Із контурами сірого пейзажу.
І шахівниця вимощених плит.
І гнізда ватри, схожої на сажу.
І чорна туга... Лину крізь вікно,
Як птах із неба — коміть головою,—
Мій світ — екран безмовного кіно,
Обрамлений печаллю світовою.
Я сам-один. Закутаний в халат.
Магнітні бурі. Ліки. Лейкоцити.
І сіре тло — ні буднів і ні свят,
Не доберу, як тугу пережити.
Тікаю в думи — виходу нема,
Тікаю в давні спомини — в неспокій
І з туги сам на себе крадькома
Дивлюсь як на приреченого — збоку.
Не повертаю навіть голови,
Дивлюсь на себе в профіль — як
сторонній,
Стою, сховавши в довгі рукави
Закляклий трепет рук на підвіконні.
І так щодня, однісінький як перст,
В тужбі, що душу їсть несамовито,
Я бачу лиш різьбу деревориту
І це вікно — із рамою навхрест.
ЕКСПРОМТ
Як тяжко дихати — задуха
І кашель. Ока не зімкну.
Так надриваюся, мов глухо
Чи то застуда, чи сухоти
За груди знов мене беруть? —
Уже не раз перебороти
Мені вдавалося їх лють.
І знову кашель — крематорій,
І в муках зведені уста,
І млість, і холод, хоч надворі
Суха липнева спекота.
Та що б не сталося — я знову
Допоки Парка ще пряде,
Пишу й надіюся на слово,
Що всі недуги одведе.
* * *
Були у мене сумніви і драми,
Я в суть життя по-своєму проник,
Аби колись, як взорами рушник,
Його у віршах вишити словами.
Я добираю в кольорі слова —
Червоні й чорні, зібрані по слову, —
У їхній гамі, вишитій терново,
Найтяжчий біль неждано зажива.
СНИ
Літа. Безвихідь. Колима.
І погляд голоду тяжкого...
Усе забулося — нема
У мене гніву ні на кого.
Забув і кривду у житті,
І настороженість недремну,
Вже в душу спомини — і ті
Вросли, мов камені у землю.
І тільки сни тих лихоліть,
Страшних, як трупи на морозі,
В безсонні ночі — мимохіть
Мені привиджуються й досі.
Ті сни — як вироки судьби,
Що мучать душу до нестями,—
Я все віддав би їм, аби
Вони не снилися ночами.
БЕЗЗАКОННЯ
Йому не вірили — і розп'яли
За те, що він шукав у них довіри,
Цинічно душу мацали, коли
Воскрес,— бо де ж повірять маловіри?
І пальці пхали в рани, й крадькома
Своєю недовірою Хтома
Розп'яв його, приреченого, двічі.
І суть не в тому — хто він: чи Христос,
Чи інший хтось, розіп'ятий невинно,—
Якщо вини не виявлено — хто ж
Дав право їм так мучити людину?
Те беззаконня, скоєне чи ні,
Було чуже й Пілатові-тирану,
А втім, якщо не вірите мені,
То ось — душа: помацайте, як рану.
СПОВІДЬ
Як не жилось мені — не заздрив я нікому,
Я тільки ним живу і житиму незмінно,—
Воно мені — як хрест, але я весь у ньому —
В твоєму імені святому,
Україно.
ГІРКА ЗОРЯ
...І сходить над Дніпром
гірка зоря-полин.
Ліна Костенко
1. Тривожність
Так і сплю — з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в Чорнобилі скрипить.
Бачу як журавлики з паперу
Рятівними птахами надій
Падають у Прип’ять стоозеру
І шукають зцілення у ній.
Поніміли села і причали,
Де стояв реактор — саркофаг.—
Ті, що атом з Прип’яттю вінчали,
Криводушно каються в гріхах!
Тихо й страшно дихають турбіни,
Вже тривожність — ока не зімкне,
І Чорнобиль болем України
Вічно буде мучити мене.
