Михайлина Рошкевич буде першою письменницею в Галичині серед жінок, яка торкнулась життя цього прибитого, затурканого народу. Іван Франко і Михайло Павлик назвуть її надією українського письменства, "великим талантом".
Про все це на допиті Рошкевич не сказав. А для чого признаватись? Консисторія не похвалить, що гості займались "соціалізмом" під носом отця, а він сидів і мовчав. Не прибіг і не доповів. А тепер аж на слідстві зізнався. Ні, ні!
Слідчий зібрав необхідну інформацію, і вже 29 липня 1877 року долинський помічник старости у донесенні в намісництво писав: "Я встановив, що стосунки Франка із священиком Рошкевичем, греко-католицьким парохом у Лолині, мали характер скоріше сімейний, бо (Франко) мав одружуватись із його дочкою. З цієї причини приїздив Франко на кожні канікули і майже на кожні свята до Лолина, перебуваючи тут довгий час, і під час перебування там одержав у грудні 1976 р. зі Львова, а у квітні 1877 р. з Борщева дуже малі перекази та дуже багато листів і поштових листівок, писаних по-українськи...
Одночасно я старався конфіденціально довідатися в довколишніх і сусідніх селах, якого характеру і сили мав вплив священик Рошкевич. Однак ніде не знайшов я сліду таємної діяльності таких осіб.
Хоча священик Рошкевич мав дуже дружні взаємини з священиком Колянковським, греко-католицьким парохом у Велдіжі, у якого буває майже щоденно, але не думаю, щоб вони там, на очах жандармерії, могли займатись якоюсь таємною агітацією.
Одночасно я вияснив, що Іван Франко під час свого перебування в Лолині приходив дуже часто на фабрику у Велдіжі, приводячи з собою малого хлопця цього священика. Однак не вів жодних розмов з робітниками, чи то вищого чи нижчого класу, й приглядався тільки до роботи фабрики.
Разом з тим мушу підкреслити, що хоча священик Рошкевич с гарячим українцем, однак не має жодного впливу на своїх парафіян, а його інтелігентність надто поверхова.
Наприкінці зазначую, що внаслідок розпорядження ц[ісарсько]-к[оролівського] крайового суду у згаданого священика проведено судовий обшук, мета якого виявити соціалістичні папери, однак без наслідків".
М. Рошкевич замовчив і про другу сторону відносин Ольги та Франка. Йому відомо, наприклад, що в альманасі "Дністрянка", випущеному у Львові в 1876 році, я тому самому альманасі, в якому Іван Франко надрукував оповідання "Два приятелі" та "Лесишина челядь", під псевдонімом Надежда його дочка опублікувала свій переклад оповідання шведської письменниці Марії-Софії Шварц "Сімнадцяті і двадцять перші уродини". Рошкевич замовчив, що Ольга перекладала Золя для "Дрібної бібліотеки", яку випускав Іван Франко, і вимагала, щоб під перекладом стояло її справжнє прізвище, а не псевдонім. Ользі Рошкевич ("Надежде") Іван Франко присвятив і свою першу збірку "Балади і розкази", видану у Львові в 1876 році. Незабаром Ольга переклала і надрукувала двотомну повість Ланської "Обрусителі", підготувала до друку ряд інших повістей Е. Золя.
Тож отцю Рошкевичу, а не комусь іншому 4 травня 1876 року Іван Франко писав, щоб дозволив Ользі записати ладканки [15] з Лолина. В тому листі він просив отця, щоб Ольга скоріше закінчила переклад повісті Золя "Довбня", бо початок перекладу у Львові всім дуже сподобався. Самій же Ользі він дає складніше завдання:
"1) Докладне оповіданнє про лолинську школу і лолинських професорів... 2) Відпис таткових рахунків приходу і росходу — цілу книжочку. О яку там компрометацію не маєте що боятися, — бо все ж таки — Ти Рошкевича донька, а я Тебе люблю і не подам ім'я Рошкевича на поруганіє... 3) Обширнісшу хроніку сельських випадків в Лолині..."
Франко в захопленні від тих пісень, що записала і через Ярослава передала Ольга йому у Львів: "Але кілько там пречудових образів попри дикій і напіввиробленій формі, — кілько чутя, кілько геніальних порівнянь, кілько глубокостаринних споминок та окрушин..."
Франко готує збірник пісень з Лолина і знову просить Ольгу дати йому докладний опис Лолина, опис страв, котрі їдять багаті й бідні... "Думаю, що таке завдання, може, трошки потяжке, буде вдячне для Тебе, бо покаже Ти докладніше світ, котрого з попівства дуже небагато і дуже неясно видно". Він вчить її, як потрібно працювати: "Не пропусти ані одного дня, щоб бодай малого свисточка, дрібної записочки не положити до колекції. Се єдина дорога — виробити свій талант..." Він хоче, щоб вона була йому рівня у всьому.
Коли Михайла Рошкевича запитали, чи, бува, Франко не давав дочкам якісь книжки читати, то отець не заперечував. Так, а як же інакше. Тепер, прошу я вас, всі грамотні, всі читають. Небезпечні книги Ольга заховала. Залишила лише пристойні, їх і занотував у себе слідчий. Нічого соціалістичного і крамольного по заголовках ревізор не зауважив.
І той допит, і ревізія, і те, що "нарадив" Шараневич, поклали край сподіванням Рошкевича. Він розсердився на Франка. Так, перед Франком стелилась прекрасна дорога, він міг осягнути багато чого, а що в результаті? Мало того, що занапастив себе, та ще й його Ольгу. Всіх. Як тепер бути? Як дивитись людям в очі? Ольга мусить звільнитися від даного Франку слова, що буде його дружиною. Щоправда, отець розуміє: звільнення від слова не звільнює від пліток, яких він так боїться...
