Путята пирхнув.
— Навпаки, того, хто від них боронить.
— Кого ж це? Князя? — здивувався.
— Перуна[21].
— Невже це Перунове капище?
— Авжеж воно.
Векша не раз чув од своїх односельців, що в Києві в князевому дворі є капище з Перуном. В ньому кияни нібито освячують собі нових князів, присягають чужинцям не порушувати умов, які з ними вклали.
Те підтвердив Путята.
— Це ще Києве капище. Тут князі з воєводами та боярами завжди клятву дають чужакам у вірності. Кладуть мечі й інше ратне спорядження перед Перуном і клянуться. Наші Перуну, а ті своїм богам. Ромеї[22] з собою привозять свого бога. У них він мальований. А тепер мають на Подолі власне капище. Тільки його називають церквою святого Іллі. Але ж і підступні ці ромейці! Уже декого й з наших переманили вірити їхньому богові. Того хитрістю, того підкупом, того вмовлянням.
— А нас пустять до Перуна? — перебив Путяту Векша.
— Чого ж не пустять? Ходімо, покажу.
Двері до капища були відчинені. Путята, а за ним і Векша познімали шапки, переступили поріг.
Вгледівши Перуна, Векша аж сахнувся — такий грізний і лячний був тут бог блискавки й грому. Він стояв крицевими[23] ногами на кам’яному столі, мав довгі покручені вуса, схожі на блискавки, великі, з туриних рогів, трубчасті вуха. Та найбільше вразили молодика його проникливі, гнівні, палаючі очі і грімотливі звуки, які весь час лунали під округлим склепінням.
І в цьому капищі, як і в торжищному, біля глиняного стовпа-жертовника походжав старий волхв.
Як вийшли, Путята сказав, що йому розтлумачив один дід, чого в Перуна такі очі й голос. Очі в нього з червонястого мінливого каміння, яке пломеніє від олійного світильника, що горить у здоровецькій голові. І згуки ті зовсім не грім. То гуде порожня Перунова голова, коли волхв ходить у чревіях[24] з дерев’яною підошвою по лункій вигладженій долівці.
За капищем стояло кілька високих будівель.
— Що це — я вже сам догадався, — сказав Векша. — Князів терем. Так?
— Вгадав, — мовив Путята.
— Давай ближче підійдемо, подивимося.
— А меду-солодушки не хочеш? Сьогодні перед походом Ігор-князь розщедрився, гулянку влаштував для городян. Чуєш, як он там виграють! — показав у кінець площі, де було не менше людей, ніж на торжищі. — Можна й випити на дарівщину, й потанцювати.
— Нехай пізніше. Спочатку терем подивимось. Рушили до терема.
— Хто там? — кивнув Векша на розчинені вікна у верхній надбудові княжого терема, звідки чулися жіночі співи й сміх.
— Жона князева Ольга та її челядниці веселяться.
— Невже їх стільки в неї?
— І не злічити! Як курей у курнику.
— Навіщо? — ніяк не міг збагнути Векша. — Що вони там роблять?
— Робота знайдеться. Шиють убрання для княгині, одягають її, веселять, їсти подають.
— Хіба сама не може? Вона ж, мабуть, не каліка?
— Таке й скажеш — "каліка", — всміхнувся Путята. — Звісно, не каліка. Княгиня! Ось хто вона. Ясно?.. Ну, тепер давай меду скуштуємо, — потягнув Векшу до юрми.
— Щось не хочеться меду, — сказав Векша, коли наблизились до гульбища. — Може, краще послухаємо гудаків?
— Йди слухай, я тебе знайду, — сказав Путята й поквапився до кадубів із хмільним напоєм, де товпився простолюд.
Векша проштовхався на середину. Там, на підмостку, гудаки щосили дмухали в довгі ріжки-дудки, кілька чоловік гатили в бубни, а навколо них підстрибували захмелені танцюристи, кидаючи вгору шапки.
Путята не загаявся, швидко відшукав Векшу. Був злий, насуплений: меду йому не дісталося — спорожніли кадуби.