ІІ. Сосни
Дарма, що в лісі холодно, — іду,
Цілую кожну сосонку очима, —
Він пережив чорнобильську біду,
Але його краса — неопалима.
Ті чорні сосни — я їх обмину,
То жертви радіації — вже мертві...
Ось білочка стрибнула на сосну,
Можливо, теж призначена тій жертві.
А онде крук дрімає на сучку,
Навшпиньки шелест ходить по гущаві...
Я відслоняю тишу сторожку
И молюсь на сосни — бані величаві.
Той ліс — немовби замкнутий собор,
Моя молитва кане в безгомінні,
А мертві сосни тихо, як дозор,
Стоять, завмерши в чорному одінні.
III. Роковини
Знов запахло весною — квітень
Чути говір бурхливих рік.
Так довірливо сонце світить,
Як світило воно й торік.
І не тільки один Чорнобиль
Після року тяжких терпінь
Чорним спомином, як в жалобі,
Перев'язує давній біль.
Він у пам'яті — наче знімок,
Той оголений рік жалоб:
Затонув "Адмірал Нахімов",
І зійшлись поїзди у лоб.
І страшні снігові завали,
І лавини, що сходять з гір...
Скільки горя за рік упало,
Надломилося людських вір!
Катастрофи й стихійні лиха —
Як із чистого неба сніг
Так, мов хтось насилав їх стиха
Й випробовував нас у них.
Та з приходом весни природа
Воскресає, всьому на зло,—
Потепліло надворі — й сходить
Ярина й молоде зело.
Заживають у серці рани,
І співають в садах дрозди...
Тільки страшно, щоб знов неждано
Не наслав хтось на нас біди.
IV. Бджоли
Ще природа заспана і гола,
А верба аж міниться — диви! —
Кожну вітку з котиками бджоли
Обліпили з ніг до голови.
День стоїть, наповнений, мов келих,
Тишею, що стигне на лугу,
Тільки бджоли на віолончелях
Виграють, збираючи пергу.
Не бояться радіонуклідів,
Ні роси, холодної, як мла,—
Мабудь, хтось їм загодя повідав,
Що верба у лузі зацвіла.
Так уже стараються ті бджоли,
Невсипущі в музиці й труді,
Так гудуть і нишпорять довкола,
Мов на зло Чорнобильській біді!
Що їм світ, спечалений в нещасті,—
Цілий день клопочуться собі,
Золоті, мов котики пухнасті,
Що цвітуть на збудженій вербі.
V. Мертве поле.
Так тепло — земля як рута,
Буяють сади та й ліси,
А в полі життя не чути,
Не видно його краси.
Нема орачів на ньому,
Ні злаків — лише трава,
Та вітер чи гуркіт грому
Над ним пролетить, бува.
Те поле святого хліба
Не родить вже другий рік,—
Заросле й забуте — ніби
Його хтось на смерть прирік.
І, мабуть, нескоро буде
На ньому рости пашня,—
Даремно те поле люди
Думками орють щодня.
Засохле, як хліб на сонці,
Запечене кров’ю сердець,
Те поле засіяв стронцій,
Страшніший за всяку смерть.
Те поле приспала тиша,
Тривожна, як в дні чуми,
І тільки полинна тирса
На лоні його шумить.
Поглянеш — таке безкрає,
А мов неживе кругом,—
Так, мабуть, дитя вмирає
З чиїмось тяжким гріхом.
VІ. Гірка зоря.
1
Гірка зоря, що на Чорнобиль
Упала — нагло, як стріла,
Крилом зловісної хвороби
Усіх нас, мабуть, опекла.
Ми безборонні перед нею,
Схрестивши руки, стоїмо
І мовчки, вражені зорею,
Свого призначення ждемо.
Адже ми жертви лейкемії,
Від неї ліків ще нема,—
Як меч караючий,тяжіє
Трагізм епохи над всіма.
Він так загрозливо уперше
Завис над головами нам,—
Під тягарем його, завмерши,
Ми й смерть звіряємо життям.
