Може, покращає мені, а як ні, то, може, Бог якого гріха відступить... Грішні ми, князю, ой грішні!
Меншиков сів.
— Пощо такі гадки? Ваша милість доживуть ще вікторії над ворогами нашими, доживуть ще нашого спільного тріумфу.
— Не гадаю, — заперечив головою гетьман.
— До митрополита у Львові посилати не раджу. Він чоловік непевний. Ще вас католицьким миром намастить.
— Краще католицьке, ніж жадне.
— А мені здається, що краще підіждати, аж вернете в Київ.
— Підіжди, Іване, аж приложу гірчиці до рани.
Меншиков бачив, що з гетьманом не договориться нині. А жаль. Царська казна пуста. Грошей, як умирати, треба. Недавно дав Мазепа 200 тисяч талярів, а вже й помину по них нема. Скільки тих грошей на війну треба: грошей, грошей і ще раз грошей! Найкраще забрати б їх насильно, а гетьмана відсунути від них, десь на Сибір або якусь глуху провінцію за Москвою. Але цар такої наглої переміни тепер робити не хоче. А Меншикова руки сверблять. От і взяв би він того старого за вуси, от і поторгав би тою хитрою головою, а тоді: "Пашов вон, сякий-такий сину!"
Так цар не дає.
І всміхаючись солодко, до гетьмана говорив світлійший князь Меншиков:
— Так тоді маємо в Богові милосердному добру надію, що він зглянеться на нашу опресію і не позбавить нас такого мудрого й вірного союзника, яким ти єси, Іване Степановичу.
— Спасибі, князю, оставайся в здоровлю. Твій світ перед тобою, а мій уже геть-геть!
— Не треба, Іване Степановичу, гадок таких допускати до серця. От подивись на нашого Толстого. Він також не молодик, а наші боярині і генеральші зітхають до нього, як до Адоніса.
Гетьман зрозумів натяк на свою слабість до жінок, зокрема, може, і до Кочубеєвої Мотрі, і відповів:
— Бо Толстой еротики класичнії на теперішню мову і теперішнім ладом перекладає, а я і книжки мудрої прочитати не маю коли. Все гонять мною, з одного краю у другий, з одної небезпеки в другу, іще одної пригоди не позбувся, як у другу зовуть. А все те для добра його величества і ради блага церкви нашої, а з поминенням всякого взгляду на життя і здоровля ваше. Нічого я за тую службу вірную не бажаю, як тільки шани, яка належиться чоловікові старому і чесному.
— Що тоді маю переказати його величеству царю, батюшці нашому?
— Передай йому мій поклін і впевни у вірності гетьмана Івана Степановича.
Меншиков стиснув руку Мазепи, бренькнув острогами і вийшов.
ЧОГО ПРИХОДИВ?
— Як ти гадаєш, Пилипе, чого це світлійший до мене приходив? — спитав гетьман Орлика, коли цей, відпровадивши Меншикова, вернув у відпочивальню.
— Не можу я, ваша милосте, знати, не відаючи, що на раді зайшло.
— Що б там і не зайшло, а без причини він не приходив.
У них, бачиш, такий звичай, що перше з перцем, а тоді з серцем, перше полають, тоді обіймають: "Мої ж ви!"... Настрашилися, що розгнівали Мазепу. А в того Мазепи все ще і козаків нових набереться, і червінців дещо знайдеться. Жаль утратити союзника такого. Поки конина тягне, не відпрягай.
Орлик бачив, що в гетьмановому серці злість у гореч перемінилася.
— Ваша милість по-доброму з князем Меншиковим розійшлися? — спитав.
— Чеши дідька зрідка, він і так кострубатий. Чує серце моє, що між нами ще до великого дійде. Він мені ногу підставляє. Котрийсь із нас конечно спотикнеться і впаде... А все ж таки спасибі йому, що до ліжка поклав. І гетьман став уголос сміятися.