НЕСПОДІВАНКА
Коли б Путята не смикав Векшу за рукав, він, певно, до самої півночі простовбичив у князевому дворищі — так йому весело було на тому гульбищі.
— Та годі тобі — пора додому, — вмовляв Путята. — Ніч же. Гість сердитиметься.
— Ну, ходім уже, — врешті піддався Векша.
Вибралися з натовпу, вийшли за ворота на узвіз і подалися крутою стежкою вниз.
Раптом збоку у темному хіднику пролунав відчайдушний жіночий крик.
— Стривай!.. — зупинився Векша.
— Душать когось… — прошепотів Путята, боязко хапаючи Векшу за руку. — Тікаймо!
— Що ти? — відсахнувся од нього Векша. — Боронити ж треба!
— Біжімо, кажу, скоріше, прибити можуть…
— Дивно у вас! У нас хіба що звіра остерігаються о такій порі… Крик знову повторився й обірвався. Векша метнувсь у вузький хідник.
Там двоє ратних людей тягли за руки якусь дівчину, третій позаду кутав її голову в корзно[25]. Дівчина пручалася, намагалась вирватися, але вони тримали її міцно.
Векша висмикнув з огорожі розсохуватий паколень і, вигукуючи щосили ловецьке "Аго-о!.. Аго-о!..", кинувся до нападників.
Десь позаду лементував Путята:
— Ве-екшо! Ве-екшо-о!..
Зачувши ті вигуки й лемент, ратні, певно, подумали, що до них біжить багато городян. Двоє передніх злякалися й шмигнули за огорожу. Третій облишив дівчину й од несподіванки застиг на місці.
Векша з розгону ткнув паколнем у розгубленого ратного. Той поточився, але на ногах встояв. Коли налетів на нього вдруге, ратний замахнувся мечем. Векша підбив йому руку, меч злегка зачепив плече і брязнув на землю.
— Утікаймо! — видихнула дівчина й побігла чимдуж хідником. Векша чкурнув слідом за нею.
Біля одного з дворів вона зупинилася і почала нестямно гатити кулаками в ворота.
Заторготів засув, прочинились дверцята. Дівчина, знепритомнівши, впала якомусь чоловікові на руки…
Поки Векша зачиняв дверцята, чоловік відніс дівчину до хижі.
Векша постояв, прислухався, чи не гониться часом хто слідом, переступив поріг і собі.
Як же він здивувався, коли впізнав у господареві того кощавого стрільника, якого бачив сьогодні на торжищі! А дівчина?.. Та це ж його донька, Яна!..
Отець мостив непритомну дочку на лаві, настрахана мати кропила її обличчя водою.
Яна розплющила очі й зайшлася плачем.
— Та що скоїлось? — суворо глянув стрільник на Векшу.
Векша розповів, як усе сталося.
— Це ті підлі заброди, варяги! — скипів стрільник. — Щоб їхні кості вовки розтягли!.. Правду сказано: не жди дяки від приблудної псяки. Мало того, що об’їдають, глум іще чинять…
Виявилося, один із ратних варягів купив у нього на торжищі десяток стріл і попросив занести їх увечері. А коли Яна, віднісши, поверталася додому, видно, напав на неї з своїми друзяками.
Знадвору почувся гамір, били у ворота.
— Гаси світло! — наказав стрільник жоні. — А ви біжіть у сінник, зарийтесь там…
Векша пробрав у сіні неглибокий сховок, заліз до нього з Яною, ще й зверху прикидався.
Сиділи тихо, вслухаючись у грюкіт на подвір’ї, сердиту чужу мову, розгублений голос господаря.
Яна злякано тулилася до Векші, тремтячи, немов лист на дереві. Векша, не наважуючись пригорнути дівчину до себе, наче маленькій дитині, гладив їй пахуче волосся. Яна трохи заспокоїлась. Векші ж було чомусь зовсім не страшно.
Та ось гамір на дворі вщух. Згодом рипнули двері в сіннику.
— Виходьте… — мовив Янин отець.
