Застережливо стискалося серце, руки матерів ввижалися в туманових хвилях. Проте всі пестили свою зброю: одрізана, карабіна чи гостру косу — і марили прийдешніми радостями невідомої землі.
— Брати! — виголосив Шахай, ставши на драбинку, що вела до товарового вагона. — Схилімо наші голови перед тими, що впали на фронтах! Перед пам'яттю тих, кого розтерзав царський устрій! Хай буде їм вічна пам'ять! Партизани познімали шапки і тримали їх ніяково в руках. Кожний згадував брата чи товариша і розтоплювався, як лід.
— Вам уже казали, куди ми йдемо. Ми йдемо здобувати зброю, щоб не повернулося ніколи назад те, що було. Ні криваві фронти, ні вовкулаки-царі, ні прокляті пани. Ешелон їде з фронту і везе багато зброї, котру ми мусимо відібрати...
— А з чим? — несподівано озвавсь хтось в натовпі. Шахай блискавично зрозумів, що програв ефект промови. Він занадто вже здався на вплив свого авторитету.
— На Варварівці нас чекає тридюймовка з Оситняга і оситнязькі партизани. Ми перекопаємо колію і переріжемо дорогу ешелонові. Він не знає, скільки нас усього є...
— А нащо то нам стільки зброї? — озвався той же голос.
— Товариство! — закричав Шахай. — Хай вийдуть наперед усі ті, хто боїться або плаче за маминою спідницею. Хай ми на них подивимось і поглузуємо з підлих боягузів! А потім ми проженемо їх від нас, бо ми всі прийшли сюди тільки своєю волею, по своїй охоті. Витріть сльози страху тим своїм сусідам, котрі рюмають уже, сідаючи тільки до вагонів! А ти, Грицьку, ти хіба знаєш, скільки нам треба зброї? Чи, може, ти не чув, скільки пудів пшениці коштує гвинтівка? Ти боїшся гранати і хочеш маминої циці?
Шахай відчув, що слухачі знову стали його вірними. Легкий регіт пройшов по натовпу, Грицькові насунули його чорну кудлату шапку аж на очі.
— Сідайте до вагонів! —скомандував Шахай, і все товариство, товплячись, регочучи й лаючись, полізло до теплушок. Стояв туман.
Проїхали дві станції, на котрих паротяг брав воду. Туман рідшав. Поїзд ніби виїздив з долини, де вічно снували тумани. Іноді проглядало сонце, зараз же ховаючись за хмару; часом розривалася сіра хвиля надвоє, і між стінами такої земляної пари простягався осінній степ, як лісовий просік. Нарешті й Варварівка — самітній полустанок, безлюдний острів серед моря-степу й моря-туману.
— Вигрузимось, а потяг свій пошлемо назад, щоб відрізати шлях до відступу, — сказав Шахай Остюкові, виходячи з своєї теплушки, де їх їхало лише троє — з Галатом. Дорогою вони переговорили про все, і тепер кожний знав, що йому робити. Ніякої гармати з Оситнягів не чулося поблизу, це не здивувало Шахая, бо гармата була витвором його мітингового запалу. Із станції повиходило кілька службовців — переляканих, мовчазних.
— Вигружайсь! — закричав Остюк, і троє друзів швидко мали перед собою армію з восьми людей: дев'яносто два партизани повтікали дорогою. Галат почервонів, його вуха і навіть руки набрякли від крові. Остюк поворушив головою, ніби йому муляв комір френча. Шахай витягся увесь, стаючи струнко. Ніхто не рухався. В цю хвилину десь здалеку почувся гудок і чахкання паротяга.
— Усі по місцях! — подав команду Шахай і махнув машиністові забрати потяг.
Потяг пішов, все збільшуючи швидкість, а десятеро людей на чолі з Остюком та Галатом побігли понад колією до насипу, заховалися за ним.
Їх усіх закрила хвиля туману, що її прикотив чи присунув вітер. З протилежного боку виразно чулося, як наближається до Варварівки ешелон.
