А досвіта ще й на світ не благословляється, а князь Ігор знову на ногах. 1 так день за днем.
Казав би хто, що разом із тим, як розвивалася й буйнішала земля з весною, і наш князь набирався молодецького духа. Княгиня насилу стримувала його. Хотів іще перед світлим Воскресениям Христовим виступати в похід.
— Як же ж це! — казала вона. — Таке велике свято, а ти хочеш іти? Замість говіти — кров людську проливати? Бога не боїшся!?
— А чого ж мені боятись? Не на християн же йду, а на невірних, — відповів князь. — Боронити йду церков і монастирів наших. Мало вони їх пограбували й понищили? А не піду, ще більш поруйнують.
— Але що люди скажуть?
— Вони не ченці. Та ще, як сама знаєш, поміж ними є чимало й таких, що нових свят не святкують, старих богів у серцях носять.
— Та справа князів добрий приклад давати.
— Приклад хоробрості я їм даю. Я ж меч, не хрест при боці ношу.
— Хрест малий, та сила його велика.
— Так ченці кажуть. Я й їм не перечу, але ж хрестом я не воюю.
— Боюсь, щоб колись не каявся, що на Великдень на бій пішов.
— Щоб більшого гріха не мати... — сказав князь і зітхнув.
Він пригадав собі, як-то він колись город Глібів, той, що коло Переяслава, "на щит брав"23, як дітей від батьків відривав, жінок від чоловіків... Скільки сліз тоді з невинних очей полилося, скільки важких прокльонів на його голову впало! Живі мертвим завидували, а мертві Богові дякували, що не дав їм такої страхітної хвилини дожити. Сам він не знає, чого тоді так жорстоко обійшовся з безталанним Глібовим городом. Але крик убиваних глібівців, їх несамовиті зойки ще й тепер не раз серед нічної тишини чує. їх прокльони давлять його гірш каменя, жорстоко давлять. Вже й на Боже давав, і сповідався, та гріха цього з душі позбутися не може. Каяття боїться. Так тоді, може, й ліпше жінки послухати, перед святами не йти, щоб до старих гріхів нового не придати.
— Хай буде, як ти собі бажаєш, — сказав, пригортаючи до грудей дружину. — Відсвяткуємо Великдень, а по святах у дорогу. Дон нас кличе! — 1 задумався. — Боюся тільки, щоб запізно не відгукнулися на це гасло...
— Запізно? Ще ж наша молодь веснянок не відспівала. Взимі ніхто в степ не пускається, сухою тирсою коней не нагодуєш.
— Але ж коли сонце траву спалить, то теж не буде чим годувати. А воно, ти дивись, як гріє.
Сонце дійсно припікало, як у літі. Трава буяла. Дерева зеленіли.
— Таких спек, — журився князь, — такою ранньою весною я ще відколи живу не тямлю. Та ти заспокойся! Сказав, то й після свят піду. Можеш челяді сказати, щоб паску готовили.
Княгиня заспокоїлася. А Ігор на всі сторони світу би-ричів і отроків порозсилав, щоб бояри збиралися, бо зараз після Великодня виступають у похід. Кому до Новгорода близько, хай у Новгород приходить, а ті, що дальше, можуть до князя по дорозі приставати.
*
Свята були не такі, як звичайно. Не радувався народ, а сумував, що князь знов людей на війну кличе. Жінки нарікали, що їх чоловіки підуть. "Ой, уже нам лад24 наших ані мислями змислити, ані думкою здумати, ні очима нашими оглядати", — мов за вмерлими, причитували й голосили. "Кажете, що срібла й золота нам із війни принесете; а ми не діти, щоб сріблом побренькувати й золотом 4>атись: ви нам від срібла й золота дорожчі. Де такі багатства, щоб нам ваші голови буйні стали, де радості, щоб нас ізвеселили, де слова, щоб нас уговорили?"
