Як хотілося би й мені узяти щось від інших…
Так і йшло життя цієї пари, можна би сказати, тихо, якби не ота вічна нервовість, вічна збудженість отця Кралевича. Щось у цьому було з конкістадора, щось із вічного бунтівника, конфедерата. Рішуче помилково він потрапив до сутани; йому далеко більше до лиця була б якщо не кольчуга, то, в усякому разі, плащ народного трибуна. Він тоскував, він не знаходив собі місця, коли не протестував, не громив філіппіками; коли не здавалося йому, що когось організовує, щось підготовляє, до чогось готується. Мабуть, за цю рису характеру, розгадану на верхах і оцінену негативно, і злетів отець Кралевич до убогої сільської парафії. Видно, сила, яка його сюди перевела, добре знала перефразоване російське прислів'я: "Дальше едешь — тише будешь". Міркували, певно, що тут Кралевич порозумнішає. А ні — існують іще засоби.
Але отець Кралевич не смирився, не упокорювався. Навпаки. Оце йому здавалося, саме тепер знайшов те поле діяльності, за яким тужив усе своє життя. Дві людини, з яких одна чула в собі колосальні засоби чину, але не чула під нею жодної ідейної обґрунтованості, і друга, що вміла все теоретично обґрунтувати, але ніколи не бачила реальних сил для здійснення своїх мрійних постулатів, — таких дві людини зійшлися, тягнені незримою силою одна до одної з різних точок земної кулі, аби доповнити одна одну й аби слово сталося дією.
Не дивно, бідна Єлена не могла тут нічого зрозуміти.
IV
Познайомився отець Кралевич із Довбушем випадково.
Був у сусіднього панотця храм, де Кралевичу випадало служити. Бо то здавна вже так повелося, що служать на храмі сусіди–священики. По службі обід і нудна балаканина, від якої Кралевич звичайно не знає, куди себе дівати. Він зрозумів уже під сей час, що являє собою якийсь пострах для околичного священства, що при ньому всяка бесіда в'яжеться, в'яне, никне. І що для обох сторін далеко краще, коли вони розходяться.
Їхати додому не випадає, бо це означало би образити господаря. Властиво, так, по суті, господар не тільки не образився б, а навпаки — був би дуже радий, що позбувся такого неспокійного гостя, але назверх мусив би вдавати ображеного.
— Щось поганого завидів отець Кралевич у моїй хаті, що так борзо ся виніс…
А збоку хтось додасть:
— Великим попам у наших покоях тісно…
А ще хтось докине:
— А нам, скажім раз правду, у їхніх… — і це звучить як заклик до бойкоту.
Отець Кралевич все це знав, і тому нудився, відсиджуючи неписаним звичаєм призначені години "куртуазії". Але слухати рівнодушно кострубатої бесіди сільських попів не може. Ще як вони трудяться пльотками, переполіскують, як баби, кості ближньому своєму, ще якось слухає того Кралевич, як бреніння мухи. Але коли бесіда часом, не густо, звертається на якісь загальніші тори й починають зачіпатися трохи ширші, ніж парохіальні, теми — Кралевич не витримує і вмішується. Говорить пристрасно, нервово, одразу показує таке знання предмета, таку всебічну ерудицію, що бідні попики гаснуть, умовкають і тільки переглядаються один з одним: звідки ся мара впала в наші гори?
От і тут таке трапилося. Завели отці розмову про різні удосконалення обряду. Один хвалиться, що він таке й таке ввів до своєї служби, чим вона, на його думку, скрасилася безмірно. Другий теж вихваляється, як він скоротив і покращав свою… А Кралевич слухає, слухає і нараз втручається. І слова його такі, що якби бомбу кинув у мирне коло сусідочок, то, мабуть, менше зробила би вражіння.
— А не приходило вам, отці, до голови, що за ті всі зміни ви можете відповідати, і то сильно, перед духовною властею?
— …?
— А так. Бо ви порушили канон.
Отці вибалушують очі. Дехто роззявляє рота.
Їм не зрозуміло, як це… Таже служба від того стала кращою, коротшою, а се є рівно добре й для пастви, й для пастиря. Зрештою — хто мені може в моїй церкві розказувати?
Я ту є ґазда — і годі!
Все це ворушиться в головах панотців, вертиться на язиці, але виповісти ніхто не сміє, бо знають прекрасно, що Кралевич заб'є, запаморочить, засипле цитатами, латиною, і будеш ти у тім усім, як невмитий.
Хтось все ж знаходиться відважний:
— Але що ж тут такого лихого, отче? Ми ж хотіли як краще…
— А хіба ви маєте право хотіти? Хіба ви маєте право порушувати чистоту й правильність обряду? Таж ми мусимо стояти на незбитій основі приписів соборів, отців святих і брев папських — і тільки! Перемін жодних!.. Можемо — і мусимо — уздріти лише переміни, заведені провінціальним собором руським Замойським і підтверджені конгрегаціями римськими та папою. Тільки вони! Тільки ці зміни ще суть і понині для нас нічим не обезсиленою нормою. Всякі ж інші, пізніше зроблені й постановам собору протиставлені, — то є зловживання, які глумляться над повагою церковної законодавчої власті!
Отці переглядаються. Отак вони попали вже й у злочинці, і в глумливці. Біда з сим отцем Кралевичем… Облає тебе хтозна за віщо, зневажить — а ти не знаєш навіть, що й відповісти.