Шахай зустрів його, стоячи на пероні, тримаючи руки за спиною: такий вигляд має вчитель, коли він стоїть в кімнаті й вибачливо чекає, доки розсядуться учні. Ледве спинився ешелон, як Шахай став походжати вздовж його, рахуючи вагони і записуючи щось до записної книжки, котру він вийняв з кишені, його оточила юрба. Та вигляд у Шахая був такий, що ніхто не насмілився заступити йому дорогу. На гамір виглянув офіцер з пасажирського вагона, і всі йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовірний ґвалт.
— В чом дєло? — закричав офіцер.
— Комендант? — почули всі серед тиші голос Шахая.
Офіцер ствердив це махом голови.
— Хай комендант ешелону та командири окремих частин зайдуть для переговорів про капітуляцію, я чекатиму на вас десять хвилин.
Шахай пішов помалу до станції і, сівши в кімнаті біля каси, став чекати.
На пероні наче розпочався ураган. Кричали всі разом, обурено клацали затворами гвинтівок, і крізь вікно Шахай помітив, що в дверях деяких теплушок з'явились кулемети. Після п'ятихвилинного чекання зайшло шестеро офіцерів. Вони розгублено і в той же час суворо оглянули Шахая. Останній не запросив їх сісти, і так пройшла вся розмова, сидів тільки Шахай.
— В чом дєло? — повторила людина, котра перед цим виглядала з вагона. —Хто ви і чого вам треба? Ми вас розстріляємо, не виходячи з кімнати...
Шахай витримав паузу і лінькувато подивився на того, шо говорив.
— Я вам даю п'ятнадцять хвилин на роздум. Замітьте собі — тільки п'ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешелон мусить здати мені, а вас я пропущу тоді їхати далі. Я — командувач цього району. Через, — Шахай удав, що дивиться на годинника, — через дванадцять хвилин мої гармати рознесуть усю станцію разом з ешелоном. Дорогу далі перегороджено.
— Ми не можемо здати цієї зброї —— ми веземо її, щоб здати там, де будуть розформовувати нашу частину. Це — казенне майно.
— Я не випускаю нікого від себе зі зброєю.
— Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник.
— Ви маєте ще дев'ять хвилин. Але потім — буде пізно.
Офіцери не знали, що їм робити. Вони вже погодилися з неминучістю і тепер лише хотіли просити Шахая, щоб він їм залишив зброї для самоохорони.
— Ніяких уступок, —сказав Шахай і встав із стільця. До кімнати забіг розхвильований Остюк. Він став струнко перед Шахаєм і похапцем вимовив кілька слів, дивлячись просто в вічі останнього.
— Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не можуть довше чекати. Вони думають, що вас тут тримають.
— Дурниці, — одповів Шахай, — вони ж мають мого наказа? Хай почнуть тоді, як я наказав.
— Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку — там стоїть делегат від батареї.
— Хай зайде сюди, — вирішив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось йому незрозуміле, не закінчив фрази і вийшов з кімнати. Остюк побіг за ним. "Тікаймо звідси, — прошепотів Остюк, — на станції їм сказали, що нікого поблизу немає. Ще похлопають нас тут!" Вони зустріли по дорозі роздратованого полковника, що закричав до них:
— Де він тут, самозванець?
— Там чекає, —відповів Остюк, — я біжу за хлопцями. Друзі повернули до якихось сінець, перебігли помешкання начальника Варварівки і вибігли до двору. На їхнє щастя, знову упав на землю туман. Вони бігли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат і стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.
— Де ж люди?
— Повтікали, гади, боягузи, сволочі!
Шахай і Остюк посідали коло Галата і засміялися. Потім вони сміялися вже втрьох, їм приходили на думку різні веселі дотепи. Нарешті вони полізли насипом вище і, лежачи, почали дивитися вниз на колію, де лежало впоперек кілька шпал. На станції стояв гамір. Пролунало чимало пострілів. Хтось говорив промову, за щось агітуючи. Потроху все там уляглося, і ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машиніст випустив зайву пару, і ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках.