Молодий співець Данило бував у церкві, ходив по майдані, сам наче до всього байдужий, а тим часом кожне слово вухом хапав і в пам'яті ховав. Відчував кривду, що простому народові діялася. Брала його досада, що князі, чи вельможі, своїми крамолами кривду цю ще дошкульнішою робили. Вогнем і мечем граються, а не бачать, які чорні хмари з усіх сторін на землю нашу насувають. Тут треба б князям як один муж стати, треба б народ підняти, щоб степову сарану гень далеко, за Урал, відперти. А вони? Кожний зокрема слухає, притакує, зітхає, до вини признається, в груди себе б'є, а як зберуться докупи, до очей один одному скаче, за меч хапає. Відважні вони, хоробрі, це правда. Але ж нікому з цього користі немає, вони своєї власної користі шукають, про загальне добро їм байдуже...
"Та чи буде користь з теперішнього походу?" — питався себе Данило, вбираючи дротяну сорочку на шкіряний каптан. "Та чи буде, чи ні, — Дон нас кличе!" — сказав собі так, як сіверські князі казали. "Дон нас кличе!" — повторив собі й пішов попрощатися з княгинею.
Крізь відхилені двері побачив, як вона в своїй мо-лильні навколішках стояла. Перед нею ікона, перед іконою лампада горить, відблиски червоні на біле обличчя княгині кидає. Підіждав, аж скінчить молитву. Тоді ввійшов.
— Ідеш? — спитала.
— Йду, Ярославно. Усміхнулася усміхом теплої осені.
— По пісню йдеш, правда?
— Може, й по неї.
— Хай Бог буде з тобою, — і поцілувала брата в не ошоломлене ще чоло.
— Ігоря бачив?
— Він при полку, на майдані.
— Ходім!
Пустилися на майдан, але по дорозі стрінули Ігоря. Дітський25 ніс за ним гостроверхий лискучий шолом. Князь теж у шкіряному каптані, теж мав зверх нього дротяну сорочку. Очі його горіли.
— Я вже піших порушив, кінні теж стоять наготові. Княгиня жалісно подивилася на чоловіка, але жаль У
собі здушила.
— Добре, що спеки такої нема, як минулими днями, — сказала.
— Правда. Погода, мов у Бога вимолена.
— Дитята йде? — спитала.
— Нехай би спробував не піти.,. — сказав Ігор.
— А Двоєслов?
— 1 Двоєслов, і всі, що спершу не похочували. Передумали. Чують, що Ольговичі сильно тримаються, що бунтуватися небезпечно... Знаєш, із молодого Біловоло-да гарний вояка буде. Коли б ти бачила, як він своїх воїв провадив!
Княже обличчя сіяло.
— Біловолоди всі лицарського духу, — відповіла княгиня. — Воно й не диво. Який князь, такі його люди.
Підходили до княжого терему. На сходах ждав і старий дворецький, і покладник, і вірні тивуни княжі, і вся челядь. Зібралися, щоб попроїдати свого пана. Конюх підвів коня. Чорного, широкогрудого, кріпкого крижа. Який-будь Ігоря у зброї не двигнув би.
— На перемогу, на перемогу, мій карий, — промовив князь до свойого коня. Підвели і другого, як голуб сизого, для Данила. — Сідаймо! — сказав top і вхопив княгиню у свої кріпкі обійми.
Насилу вирвався від неї.
— Прощай, княгине! — сказав, щоб усі люди чули. — Не сумуй, а кріпкою рукою тримай Новгород і всю мою землю, поки не вернуся. А ви, — звернувся до челяді й міщан, — ви княгиню слухайте, як мене самого. І не дайте їй зробити кривду.
Притримали стремена, скочив, як юнак, і торкнув закаблуком коня. Данило скочив на свого голуба. Коні рушили з місця.
Зі сходів видко було, як попри замок проїздили кінні стрільці з луками й туго набитими сагайдаками; із сагайдаків стриміли пера при стрілах. Княгиня чула тупіт коней, чула, як сагайдаки об плечі стрільців ударяють, як Пера шумлять.