Ми не страхуемось од смерті
І не впадаєм в сум’яття —
Одначе будемо відверті
Перед жорстокістю життя:
Зоря, що впала на Чорнобиль,
Гірка і гостра, як стріла,
Крилом зловісної хвороби
Вже й наші душі опекла.
2
Не те вже нині наше сьогодення,
Не те, хоч ми й по-давньому живем,—
Зоря Полин, відома з Одкровення,
Упала в Прип’ять атомним вогнем.
То не зоря — а притча во язи цех,
І суть не в ній, а наслідках її:
Були, звичайно, жертви інквізицій,
Але ж були безумні мудрії.
І хто керує світом — невідомо,
Забув про нього й Бог на небесі,—
Якщо ми будем жити по-старому,
То й без потопу згинемо усі.
Чорнобиль попередив нас: мовчання —
То самогубство!
Чуєте чи ні?! —
Не дай нам, Боже, каятись в одчаї,
Не дай прозріти — в атомнім вогні.
VІІ. Нове літочислення
1
Сталося те — що й статися повинно,
Вже безсилі скарги і плачі,—
Ти й тоді мовчала, Україно,
Як почула вибух уночі.
Ти лише тремтіла, як в ознобі,
З кляпом в роті —
Спокій берегла
І збирала вісті про Чорнобиль,
Як жебрачка — крихти зі стола.
А тобі — то атомні аз-буки,
То бадьорість фальші й глупоти,—
Лжепророки іменем науки
Вимагали жертв і німоти.
І самі, з холодними очима,
Хоч весь край у стронції горів,
Як святкові жертви, невмолимо
На парад зганяли школярів.
Їх колони — мертво, безгомінно —
Йшли, як на бенкет в розгул чуми,—
За чиєсь безумство, Україно,
Ти платила рідними дітьми
Ти була приречена, як здобич,
Ти лише тривогою жила
І збирала вісті про Чорнобиль,
Як жебрачка — крихти зі стола
2
Час минає швидко і невловно,
Хоч-не-хоч, минає і життя,—
Ті, що у вогонь саможертовно
Кинулись, відходять в небуття.
Люди прокидаються зі страху,
Воскресають мертві і живі:
Той — поклавши голову на плаху,
Цей — почувши кривди вікові.
Час зриває маски і перуки,
Видно всіх — і речників брехні,
І бездушних виродків, що руки
Гріють на чорнобильськім вогні!
А великий мученик-Чорнобиль
У своїй трагедії живе,—
Ще від неї (час його сподобить)
Піде літочислення нове.
3
Сотні літ поволеньки пролинуть,
Стронцій розпадеться і помре,—
На новому полі неодмінно
Час його, мов попіл, приоре.
Знов життя повернется в Чорнобиль,
Зацвітуть жоржини коло хат,
Й може, знов лелеки довгодзьобі
Виведуть цибатих лелечат.
Час очистить Прип'ять незглибиму,
Оживуть і луки, і сади,
Та Чорнобиль вічно берегтиме
Хрест своєї чорної біди
Вічно буде пам’яттю судити
Тих, що розп’яли його в огні,
І з ребра, що стронцієм пробите,
Кров його тектиме по мені.
* * *
Нема — як муки ностальгії,
Нема — як смерть на чужині,—
В тривожних споминах — завії
Ще й нині плачуть по мені.
Без ріски в роті — на поталу
Голодній тузі та зимі,
Як неприкаяний, бувало,
Я погибав на Колимі.
І, припадаючи до бога,
Благально линув крізь дроти,
Аби до отчого порога
Бодай на милицях прийти.
В снігу, що падає лапасто,
Чи в сні, що лине звіддалі,
Хоч на хвилиночку припасти
До лона рідної землі.
Бодай на старість, як до мами
Не впавши духом на хресті,
Припасти спраглими устами
І так померти в забутті.
Нема — як муки ностальгії,
Нема — як смерть на чужині...
Чого ж так боляче завії
І нині плачуть по мені?