— Бувають на світі пригоди, — почав Шахай і подивився на весільні воскові квіти, що їх було приколото до його френча, —пригоди, кажу я. вам, коли можна поплутати весілля з похороном. Я пригадую, як одружувався мій товариш на фронті. Наречена приїхала до нього, щоб повінчатися, а повезла його додому в цинковій домовині, і куль у нього був повний живіт.
— Важко їй було його везти, — вирішив Галат, — а як вони не помітили, що ти більше скидаєшся на молодого, ніж на генерала? Чого б це генерал став колоти собі на груди весільного букета?
— Не смійся так голосно, — сказав Остюк, — скажеш своїй матері, що в неї дурний син колись вродився.
— Коли приїдемо додому, — продовжував Шахай, — ми скажемо, що билися до останнього й встелили трупом рейки.
— Ну й возяться вони там! Аж огидно стає за цей ешелон дурнів.
— Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони заколотилися, ніби до вечора збираються мітингувати. Колись у нас в шахті жив цап. Їв він у стайні біля коней — стайня глибоко під землею була, спав по забоях і так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його прозвали "шахтарем". Ходив він тільки рейками, і часто в темряві цокотіли його копитця по залізних шпалах. Певно, він почував себе вагоном, бо переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не міг. Він завше терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу.
— Цікаво, — закінчив Шахай. коли ешелон раптом пішов назад і за ним побігли ті, що не встигли сісти, — чи Марченко не проспить цього ешелону? Нас тут усього троє, а в нього ж там аж одинадцятеро — всі надійні та вірні. Коли не проспить — йому буде багата пожива.
Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслід ешелонові і протанцював халяндри. Потім всі троє пішли по шпалах додому.
— Поїхали! — закричав Галат. — А ми, як переможці, підемо пішки верстов із тридцять! Звоювати — звоювали, та до рук не попало. Заспіваймо, чи що?
І він почав:
Гей, хвалився та козак Швачка,
Під Білую Церкву ідучи:
Гей, будем брати, та китайку драти,
Та в онучах топтати!
Потім підморгнув Остюкові й Шахаєві і заспівав зовсім весело:
Гей, казав єси козак Бондаренко,
А що славонька буде:
Гей, будем брати, та поли драти,
Та плечі латати!
На пісках росте вощанка менша; на воді — конюшина біла, ситник ясноплодий, осока; на скелях — перстач альпійський, шеломниця хмелювата, нечуй-вітер, тонконіг і миколайчики; на степах — чистотіл, чебрець, деревій голий, ковила, хизується грудниця жовта, щириця, серпій променястий та любочки осінні, похитується зміячка — жовта, як кульбаба, тільки висока, головатень степовий; а слава людська росте з єдності та відваги!
ДРУГА ПІСНЯ
Голос:
Підібрано до рей і збито паруси,
Чекає вся команда абордажу.
На марсі варта дивиться у синь,
Зіперлась ліктями на снасті лажі.
Над парусами — мак небесних карт,
Гойдає реї рівний бриз-бродяга.
Серед навах, мушкетів і бомбард
Перед веде гнучка толедська шпага.
Три шаблі, як сторожа трьох сторін,
І шпага, що замкне крицеве коло, —
На всіх морях, на крилах бригантин
Розносять перемогу суходолу.
Три шаблі не погнуться й не впадуть,
У серце враже буде шпаги замір.
Коли повстане раптом, як редут,
Ворожий бриг із моря перед нами.
Готуй гаки: лягає бриг у дрейф!
На абордаж, брати! Гори, корабле!
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей,-
І на чотири боки шаблі!
Ничипір Марченко, котрого судив трибунал за самовільні розстріли і відібрав партизанську армію, — його врятував від шльопки тільки Шахай, — сидячи перед судом в концентраційному таборі, так оповідав камері про діло під Полтавкою, коли йому довелося зустріти й обеззброїти офіцерський ешелон, якого повернули на Полтавку з Варварівки Шахай, Остюк і Галат.
"Мій полтавський бій, — казав Марченко, — дав стільки зброї, що я сміливо через п'ять хвилин закомандував фронтом.