Не бути тому! Веди, джуро, мого вороного!
Вибiг Нечай з хати, аж ляхи вже вулицею йдуть. Немає часу сiдлати коня, — скочив на неосiдланого.
Тiльки витяг Нечай з пiхов шаблю, — знову став веселий, гукає:
— Та й до бiса їх, вражих ляхiв, — буде на чому шаблi погуляти! Ану, хлопцi, дамо ляхам чосу!
Кинувся Нечай ворогам назустрiч; махнув з правого плеча, — упав хорунжий, а за ним прапор польський до нiг Нечаєвому коневi.
Кинулися за Нечаєм i сотники, до козакiв гукають:
— Гей, братця, допоможiм полковниковi!
А козаки вже вихрем летять за своїм улюбленим ватажком, ворогiв шаблями упень рубають.
Люто бився козацький ватажок Нечай з своїм товариством. Не встояли ляхи проти козацького наскоку i подалися геть з мiста за браму.
Нечай з козаками погнався за ворогами. Лихо було тому, кого здоганяли...
Аж ось доганяє Нечая його вiрний джура Петрик, котрого ще малого сироту взяв Нечай до себе у навуку. Вiн нарiкав на себе й хвилювався з того, що полковник був на неосiдланому конi, i ввесь час тепер був бiля нього.
— Пане полковнику, пожежа у мiстi! Ляхи з другого боку зайшли i пiдпалили кiлька хат! — гукає Петрик.
Справдi, Калиновський скористався великою силою свого вiйська i послав пана Косаковського з кiлькома тисячами жовнiрiв вдарити на козакiв ззаду
— Ах, лиха година їх нагнала! — скрикнув Нечай, спинивши коня.
Побачивши, що Красне горить уже у кiлькох мiсцях, Нечай зрозумiв, що вороги оточили його кругом i що йому несила їх перемогти, проте, щоб розважити козакiв, вiн почав жартувати:
— Ну що ж, дiти! Виднiше буде рубатися!
Нечай кинувся туди, де була пожежа, та, на лихо, кiнь його спотикався й падав на купи трупу. Не маючи пiд собою сiдла й стремен, Нечай якось не всидiв i, коли кiнь упав навколюшки, перекинувся через коневу голову. Тим часом тi поляки, що втекли були за браму, вже знову почали насiдати на козакiв, i, коли Нечай пiдвiвся з купи трупу та сiдав знов на коня, ворожа куля влучила йому в плече. Побiгла з козака гаряча кров, покропляючи такий, як i вона, червоний жупан полковника.
— Чортзна-якi кулi в ляхiв! — жартує Нечай. — Неначе чмiль укусив!
Не вважає Нечай на поразу — вихором лiтає вiд пожежi до пожежi, вiд брами до брами, i скрiзь, де тiльки збiгався вiн з ворогами, виростали купи ворожого трупу.
Аж ось серед пекельної сiчi вдруге впав навколюшки Нечаїв кiнь, i вдруге звитяжець Нечай перелетiв коневi через голову, та ще й так, що впав прямо до нiг ворогам. Загукали з радощiв поляки, а один навiть устиг влучити полковника шаблею по плечах. У ту ж мить Нечай був на ногах i зняв з плеч голову харцизовi. Тим часом козаки заступили полковника, i вiн знову скочив на коня i знову кинувся в бойовище, не помiчаючи, як кров точилася з його вже двома цiвками.
Так минала хвилина по хвилинi, година по годинi; скiнчилася довга, пекельна нiч, i почався тяжкий день, а бойовище не припинялося. Проте дедалi ляхи все дужче натискали на козакiв, перемiняючи втомлених своїх жовнiрiв на свiжих, а сила козацька все зменшувалася, бо в козакiв пiдмоги не було.
Щоб не розбивати вiйська на дрiбнi купки, Нечай зiбрав усi сотнi до майдану i тут знову впорядкував їх до бою. Невеликi вже були Нечаєвi сотнi, i щохвилини танули вони, проте мiцнi були вони духом, як i їх ватажок.