Не стало просвітку й на сонці,
Земля в премудрості азів,—
Поцілував її — і стронцій
Мене, як вірус, заразив.
А час летить, як біснуватий,
З печаттю смерті на чолі,—
Вже й у біді поцілувати
Не можна рідної землі.
ВЕРБНИЦЯ
Не весна, а дивна плутаниця,
Холод пробирає до кісток,—
Вербне свято — й хоч би для годиться
Десь пробилась брунька чи листок.
Замерзають птахи перелітні,
І душа до тіла примерза,—
Як зимою, холодно у квітні,
Хоч у січні блискала гроза.
Щось непевне коїться в природі,
Вже нема ні літа, ні зими,—
Все перемішалося відтоді,
Як зіткнулись звихнені уми.
Ті уми, як іграшку, зухвало
Розщепили атомне ядро,
В рідних ріках села поховали,
Затруїли Прип’ять і Дніпро!
Ті уми, як божі шестикрили,
Вознеслись у небо — й наяву,
Наче воду в річці, сколотили
В атмосфері тишу вікову.
І таку у космосі тривогу
Підняли, рятуючи прогрес,
Що в сліпій старанності й самого
Деміурга скинули з небес.
Ні ладу, ні певності в природі,
Квітень, а надворі — як взимі,—
Світова анархія, та й годі,
Хоч у ній і винні ми самі.
Я шукаю захисту у слові,
Що людська духовність зберегла...
Вербниця — а котики вербові
Ще й у сні не бачили тепла.
* * *
Космічна швидкість, атом, рок-н-рол —
Щось незбагненне звихрило епоху,—
Вже ні старих повіток, ні стодол,
Дивись — і пам’ять струхліє потроху.
Перевелись повір’я і казки,
Давно не чути голосу жар-птиці,
Уже й по селах нині не з руки
Йти на оденки чи на вечорниці.
Тепер же час транзисторів, кіно,
Усі цивілізовані — не дивно,
Що рідне слово декому дано
Докучило як щось неперспективне.
Як щось старе — докучило, і квит,
Дере у горлі декого те слово,—
Такий тепер невизначений світ,
Що й кревність роду гине поступово.
І давня пісня кане в забуття —
Космічний вік мов глумиться над нами,
Але останнім подихом життя
Усі, проте, звертаємось до мами.
СЛОВО
Уста отверзлися — і слово,
Лихим безбатченкам на зло,
Глаголом істини раптово,
Як зерно в грунті, ожило.
І хоч те слово ще не всюди
Пробилось ростом крізь броню,
Хоч злі манкурти й словоблуди
Його бояться, як вогню;
І хоч ще й нині лжепророки
Його зрікаються в житті,
Та крига скресла, і потоки
Життя — змітають їх з путі.
Були валуєви на нього,
І циркуляри їх були,
Але вони його, живого,
Звести в могилу не змогли.
Були й помазаники Божі,
І слуги чортові у них...
Те слово стало на сторожі
Рабів — не кривдників своїх.
І хоч ще й нині їх зневага
Його пригнічуе — проте
Воно й з глухого саркофага
Крізь людські душі проросте.
ДЖЕРЕЛО
Ти даремно скаржишся, їй-богу,
Не міліє мовне джерело,
А якщо намулом затекло,
То себе винуй, а не епоху.
Закоти рукава — ти ж поет,
Прочищай, бо хто ж його прочистить?
Я до нього, рідного, врочисто
Припадав і в темряві замет.
Припадав і серцем, і устами,
По словечку пив його снагу,—
Може, й через те я у снігу
Не замерз, хоч мучився роками.
Чом же ти так боязко над ним
Бідкаєшся, молячи пощади? —
Таж його самим нам прочищати
Й пити з нього воду — нам самим.
Джерело не візьметься багвою,
Мов ковбаня в пітьмі лісовій,—
Стань над ним навколішки — і пий,
Причащайся мовою живою.