III
І, можливо, трагедії не було б, якби доля, котра наслала на Ольгу важкі випробування, зустріла в ній характер слабкий. Ольга покорилась би волі батька. Але Ольга мала характер сильний, котрий ломиться, як казав Франко, а не гнеться. Вона і слухати не хотіла, щоб розірвати відносини з Франком. Вона виїжджає на зиму до Іваниківки коло Станіслава, де парохом працював її вуйко Іван Руденський, а звідти до Львова. До Франка.
В їх листах ще повно надії на спільне життя і щасливе майбутнє. В кожному листі рясніє від слів "коханий", "кохана", "любий", "люба". Ці слова прийшли не відразу...
8 лютого 1876 року у Львові в приміщенні Народного дому було влаштовано студентський бал. На нього з'їхалось багато гостей. Господарем балу був І. Шараневич. Приїхав і М. Рошкевич з Ольгою. Франко чекав її. "Побачити Тебе лише здалека", — писав він їй пізніше. "Я від осьмої кляси до другого року філ[ософії] вздихав, мучився і кляв сам на себе, щоб сказати Вам одно "ти", почути ваше "люб'ю", обняти, поцілувати Вас..." Все змінилось після цього балу. Ольга відтоді в листах почне підписуватись "Твоя наречена Ольга". "Ти підписуєшся моєю нареченою. Серце моє..."
..."Скінчивши сьомий клас, — напише Іван Франко у своїй автобіографії 26 квітня 1890 року, — я перший раз пустився під час вакацій в дальшу мандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при збірці сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а відси рушив сільським трактом до Синевідська та Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж, зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі..."
То був 1874 рік. Від цього часу Іван Франко залишить своє серце у Лолині... Сюди, у Лолин, незабаром полинуть його листи Ользі...
"Правда, Ви бачили мене лиш коротко. Ви пізнали мене та склали свою думку про мене, може, більше з оповідань свого брата, ніж з роздивляння, — розкриваю усе серце перед Вами, — судіть про мене. Певне, покажусь Вам може нудним, нетовариським, потайним, або, кажуть, німим і дурним, — але судіть самі: я не отримав майже жодного виховання, не зазнавав жодної повної любові та дбайливого відношення батьків, — чужий і самітний між чужими людьми, так я виріс. Я не мав жодного товариства, я не жив із ніким, хіба що з моїми книгами. Світ був мені незнайомий, велика школа товариства зачинена. Щойно минулого року, коли я познайомився з Вашим братом, відкрився широкий світ перед моїми очима, стало ясніше переді мною... Ось я побачив Вас..."
"Ах, Ольго, кажу лише, що почуваюсь тепер здоровим, зовсім здоровим, легким, вільним, що бачу перед собою світ відкритим... Часто питаю себе про причину цієї зміни, — але відповісти на це мені зовсім не легко, бо лише Ви можете вирішити цю справу. Питаєте мене про те як? Якщо Ви не забули нашої милої забави квітами великодньої неділі, то прошу Вас послати мені відповідь, яку Ви дали мені нарешті! Мені так темно було тоді перед очима, в голові гуло мені, мій дух був у такому зворушенні, що я не міг зауважити слів, паперу, — нічого, нічого перед собою лише...
Пошліть мені відповідь, — або, якщо Ви дивилися на це лише як на забаву, пошліть мені іншу відповідь, — вона може бути будь-якою. Я переніс у своєму житті дуже багато гіркого, — один удар більше або менше, — що це означає..."
"Не знаю чи Ви розумієте те, яке важке завдання Ви наклали на мене, просячи мене нічого більше Вам не писати... Змилосердіться наді мною і не забороняйте мені бодай деколи до Вас написати... Якщо Ви й не можете відповідати мені, — це моє останнє лікарство, — стану спокійнішим, коли розкрию Вам усе своє серце... Якщо б Ви могли заглянути у моє нутро, — Ви б знайшли там сто разів більш фантастичні образи, сто разів гарячіші почуття, та я сам поборюю їх, бо, може, й це сяк чи так містить у собі багато такого, що може Вас образити, бути для Вас немилим..."
"Сьогодні 11 липня 1875 року, день Вашого ангела, Ольго. Ви просили двічі, щоб я мовчав, але все ж, якщо Ви...—
На день 11 юлія 1875
Хвилі щастя золотого,
Всі надії, думи, сни,
Пісні, втіхи серця мого,
Дні свободи і весни.
Все, все, що лиш завдячаю
Згадці про Твою любов,
Я в день нинішній желаю —
Сто раз більше — Тобі знов!
Ох, чи Ти ще пам'ятаєш
Слово друга, світе мій?
Чи о тім коли згадаєш,
Щось забрала мій спокій?..
Прости, що не можу дати
Жодного Ти дару днесь! —
Ох, в одно лиш я богатий,
Но Ти того не приймеш.
Днесь не могу й серця свого
Дарувати вже Тобі,
Бо Твоє вно з часу того,
Як єм первий раз Тя вздрів".
"Вибачте, що користуюсь цією нагодою, щоб написати до Вас кілька слів, бо не маю ні жодної сміливості, ні жодної нагоди сказати їх Вам відкрито!.. Мій боже, як маю запевнити Вас, як маю присягтися, що ні на хвилину про Вас я не забув, ні не забуду? Будьте певні, що й, де я завжди буду, у Львові або у Відні, Ви завжди зостанетесь провідною зіркою моїх діл, межою, до якої простую працею, вірністю і чесністю.