Щось уважно переписував з зеленого каменя на дерев'яну дощечку, вкриту воском, видавлюючи кістяною паличкою тонкі і широкі знаки того письма, яке вже не було нікому відоме.
Став Гільгамеш позаду:
— Ти знайшов щось нового?
Заглиблений в свою роботу до нестями, будівничий, не обертаючись, відказав:
— Знайшов той камінь, в якому розповідається про дарування життя одній людині і про надання смерті всім людям, про те, що таке смерть, і що вона несе людині, і що...
— І що? — спитав Гільгамеш.
Його будівничий, звичайний простолюдин, славетний своїм вмінням і знанням, відповів йому:
— Я ще не все списав. Я ще не все знаю, бо це стара мова тих людей, які вже відійшли, коли твої предки захопили трон і стали панувати над містом Уруком...
І Гільгамеш не гнівався на нього, бо не хотів сперечатися зараз. Відчував, що його будівничий знає щось про життя і про смерть.
— Ну й що ти зрозумів з того, що прочитав?
— Я зрозумів те, що мені зрозуміле, що зі смертю в людини відлітає душа. Що саме зі смертю гине душа людини, а не тіло. Бо тіло, я міркую так...
— То це твої міркування чи так написано?
— Я не знаю вже, чи це мої міркування, чи це там так написано. Але мої думки доповнюють те, чого я не розумію. А те, що я розумію, доповнює те, що підсилюється моїм читанням з того, що є. І бачу я. І тлумачу я собі...
— То ти пророкуєш?
— Може, пророкую, а може, й ні. Я не знаю, який то голос в мені. Але бачу я і, видно, це старі, предковічні люди знали, що поперед всього йде життя. А позаду, за життям, мов серп на ниві, іде смерть і стинає. І душа людини гине зі смертю людини. А тіло її не гине, тіло перетворюється на глину. І з тої глини постають інші люди. З сіменем закореняється сім'я чоловіче в жіночому лоні. Проізростає нова людина з тієї глини, що була в землі, душа вже не повертається. Бо ж душа людини ніколи не передається повністю, тільки тіло передається. І були царі славні, такі, як і ти. А може, й ще славніші, але ніхто не був з них таким, як ти. Бо душа людини, вона єдина і не повторюється вона ні в кому. Хоч вона й впливає на інші, або на зле, або на хороше, або вона викликає в інших наслідування, або зневагу до своїх дій. Душа в людини одна, і з смертю людини гине душа. Кажуть, вона відлітає, кажуть, вона стає тінню. А чи ж тінь — це не погибель душі. Хіба ж це людина, в якої душа жива стає тінню? Хіба не повна загибель? Якщо душа стає тінню, то хіба тінь може вдіяти те, що діють тіло і душа чоловіка разом?!
І Гільгамеш сумно схилив свою бороду й патлату голову на широченні груди.
— Так! Не може! І думаю я так,— продовжував далі будівничий.— Що ж, душа людська відлітає в тінь і зникає в затінку. І сказано тут, що в підземному царстві, царстві смерті, темно і поночі. І в ту темряву відходять наші душі. Та в темряві чи бачив ти коли тінь без місячної ночі?
І сказав Гільгамеш:
— Ні, не бачив!
— Тож скажи, чи ти можеш впізнати чужу душу в темряві, чи ж ти можеш пізнати, ким вона була, що вона діяла?
І ще сумніше сказав Гільгамеш:
— Ні! А що там сказано ще?
— А там ще сказано, що бувають душі, які вже стали тінню за життя людини.
— А від чого це буває? — сказав Гільгамеш.
І його будівничий, водячи зламаним пальцем з засохлою глиною на нігті по каменю, сказав:
— Сказано тут, що душу людина втрачає від зневаги до інших і до себе, від страху і від жадоби, від непевності в собі, від багатьох, які не сполучні в одне радісне бажання.
І мовив Гільгамеш:
— Тремтить моя душа, мов лист вербовий під вітром. Страшно мені смерті, бо смерть є кінець по всьому. Це — шлях в небуття. Все, що ми вчинили, буде тільки пустим розголосом в устах інших, чужих людей, які прийдуть до нас, яких ми й не бачили" о страшно мені! — заволав Гільгамеш і сів на підлогу знесилений, і страх трусонув його могутнім тілом, і піт спливає йому з холодного чола. Гільгамеш спитав, тицьнувши рукою в незнайомі стародавні письмена:
— Я не знав, що є такі знамениті письмена в моїй бібліотеці. Скажи мені, а чи є якась надія в мене? Як ти думаєш, мій будівничий?
І той, поводячи зламаним пальцем, збрудненим біля нігтя в червону глину, так будівничий і не одмив до кінця,— сказав:
— Сказано тут, що у всякого є надія. Але всякій надії покладена своя межа, хоча ніхто не знає, де вона. І найкраще, це коли людина в своїх діях і діяннях підходить до межі. А не чекає, поки та межа наблизиться до мети, як вогонь, що пожирає засохлу траву.
І сказав Гільгамеш:
— Тож виходить, дія є підняття духу і наближення до мети!
— Так!
— А мета то є наближення до кінця?
— Так! — сказав будівничий.