Вичищай намул із джерела,
Не лякайся втоми, ні простуди —
І воно мілішати не буде,
Хоч яка б епоха не прийшла.
1962
* * *
За роком рік — як птахи вдалені,
А ти так само рідна і жадана,
Так само завжди й віддана мені,
І таємнича — мрія первозданна.
Почую дотик вірної руки —
І не боюсь ні часу, ні голгофи,—
Десь мимо нас пролинули роки,
А з ними — й наші лиха-катастрофи.
І тільки ми лишилися — удвох,
У первозданній ніжності й любові,
Лишилися у затишному схові
Своїх духовних таїн і тривог.
* * *
Ми заховалися у дім,
Забутий осторонь галактик,
Де світ, мов атомний реактор,
Горить у безумі своїм.
Сей дім — як рай: ні суєти,
Ні світового безголов'я,—
Сьогодні, мабуть, лиш любов'ю
Себе ще можна зберегти.
СВЯТВЕЧІР
Хати в снігу — мов іграшки із вати,
Чекають свята вікнами й дверми,—
Хтось, може, прийде, й нам колядувати,
Не боячись ні свідків, ні зими.
По-давньому — з вертепом, чи звіздою,
Чи просто так, як серце повелить,
Заколядує весело — й святою
Колядкою всю хату звеселить.
І буде сніп на покуті, і сіно,
І калачі, і свічка на столі,
І затишок на цілу Україну,
І наше свято в рідному теплі.
І буде в нас ялинка серед хати,
І буде щастя, зрошене слізьми...
Хтось, може, прийде й нам колядувати,
Не боячись ні свідків, ні зими.
КОЛИСКОВА
Вітер дме звіддаля —
Завірюха надворі.
Спить під снігом земля,
Сплять і діти, і зорі.
І клубочками сплять
Пси, поховані в буди,—
Їм така благодать,
Що ніхто їх не будить!
Спить у світі біда,
Сплять під кригою ріки,
Вже й стара коляда
Засинає навіки.
Сплять і села, й міста,
Спить у них Україна,
І людська суєта,
І ця ніч безгомінна.
Лиш до ранку не спить
Над колискою мати,—
Видно, серце болить,
Щоб чогось не проспати.
МЕДИТАЦІЯ
П'ять рочків моїй онуці —
Вона ще така маленька,
А очі — як дві волошки,
Розквітлі на цілий світ,
Такі безборонні й чисті,
Аж страшно, коли зблизенька
Заглянеш у їх довір'я
Крізь сутінь тривожних літ.
У них, як в живих озерцях,
Без тіні лукавства й смутку
Відбилась дитяча мудрість
І дивне життя казок,—
Хай тішить себе хоч ними —
Дитинство минає хутко,
Ще рочок чи два — й ті очі
Збентежить шкільний дзвінок.
Нічого, що слабосила,
Аби лиш була здорова,
Не збилась з тієї стежки,
Що йде через отчий двір,
І завжди тяглася серцем
До рідної пісні й слова,
До чистих джерел дитинства,
Що б'ють з-під Карпатських гір.
ДОЛЯ
Моїй матері
Вона добра ні крихітки не мала,
Зате уволю — злигоднів та лих,—
На панському і сіяла, і жала,
Гаруючи на кривдників своїх.
А взимку ледь приходила до тями,
Коли полотна ткала до смерку,—
Вузли ниток в'язались мозолями
І на її руках, і на віку.
І от життя лишилося позаду.
Лишилося? Чи, може, й не було? —
Вже й думи рідше ходять на пораду,
Переоравши зморшками чоло.
Влягаються і кривди, і печалі,
Не так вже мучить туга в самоті,—
Живе лише роботою й дедалі
Частіше хоче спокою в житті.
Та час її, проте, не втихомирив —
У кожного є клопоти свої:
Міняють їй телят і бригадирів,—
Усіх міняють — тільки не її.
Не раз ковтає спогади солоні:
Пройшли літа — й не вернуться назад...
Задивиться на долю з-під долоні —
І посміхнеться сумно...