— Не посоромимо, пани-брати, козацької слави! — гукнув Нечай до козакiв. — Раз мати на свiт породила, раз i вмерти!
I почалася знову смертельна сiча. Кров козацька й лядська, кров братiв, що стали найлютiшими ворогами, збiглася тепер докупи i червоною рiчкою бiгла поуз замкову браму... Нечай здобув ще три рани. Кров залила йому всю одежу й закривавила коня. Мiць покидала його, могутня рука слабшала, i шабля, вiрна його дружина, почала здаватися йому важкою... Проте вiн бився ще, як поранений лез, все лютiше й лютiше...
— Дiти мої любi, товаришi вiрнi!.. — гукнув Нечай ще раз. — Стiйте за волю до загину!.. Хоч живi не будемо, так слави добудемо!
У цю мить, серед пекельної сiчi, близько Нечая пролунав пострiл, i славний козак почав схилятись головою до щт свого коня, поливаючи кров'ю його збиту гриву. Ворожа куля влучила полковника пiд серце... То пан Доброцеський, пробираючись пiд барканами, вистежив таки, коли Нечай наближавсь до тину, i вбив його з мушкета.
Не дали козаки своєму полковниковi впасти додолу, пiдхопили його на руки й понесли до замку.
— Товаришi мої вiрнi! — надсилу стиха казав Нечай. — Уклонiться неньцi моїй старенькiй... Перекажiть, щоб не побивалась, бо на тiм свiтi всi зiйдемося... Та й ви, дiти мої, не вдавайтеся в тугу... Скiльки не живи, а помирати треба, то лiпше вмерти за волю своїх братiв, за славу неньки України, анiж гинути нiкчемними хлопами вiд ганебних канчукiв...
З тим вийшла душа з могутнього тiла козацького звитяжця, i козаки принесли в замковi покої тiльки ледве тепле тiло його.
Три днi й три ночi билися ще козаки з ляхами бiля замку i в самому замку. Наостанку, коли вже не було кому оборонятись, поляки вбiгли натовпом у замковi покої.
Саме пiд ту добу у замковiй церквi стояла труна з тiлом славного Нечая, i два православнi попи правили по йому панахиду серед плачу й ридання жiнок та дiтей, що збiглися в замок пiд страшну годину.
Побачивши, що робиться в церквi, розлютованi поляки вихопили з рук у попiв хрести, а їх самих почали бити. Даремне попи й всi люде просили панiв узяти викуп за Нечаєве тiло золотом та дозволити поховати його з пошаною, як належить славному лицаревi.
— Нi, не буде сього! — гукали пани. — Цей проклятий хлоп-схизматик поруйнував нашi маєтки. Вiн лютий ворог наш. Порубаємо його тiло на шматки та кинемо псам на снiданок!
Пани з лютiстю скинули Нечаеву труну геть набiк i, викинувши тiло на пiдлогу, почали сiкти його шаблями на шматочки, коли тут несподiвано кинулася до них Прiся Мельничка i, мов божевiльна, почала виривати з рук шаблi, гукаючи несамовито:
— Вбийте мене! Вбийте ранiше мене!
— Наречена Нечаєва! — сказав хтось, i це зрятувало її од смертi.
Польськi вояки зв'язали її й послали до Калиновського.
Про тiло ж Нечаєве зважили так:
— Собаки не їстимуть його! Краще повкидати цi шматки в рiчку!
Так i зробили. Тiльки коли складали порубане тiло козакове в мiшок, то голова Нечаєва десь зникла, i, хоч як її розшукували, а так i не знайшли...
IV
Того ж дня, як вороги знущалися над тiлом славного Нечая, до города Вiнницi бiг конем молоденький хлопець у польському вбраннi. Вiн сидiв охляп на конi i, придержуючи однiєю рукою бiля боку торбу, другою скiльки духу гнав коня.