— То як же то? — в розпачі вхопився Гільгамеш за скроні і вчепився могутніми руками в довжелезне чорне своє волосся.— Як же воно? Як дію, то йду назустріч своїй меті. А кінець меті покладає смерть. Як сиджу я на місці і нічого не роблю, то мета віддаляється від мене. А смерть наближається до мене. То що є то є? Як те все зрозуміти?
Відказав будівничий:
— Ти напівлюдина, напівбог, ти славного роду з багатьох поколінь. Твоя кров, твоє сім'я малося в сім'ї Утнапіштіма, якому боги дарували вічне життя. То піди в далекі краї, взнай у нього таємниці чарівної трави, що дарує життя людині. Або піди взнай у нього, для чого живе людина і як розподіляється з метою людини її межа діянь. І як мета і смерть як розподіляються в людині. Як дається смерть людині відповідно до її мети і її діянь? Бо ніхто цього, крім богів, не знає і ніхто із смертних, крім Утнапіштіма, не може тобі показати туди дорогу!
Застогнав Гільгамеш:
— О страшно мені, страшно! Страшно мені вже не смерті, а того, що я вже не знаю, що є смерть, а що є життя. Що є рух, а що є нерухомість. Як мені взнати про це? Як мені знайти в собі рівновагу? Як мені не відчувати страху?
— Не будеш відчувати страху,— сказав будівничий,— не будеш людиною, а будеш богом. Але боги не вчинюють подвигів, але боги не бувають славні в ділах людей.
Засумнівався Гільгамеш:
— То як же мені чинити подвиги, страхаючись чи жахаючись чогось?
— А скажи мені, славний Гільгамеше, великий воїне, чи ж не боявся ти, йдучи у всі походи? Чи не зі страху за своє життя перед смертю і будуванням своєї гробниці ти йшов на великі подвиги, намагаючись увічнити себе і в подвигах, і в здобутках?
Мовчав Гільгамеш довго, а потім спитав:
— Слухай, чи нема в тебе чого поїсти, напитись?
І будівничий витяг з-за пояса два коржа з сиру, витяг звідкілясь глиняний глечик з кисляком козиним, і простяг це все він Гільгамешеві. І поволі обличчя царя ставало спокійнішим, наче просвітленим.
— Я даю тобі дозвіл на будування всього, що ти захочеш і завважиш потрібним. І ось тобі дозвіл на те! — Гільгамеш зняв з свого середнього пальця перстеньпечатку, де був зображений він сам, що б'ється з левом, протинає лева чингалом.— І це ти будеш мати владу над рабами-будівниками. Будуй все на славу нашого міста і в мою славу і в першу чергу кінчай гробницю мою! — А потім подумав Гільгамеш, затнувшись трохи, сказав: — А гробницю поки що не чіпай. Як я помру, ти її швидко закінчиш?
— За кілька день закінчу!
— Я за цей час не встигну засмердітись? Моє тіло за цей час не розповзеться? — спитав Гільгамеш.— Не відвалиться кавалками?
— Ні! — сказав будівничий.— Жерці і маги знають, якими оліями, якими смолами і соками напувати тіло мертвої людини.
— Ось тобі печатка, і можеш нею користуватись. А я пішов. І нікому не кажи, що мене бачив і що чув від мене.
— То ти пішов взнавати про мету? Чи безсмертя шукати собі? — спитав будівничий.
Суворо поглянув на нього лютий цар Урука. Та зразу ж обличчя його стало лагідним, замріяним. Він здвигнув широченими плечима, посміхнувся перепаленими сірими вустами:
— А бог його знає! Не знаю, але піду.
І того ж ранку зник Гільгамеш із міста. І ніхто не знав, куди він подівся.
Було написано в одних книгах старовинних на папірусі в фінікійських містах Сідоні і Тірі, що славетний герой Гільгамеш, син Інанни і царя-пастуха, пішов до прабатька Утнапіштіма, прадавнього чоловіка, і той розповів йому, як дійти до богів. І пішов Гільгамеш до богів, щоб взнати про мету і про діяння людини...
А в інших письменах, що були видовбані паличками на глиняних табличках і знаходились на сході в старовинних містах Ніневії і Вавілоні, було сказано інше. Що пішов Гільгамеш до Утнапіштіма і не питав зін про мету і про діяння людини. А прохав собі безсмертя. І виказав йому таємницю безсмертя Утнапіштім. Пірнав за травою життя Гільгамеш на дно глибокого озера, ї знайшов він ту траву. Та коли відпочивав на березі, збираючись з тою травою повернутися в рідне місто Урук, підкралася змія і вкрала ту траву...
А що було далі з Гільгамешем — чи помер він там на озері, чи дійшов до свого славетного міста герой Гільгамеш? А будівничий викінчив його гробницю після його смерті, коли бальзамовщики наповнили його тіло благовонними маслами? Чи згинув він там, великий цар, славетний воїн і лютий, шалений цар міста Урука, на тому далекому озері? Ніхто того не знає, а на тому місці письмена кінчались. Бо була розбита глиняна табличка. І скільки не збирали скалки, ніхто по тих скалках не міг нічого зрозуміти.
1970