В хижі знову горіла скіпка, віконце було завішене, мати поралась біля столу, готуючи вечерю.
— Сказати тобі спасибі, — мовив по хвилі стрільник, безсило опустишись на лаву, — так замало. Сином рідним хотів би назвати, так свої отець, матінка в тебе, мабуть, є. Хто ти?
Довідавшись, що Векша нетутешній, а найнявся у веслярі до Куделі, стрільник сумно похитав головою:
— Небезпечну ж ти вибрав собі, молодче, мандрівку, бодай би її ніколи не знати! — і розповів, що торік його син також поплив з гостями у Греччину, але звідти не повернувся — втонув у морі під час бурі.
— Лихо змусило, господарю, — сказав Векша, затаївши чи не найголовнішу причину свого вибору — бажання світу побачити, і ніяково поглянув на Яну.
Зустрівся з її очима й не зміг дивитися в них — так вони притягали його.
— Чим же віддячити тобі за послугу? Дам усе, нічого не пошкодую.
— Хіба годиться, господарю, користь з послуги робити?..
— У тебе кров! — скрикнула нараз дівчина.
— Де? — оглянув себе Векша. Правий рукав сорочки був закривавлений. — А, пусте. Це варяг дряпнув. Присохне.
Одначе Яна знайшла білий шмат домотканого полотна, вирвала у дворі листок подорожника і перев’язала йому рану. Дістала із скрині чисту вишивану сорочку.
— Переодягни.
Векша почав було відмовлятися, але вона з таким благанням і ніжністю дивилася на нього, що він згодився. Соромлячись при ній переодягтися, вийшов у сіни.
Після вечері господиня послала для Векші постіль у хижі. Але він не схотів там лягати. Забажав ночувати в сіннику. Про те, щоб піти зараз до гостя, не зважився навіть сказати, бачив — однаково не пустять.
Довго лежав нерухомо на м’якому запашному сіні, вдивляючись крізь дірявий дах у тьмяне небо, на якому блимали яскраві зорі.
Розбудив Векшу гомін на подвір’ї. Схопив вила й причаївся за дверима. Вчувши, що голоси знайомі, поставив вила на місце й вийшов.
— Він? — показав господар Путяті.
— Він, він! — зрадів той. — А ми вже чого тільки не передумали. З самого досвіта тебе розшукую.
— Гість гнівається, мабуть? — спитав Векша.
— Нічого, погнівається та й перестане, — махнув рукою Путята. — В похід уже лаштуємось.
— Спасибі, господарю, за гостинність, — вклонився Векша, ступаючи до воріт.
— Е ні! — загородив той дорогу. — Так не пущу. Ходімо до столу. Перед гостем я уже в одвіті буду.
Путята, охочий на ласий шматочок, штовхнув Векшу під бік кулаком — згоджуйся, мовляв! Векша блимнув сердито на нього й рушив за господарем до хижі.
Яна, одягнена мов на свято, ставила з матір’ю на стіл миски.
Векша не зводив з дівчини очей. Вона також, снуючи по хижі, крадькома зиркала на нього. А як почали трапезувати і їм обом випало сидіти поруч, розчервонілися, наче не за столом, а біля жаркого вогнища були.
У Векші навіть вуха стали як печені раки.
…У гостевому дворищі застали велику метушню: рідня споряджала господаря в похід.
Заклопотаний Куделя бігав то в кліть, то в дім, до всього втручався, всіх квапив.
Побачивши Векшу й Путяту, гримнув сердито:
— Ну й помічники!.. Тут потом обливаєшся, а ви… Тепер до самої півночі збиратимемось. І де тебе ото тільки носило? — звернувся до Векші.
Замість нього про все розповів Путята. Гість похитав головою, мовив докірливо:
— Ти, молодче, за лихом не ганяйся, воно тебе й само знайде. Втям-куй собі: город — це не пуща і не весь дика древлянська.
Векша змовчав і взявся з Путятою допомагати Куделиній родині.
Даремно гість ото сердився, гарячкував.