінко? Най бог відвертає від нас усе лихе! Що ти говориш?
Анна. Та що таке? Хіба се що значить?
Микола. Та… бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На все божа воля. Не треба ніколи забігати поперед батька в пекло, ось що! (Крутить далі.) Гм, і що його робити з тими латрами, і сам не знаю.
Анна. Може би піти спитати Бабича, чи він їде?
Микола. То правда. Як він їде, то ніяково мені лишатися. Як тілько сани полагоджу, то зараз піду до нього. (Кидає готові ужівки і сідає на лаві.) Ой, крижі болять! Господи, проробив чоловік свою силу на чужих людей, а тепер для себе лиш останочки лишилися. Анно!
Анна (коло печі). Чого тобі?
Микола. Що сей шандар так рано схопився? Я й не бачив, коли вийшов.
Анна. Казав, що мусить, служба…
Микола. А знаєш, я як його побачив, то зразу одеревів на місці. В таку годину, в тім мундирі — зовсім здавалося, що се мертвець з тамтого світу до нас приходить. А тим часом, бачу, він живий.
Анна. А хіба ж ти не знав, що він у наших сторонах?
Микола. Я? Та відки я мав знати? Я був певнісінький, що він давно вже зогнив у Босні. Адже ж твій братько присягався передо мною, що його нема на світі, навіть карту з війська показував. Тілько то біда, що я неписьменний, то й не міг прочитати.
Анна. Значить, і тебе так само одурили, як і мене.
Микола. Не знаю, пощо їм так конечно забаглося випхати тебе на десяте село.
Анна. А я знаю. Не хотіли мені нічого дати з вітцівщини. Ну, а якби я була пішла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який він був чоловік. Боялися його, то й постаралися разом з війтом, що його, одинака в матері, випхано на війну, а потому скористали з часу, щоби мене також випхати в інший бік. Ось і вся мудрість.
Микола. Господи, а я й не догадувався, куди стежка в горох! Чоловік з багачами кумпанії не водив, то й на багацьких штуках не розуміється.
Анна проходить коло нього, він ловить її, прихилює і цілує в чоло.
Бідна ти моя небого! А ти дуже любила сього Михайла?
Анна (спалахнувши). Ну, що вже про се говорити? Любила чи не любила, тепер нема що й згадувати. От радше йди сани ладь! Обід уже готов. Поки ти там упораєшся, то вже вистигне як слід.
Микола. Твоя правда, Анно! (Встає і бере ужівки.) Не час бідному згадками бавитися, треба роботу робити. Наливай лишень, я зараз буду готов! (Виходить.)
ЯВА ДРУГА
Анна і Микола за сценою.
Анна (наливає борщ у миску, насипає у другу квасолю і ставить на стіл). Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досі вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А може, більше боялася його, ніж любила. У, сила у нього! Вола за роги хопить та й на землю кине. Господи, таких, як мій, то йому ніщо двох у одну жменю. Самим поглядом, здається, наскрізь тебе прошибає, мов розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь, як найтяжчого ворога! І певно, що як він на нас завзявся, то зітре нас на порох, знищить, зруйнує. Бо хіба ж мій чоловік зможе з ним боротися?
Микола (за сценою). Анно, гов, Анно!
Анна. А чого тобі?
Микола. Де ти рептюх поділа? Най коням сіна накладу.
Анна. Та рептюх осьде в сінях; я давно сіна наклала. Ходи їсти. (Вигортає огонь з печі.)
Микола. Зараз, тілько ще лещети поладжу. Десь два лещети випали.
Анна. Та лиши лещети на потому, не втечуть! Ой господи, чим далі, тим чогось гірше мені робиться. Моторошно, мов перед пожаром. Усе мені здається, що осьось якесь нещастя…
ЯВА ТРЕТЯ
Микола і Анна.
Микола (скрипнув дверми входячи). Н-ну!
Анна (схапується від печі). Ох! Се ти?
Микола. А тобі що такого, жінко? На тобі лиця нема!
Анна. Нічого, нічого. Щось мені недобре зробилося. Се, мабуть, від печі… Я трошка загоріла, та голова крутиться. Сідай лишень та їж, я нап'юсь води, то мені легше буде;
Микола (сідає за стіл, хреститься і бере ложку). Та ходи й ти обідати. Мені якось самому страва в рот не лізе.
Анна. Е, що там! Не прибагай собі нічого, їж! А я тим часом піду до Бабича та спитаю його, чи їде він у ліс.
Микола. Га, коли так, то йди. Троха пройдешся, то чень і голова перестане боліти. Іди, йди! (їсть.)
Анна накидає на голову хустку і направляється до дверей. В тій хвилі двері відчиняються. Входять Жандарм, війт. Бабич, присяжний і ще один селянин.
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Микола, Анна, Жандарм, війт, Бабич і один селянин.
Війт (входячи). Слава Ісусу Христу!
Микола. Слава навіки. Просимо до обіду!
Війт. Обідайте з богом святим, най бог благословить!
Микола. Сідайте, пане війте. Що вас сюди до нас приводить?