— Коли б не надніс його чорт, я й досі сновигав би по хаті, а мені відпочинку треба. Кожда кістка болить. Погадай, я все при роботі і при турботі. Як не похід, то фортеця, як не фортеця, то на раду їдь, як не з чужими, то зі своїми своє серце гризи. А тут уже й вік. Коли б мені твої літа, Пилипе, я цілий світ догори ногами перевернув би, а так — слухай, що Меншиков скаже!
— Ваша милість ще й мене можуть пережити.
— Можу, можу! Але я того навіть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато дечого чекає. Чую, що воно надовго затягається. Ходимо, як у хмарі. А хто з нас угадає, чи нинішній вітер тую хмару розвіє.
Вечоріло. Останнє проміння заходячого сонця падало з вікна просто на гетьманову голову, осяювало її, краще від герцогської корони. Мазепине обличчя, недавно бліде, аж зеленаве, оживало тепер, променіло. Орлик з насолодою дивився на нього.
— Пилипе!
— Слухаю милості вашої.
— Я на тебе великі надії покладаю, на тебе й на Войнаровського.
Орлик нахилився до гетьманової руки.
— Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно біля мене сидиш. Може, я ще проживу декілька літ, а може, мене Господь нині-завтра і покличе до себе. Щоб ти тоді з Андрієм попідсили не брався, щоб ви мені в мирі і в добрій згоді тою дорогою ішли, яку я вам в останній хвилині покажу. Розумієш — в останній хвилині, бо часи зміняються, як погода в марті, і нічого певного я нині сказати не можу і не хочу, а роблю так, щоб для нашого спільного діла добре було.
— Ваша милість можуть покладатися на мене; надії не заведу.
Останні слова заглушив крик, зразу далекий, а потім чимраз ближчий, ніби хтось ратунку просив і з цим проханням добивався до гетьманських вікон.
Орлик побіг подивитися, що це. Гетьманова голова покривалася тінями. Подушки з білих робилися сірими, стеля нависала над ліжко, ікона з невгасаючою лампою відривалася від стіни і ніби у воздухах пливла.
Гетьман передумував нинішну воєнну раду, розмову зі старшинами і гостину Меншикова.
Все воно переконувало його і впевняло, що наближається рішаючий момент, рішаючий, не лиш для нього і для України, але, мабуть, для історії цілого Сходу. Тендітна сітка, котру він так хитро й обережно сплітав, доснована дорешти. Треба вважати, щоб її не порвали. Кінець діло хвалить, — треба подбати, щоб кінець не обезславив діла.
Мазепа дорожив тим своїм ділом. Хоч яке воно важке й небезпечне, любив його. Покінчивши з Мотрею, нічого більше в життю своїм не бачив, що могло б приманювати його.
Так, так. Приїхали білі коні в Бахмач і повезли від гетьмана Мотрю. Білі коні!.. Коли б тільки на тому й покінчилося! Післав би гетьман свою шестірню чорну і в золоченій кареті привіз би назад Мотрю. Та чи приїде вона? Для неї Івана Степановича вже немає, є тільки гетьман Мазепа... Зрозумій ти її! Гомонить Мемнонова колюмна, але що?.. Кажуть, у Мотрі знов з мамою попсу-лось, навіть, мабуть, до великого доходить... Бідна, бідна Мотря!
Старий Чуйкевич і Василь Кочубей раді би дітей своїх повінчати. Га, що ж? Коли Мотря згодна, хай іде. Він її силувати не стане. Щастя бажає Мотрі. Для себе спомин оставить. Гарний спомин. Але ще ночі нема, ще й сумерків не було. Тепер лиш підвечір'я...
Чого в тій хаті такі малі віконця? Відчинити б їх, щоб видно було кущі розцвілого бузку і синє небо над ними, і багато, багато зір. Хай би чути було, як солов'ї співають і як любі розмови гомонять по садочках...
А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка...
Що таке?