Хтось пробує виправдатися:
— Нам постанови собору того не відомі, то ми й не можемо їх придержуватися…
— Як–то — не відомі? Як–то — не відомі? — кипить отець Кралевич, і очі його блискають. — А "Лейтургіаріонь"?…
— Який лі…тур…аріон?…
— Як–то — який?… Що ви?… "Лейтургіаріонь" — се єсть служебник літургій божественних св. Василія Великаго, Іо–анна Златоустаго і Преждеосвященная. Та, певне, ви такої речі не маєте кожний у себе? Та куди ж дивилася ваша власть, дієцезія? Це ж основа наша!.. Устав!.. І не довести до відома рядового священства? Це ж злочин!
— О… вже й я попав у злочинці! — іронічно зітхає отець декан і розводить руками. — Це вже скоро, отці, всі ми, як злочинці, підемо до кукуки, і самий лише отець Кралевич зостанеться у всім деканаті чистий.
Священики підхихикують. Матушка отця Кралевича з тугою дивиться на чоловіка. Він такий розумний, він такий учений, її чоловік; хотілося б, аби його поважали, прислухалися до його слова, а от замість того висміюють, легковажать… Що з усіх оцих панотців нема й одного, що пальця б Кралевича був вартий — а от переморгуються, посмішковуються, сильні своєю масою, конгломератом глупоти.
Оце б забрала його зараз, повела б геть, бо як розгониться, то може наговорити пан Біг знає чого, але як це зробити?
І тому дуже зраділа, коли її чоловік, раптом обірвавши бесіду, заявив, що його щось заболіла голова, отже, він піде на свіже повітря, трохи прохолодиться.
V
Вийшов на подвір'я із задушної і в буквальному, і в переносному смислі атмосфери — і відітхнув вільніше.
Плебанія була убога. Ні садочка, ні квіточка — нічого привітного для ока. Нема де не то сісти, а й стати.
З царинки церковної перелаз на вузенькі суточки. Мабуть, був тут потік колись і вижолобив сутки глибоко. По один бік суток "ограда" церковна, тобто звичайнісіньке гуцульське вориння; по другий — земляний насип невеличкий. То кладовище. Зараз воно було веселе, усе розбарвлене червоними хустками та запасками гуцулок, червоними гитами та сардаками гуцулів. Аж засміятися хотілось, бачачи стільки червоних великих квітів на тлі зелених трав, кущів і дерев кладовища.
Царство мертвих усе рухалося, жило. Купи гуцулів переходили з місця на місце — і тоді здавалося, що то плететься фантастичний многоцвітний вінок із рухливих цвітів. Хто в потребі якій переходить, а хто просто так, із цікавості: подивитися, як люди їдять, послухати, що люди говорять. Підійде до гурту, постоїть, подивиться, послухає — і йде до другого. І нікому це не дивно, ніхто на це не звертає уваги: стоїть чоловік — ну і нехай собі стоїть.
І від усього цього натовпу, мов від гігантського рою бджіл, ішло глухе, одноманітне гудіння. Сотні різних голосів, сотні різних тембрів змішувалися в одну гущу, тратили кольори, ставали гомоном людської товпи. Так вона, товпа, гуде в спокої. В неспокої, мабуть, інакше.
Кралевич став і прислухався. Він ніколи не чув шуму моря — і оце йому здалося, ніби море отак–о повинно гудіти: одноманітно, в якомусь певному середньому тоні. Це в спокої. При бурі, мабуть, інакше.
Лише від найближчих куп гуцулів доходили часом якісь окремі слова. От одна ґаздинька, повненька, кругленька, кричить:
— Будьте–ко тут, бо я йду других шукати!
Це гостей. Бо ті ґазди, що сидять у верхах, май, не завжди мають можливість закликати гостей до себе, бо то далеко; тому привозять з дому харчі, віхтунок[19] і роблять бай на нейтральнім ґрунті. Он один із таких ґаздів здіймає з коней бербениці:[20] в одній, мабуть, голубці, у другій — сита. А ще один кінь стоїть натерханий бесагами:[21] там ринви з пирогами, буряками, бринзою, маслом — та усячина, сказати. Миски, а у кого заможнішого — то й таріль або два.
Кралевич іде далі. От уже розгощена компанія, підвеселена. Ґазда віхтуєт горивков, а не п'єт — ситов. Дехто вже наївся й тільки злегенька відригує. Господар припрошує:
— Але будьте–ко ласкаві, кумочку. Не стєгайтеси, харчюйте.
— Не стєгаємоси, прости Біг за ваше старанє, дав би Бог вам здоровля за ваш труд.
А поважний, повний чоловік, видно, війт якийсь або колишній, або теперішній, ізрік коротко:
— Дєкую. Мене вже дійшло, — і голосно відригнув.
Ґазда до нього з особливим пошанівком:
— Та й я дєкую за ваш прихід, шо–сте були ласкаві загостити до мене.
— Така гостина невелика, — вставляє ґаздиня, зменшуючи достоїнства своєї їжі.
— Е, ні! Не гніват Бога. Гостина була пишна. Дай Боже, аби–сте й на рік дочекали таков гостинов людей гостити.
— Дай Боже й вам, ґазди любі, гоські мої славні, дорогі… Дав би Госпідь і вам, та й нам усім, прошеним, аби–сми дочекали й на рік такої гнинки Божої.
Кралевич з охотою слухає всі оті ґречності. Йому подобається, що сі люди завжди так ґречно одне до одного говорять, таке у них багатство всяких формул ввічливості й то загального, щоденного вжитку. Молодші старших цілують в руку, старші взаємно цілуються. Все вказує на певну культуру, на певний тон у громадськім обходженні.
Не сказати, очевидно, щоб бракувало в гуцульськім лексиконі й лайливих слів, а замість ґречностеи і цілування в руку аби не траплялося удару в писок чи топірцем по голові, але все ж не лайка й бійка оприділили для отця Кралевича загальний характер гуцульських відносин, а, власне, лагідність і ввічливість.
До сього часу Кралевич не знав гуцулів.