Челядь і сусідські міщани позбігали зі сходів. Позби-Валися на зводному мості, щоб звідтіля краще бачити, як князь веде свій полк.
Мов заворожена, стояла Ярославна на сходах княжого терему. Дивилася перед себе, понад вали та башти, але Дивилася тим поглядом, що світ мов крізь занавісу бачить.
Зате інші образи просувалися поперед її заплакані очі. Ось до Галича приїжджає молодий гарний князь з далекої, маловідомої землі. З батьком на лови їздить, вечори перебалакують удвох. На Великдень христосується з нею. Які палкі його уста!.. А в м'ясниці весілля. Галицькі горді бояри й гостева дружина... А по весіллі їдуть до його столиці... Далекий шлях... До Києва вступають. Київ — краса! Не те, що Новгород-Сіверський. Малий і небагатий городок. Але тут її подружжя, її ладо. А згодом і син. Звикла. Син росте, батько суди судить, землею кермує, в походи ходить. Тужить за ним. І за батьком своїм, за Ярославом, і за Галичем рідним тужить. Таке її життя... Та вона не нарікає... Аби чоловік скоро й щасливо вернувся... Ігор!
Стрепенулася, ніби її напрасно зі сну розбудили. Мов грім знічев'я луснув, раз, другий, третій. Відгомін відбивається від кожної башти, від стіни кожної, відгомін глухий, грізний, зловісний. Це на закруті дороги Ігореві лицарі головами повернулися назад, ще раз глянули на замок свого князя, на княгиню, що, мов скам'яніла, стояла на найвищому сході, й нараз мечами вдарили об свої щити червоні.
— Дон нас кличе! Дон нас кличе! — залунало голосно, непереможно, мов наказ не від цього світу, наказ, якого не послухати не можна!
Княгиня гордо підняла голову й, скільки духу в своїх грудях мала, крикнула до них:
— Дон вас кличе!
За хвилину тільки коліт сірим серпанком поснувався по дорозі. Надбіг вітер від сходу й копоти ці розвіяв. Ратаї верталися з плугами з поля. Дітвора гнала з пасовиська худобу.
— Пішов... — промовила княгиня й подалась до своєї молильні.
Перед нею ікона. Перед іконою лампада. Червоні відблиски від лампади падуть на біле обличчя Ярославни.
Вечоріло.
Велике криваве сонце скочувалося за темно-сині вали хмар. У повітрі пахло весною. Лишили Десну за собою.
Не багатоводна вона, куди бідніша, ніж звичайно, бо спеки висмоктали її й її допливи. Тільки в лугах та в придолинках стояли ще останки вод по весняній, щорічній повені.
Ігор розглядався кругом. "Коли тут мало води, то що буде далі, в степу?!" — думав собі. Але думками тими ні з ким не ділився. Не хотів людей непокоїти. І так чимало було таких, що нерадо вибирались у похід. Деякі міркували собі, що коли Святослав київський недавно тому погромив половців, набрав силу невольника, паволок, шкур дорогих і всякого іншого половецького добра, то що для них уже залишиться?..
"Смішні! — казав до себе Ігор. — І марні. їм лише воєнна добич на гадці. Інших гадок вони не мають".
Галки звідкілясь надлітали і крякали, як навіжені.
— Також погана птиця. Як половці! — несміливо відізвався отрок до князя. — Не знаю, пощо Бог сотворив цю птицю.
— Чи не одного ти ще не знаєш, хлопче, — відповів коротко Ігор.
— Більше б жайворонків та солов'їв! А то галичі намножилося хмара. Кажуть, що вони, трупа чуючи, за військом летять.
Хлопець хотів іще говорити, та князеві було не до того. Він із собою розмову провадив. 1 до бояр своїх не відзивався.
Бояри знали, що князь їх у поході маломовний. Тим-то й не прискіпалися до нього. Зате між собою невпинно гуторили.