Війт (сідає на ослоні плечима до столу, Жандарм на лаві, присяжний і селянин стоять і роззираються по хаті). Гм, так собі. Маємо до вас маленьку справу.
Микола. До мене? А то що такого?
Війт. Ви вчора сказали пану шандареві, що були вночі в коршмі на Купінні?
Микола. Та був. Не в коршмі, а під коршмою.
Війт. І пізно вночі?
Микола. Та пізно. Вже за мною, бачу, ніхто не їхав.
Війт. Ви приїхали додому закровавлений?
Микола. Та… та… так.
Жандарм. Що? Ви й додому закровавлений приїхали? Я сього від вас не чув. Господине, правда се?
Анна. Та правда. Я сама його обмила.
Жандарм. О, се важна річ. (Пише в книжечці.) А ви ж сказали, що в лісі скалічились, ще як латри брали. Значить, ви й до міста їхали закровавлений і з міста вертали у крові?
Війт. Він вам так казав? Ну, се неправда. Він у місті був здоровісінький і зовсім чистий. Я прецінь його сам бачив на жупі.
Микола. Скажіть же всю правду, пане війте!
Війт. Яку всю правду?
Микола. Адже ж се ви самі мене так покровавили.
Жандарм (схапується). Що, що, що?
Війт. Брешеш, Миколо. То правда, що ми троха з тобою перемовилися за ті поліна, але покровавити тебе я ані гадки не мав.
Микола. Я маю на те свідків. Я навмисне не змивав крові з себе і додому так приїхав, щоби вас до суду завдати.
Війт. Ха, ха, ха! Мене! До суду!
Жандарм. Яких маєте свідків?
Микола. Та от кум Бабич і кум Калинич також там були, то можуть посвідчити.
Бабич (шкробається в голову). Та бути я був, то нема що казати; але того я не бачив, аби вас кум начальник покровавив. Ударив вас поза вуха, то правда, але щоби вас отак подряпав, то я того не можу посвідчити.
Селянин. І я також не можу.
Жандарм. Миколо Задорожний, я вас арештую.(Видобуває з торби залізні ланцюжки з наручниками.) Давайте сюди руки і не думайте опиратися, бо вам гірше буде.
Анна. Ой горечко моє!
Микола. Арештуєте? Мене? За що?
Жандарм. Ви самі, певно, ліпше знаєте за що. Вчорашньої ночі на Купінню в коршмі всіх жидів вирізано.
Микола. Ой господи! То я би мав у тім бути?
Жандарм. Я не знаю. Дай боже, щоби ні. Але скажить свамі, чи против вас усе не свідчить? Коли ви невинні, то не маете чого боятися, на суді ваша правда покажеться. Але я мушу своє зробити. Давайте руки!
Микола. Бог видить мою душу. Я невинний. Робіть зі мною, що хочете. (Подає руки, Жандарм заковує його.)
Жандарм. Так, то розумно. А тепер скажіть мені, де ті чоботи, що ви вчора мали на собі?
Микола. А онде стоять у запічку.
Жандарм. Присяжний, подайте їх сюди!
Присяжний подає, війт і жандарм оглядають їх до вікна.
Є! Ось кров!
Війт. І ось тут є!
Жандарм. То сумно. Відложіть набік!
Микола. То з мене кров, як я їхав.
Жандарм. Се вже будете в суді толкувати, се до нас не належить. Ви мали з собою сокиру? Де вона?
Микола. Он під лавою.
Жандарм. Присяжний, подай її сюди!
Присяжний подає, жандарм і війт оглядають.
Є й тут кров. Ось на топорищу.
Війт. І ось на обусі. І ось на лезі.
Жандарм. Відложіть набік! А тепер покажіть кожух!
Оглядають кожух.
Є й тут. Відложіть набік. (Іде до постелі і шукає під подушками в соломі. До Анни.) Створіть скриню!
Анна весь той час стояла мов остовпіла, не рушається з місця, тільки глядить на нього.
Жандарм. Чуєте, жінко, створіть скриню! (Коли вона не рушається, він виймає їй із-за пояса ключ, відчиняє скриню і разом з війтом починають перешукувати все.) Ну, тут нема нічого. Пане війте, присяжний і ви, свідки, ідіть з ним і перешукайте все обійстя, шопу, комору, стодолу, всякі скритки! А я тут переслухаю господиню.
Війт. Ну, Миколо, ходи з нами!
Микола. Господи, ти знаєш, за що на мене такий тяжкий хрест посилаєш, нехай буде твоя воля! (Виходить, за ним війт, присяжний і селянин.)
ЯВА П'ЯТА
Жандарм і Анна.
Жандарм (по їх відході хвилю мовчить, стоячи недвижно серед хати напротив Анни, яка стоїть коло вигаслої печі. Відтак він випростовується і підносить голову. Остро.) Анно!
Анна підводить голову, глядить на нього з невистазаною тривогою і опускає очі.
Жандарм. Сюда ходи!
Анна підходить до нього і зупиняється.
Жандарм. Ближче, ближче! Гляди мені в очі! Просто!
Анна (силується глядіти, тремтить уся, потому кидається перед ним на коліна).