Вернув Орлик і доніс, що це наших людей знов москалі "пороли". Побилися з салдатами чи з райтарами, мабуть, і польські драгуни теж були. Намішали війська, як в казан гороху з капустою, і тепер клекотить. Ніхто не розбирається в тій страві.
Гетьман, почувши, аж на ліжку присів.
— От бачиш, які то вони. Одною рукою гладять, а другою б'ють. Тут світлійший до мене від царя приходив, а там моїх людей зневажають. Яке їм діло до нас? Мої люди під моїм регіментом стоять. Карати їх ніхто не має права. Не стерплю того, не стерплю!
Він кулаком бив об нічний столик, аж плящинки з ліками скакали.
— Повіриш мені, Пилипе, це нове, нікчемне діло. Переслухати свідків, розслідити, хто винуватий, і звідомлення подати на письмі. Досить мені тієї зневаги. Моїх людей я маю судити, я їх вожд. У всьому руку світлійшого бачу. На царську гарячу комплекцію вину спихає, а сам він воду каламутить, щоб рибу ловить. Але побачать ще вони, побачать, хто таке гетьман Мазепа!
ГАНСЬКИЙ
Якось на провідному тижні зібралися в гетьмана старшини, давали йому свої звідомлення і прикази приймали. Вечером розійшлися: хто до себе на кватиру, відпочивати, хто до знайомих, а хто до заїзного дому, де в боковім, окремім покою можна було тихо й незамітно старого меду
попити.
Біля гетьмана остались тільки Орлик і Ломиковський. Цей почав.
— Не хотів я вашій милості при людях цього казати, знаючи, що немило буде милості вашій таку повість почути.
— Що ж там знову нового? — спитав, ніби байдужне, гетьман, привиклий до всіляких немилих новин.
— Компанійський полковник Ганський від князя Меншикова лист дістав.
— Ганський? Від Меншикова? Лист?.. Якого змісту?
— Щоб з полком своїм, взявши за шість місяців плату і придбавши харчів, у похід у Польщу під прикази польського коронного гетьмана Синявського рушав.
Гетьманом аж підкинуло на ліжку. Його вдумчиві, пронизливі очі змінилися нараз, запалали гнівом, на висках набреніли жили, уста в кутиках затряслися, рука нервово стискала й мняла накривало.
Ломиковський, як сидів біля гетьмана, так мимохіть відсунувся від нього; Орлик піднявся з місця і стояв, з тривогою дожидаючи громів з тієї хмари.
— Правда це? — спитав не своїм голосом гетьман.
— Як Бог на небі, правда, — відповів Ломиковський. — Не смів би я гетьманові мойому брехати.
— А ти чув про це? — повернувся гетьман до Орлика.
— На жаль, чув, — відповів тривожно Орлик. — Танський, кажуть, вже й у похід готовитися почав.
— Заки піде, як бішену собаку, застрілю, за непослух, за легковаження регіментаря свойого!
Орлик пополотнів. Ломиковський і собі з крісла піднявся. Гетьман віддихав важко. Оба вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок.
— Чом ти мені про цей лист не сказав перше? Ти ж нічого не смієш затаювати переді мною? — гримав на Орлика Мазепа.
— Не було коли, ваша милосте. Чекав я, аж старшини розійдуться.
— На другий раз, не гаючись, кажи. Зі сну мене буди, від страви відривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подібне. Світлійший щоднини бачиться зі мною, балакає про всілякі речі, нібито радиться, а тут, поза мої плечі, полками моїми розпоряджається, накази людям мойого регіменту роздає, ніби мене вже й на світі немає, ніби мене вже позбавлено влади й сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого дозволу видасть Ганському гроші на шість місяців уперед і харчі для його полчан? І питаюся я, як сміє Ганський йти, не діставши приказу або хоч дозволу від мене, регіментаря свойого? Нехай спрібує! Як бішену собаку, застрілю!
Орлик, зачекавши, аж перша хвиля гніву перекотиться, запримітив:
— Може, Ганський і не винуватий у тому.