Вбiгши в мiсто, вiн попростував до полковничого будинку. Вартовi бiля будинку пiзнали, що той хлопець був джура полковника Нечая, Петрик, i впустили його просто до Богуна.
— Пане полковнику! — ледве дихаючи, почав Петрик, ставши перед Богуном. — Ти нiчого не знаєш, не вiдаєш: вже ж твого побратима, славного Данила Нечая, на свiтi немає!.. Його бiле тiло вороги порубали на дрiбнi шматочки i вкинули в рiчку пiд лiд. Увесь повк Брацлавський загинув у Красному; тiльки я врятувався — через те, що переодягся в оце вбрання польське... Я привiз з собою... голову славного полковника!.. — Голос у хлопця затремтiв од слiз, у горлi стисло...
— Голову? — спитав Богун, жахнувшись. — Ти ж кажеш, що ляхи порубали i вкинули Нечаєве тiло в рiчку?..
— Так, пане полковнику! — одказав хлопець. — Та тiльки голову я одрятував: я, перебраний, вiльно увiйшов у замок саме тодi, коли Нечаєва наречена однiмала у панiв його порубане тiло. Пiд час колотнечi я непомiтно вхопив голову свого названого батька, сховав її пiд полу, винiс i привiз тобi, щоб хоч голову поховати як годиться...
— Де ж... голова?..— спитав зрушений Богун.
— Ось!.. — одказав хлопець i витяг з торби голову Нечаєву.
Богун охнув, тяжко вражений:
— Це вiн! Це побратим мiй Данило! — скрикнув вiнницький полковник, коли Петрик постановив голову перед його очi. Голова була мерзла, бо саме був мiсяць лютий i стояли добрi морози.
Подивився Богун на товаришеву голову, перехрестився... та й похиливсь. Лютий жаль узяв його за серце!
— Чому ж ти, братику мiй нещасний, — говорив вiн немов до себе, — не подав менi звiстки про ворогiв? Я подав би тобi помочi, i не загинув би ти передчасно... Говори, джуро, все, як сталося це лихо.
Петрик розповiдав про все, що бачив i чув.
Вислухавши тяжкi вiстi, Богун одвiз Нечаєву голову у монастир, що стояв бiля Бугу, i наказав ченцям зараз правити по душi славного козака панахиду. Далi вiн послав по писаря, щоб написати гатьмановi про наскок ляхiв i просити помочi, а осавуловi наказав послати по всiх сотнях звiстку, щоб усi збиралися до Вiнницi.
Другого дня вiдбувся почесний похорон Нечаєвий. На цвинтарi бiля монастиря викопали яму; з одного боку стало, кiлька сот козакiв з мушкетами, а по другому боцi мало не всi мешканцi з Вiнницi. Коли скiнчилася у церквi одправа, Богун i сотники винесли на плечах труну з головою Нечаєвою i почали спускати її в яму. Попи заспiвали "вiчну пам'ять", а козаки без лiку палили з мушкетiв на честь славному лицаревi козацькому.
Пiсля того, як яму засипали, Богун голосно сказав:
— Пером тобi земля, побратиме мiй Данило! Поклав ти свою голову за волю неньки України i придбав собi й усьому козацтву невмирущу славу! Спи спокойно i будь певний, що товариство козацьке за тебе помститься!
Поховавши побратима, Богун почав готуватись до вiйни з ляхами. Вiн знав уже, що в Калиновського й Ланцкоронського вiйська удесятеро бiльше, нiж у його, оборонити всю Вiнницю своїм повком вiн не зможе, а тiльки вигубить своє вiйсько. Одначе й покинути Вiнницю вiн нiзащо не хотiв, бо тим способом вiдчинив би дверi Калиновському до руйнування всiєї України. Через те Богун зважив лаштувати до бою монастир i засiсти там усiм повком, поки гетьман подасть помочi.
Монастир стояв на островi рiчки Бугу, i пiдiйти до його полякам можна було тiлько льодом. Перше всього Богун надумав трохи зменшити польське вiйсько, щоб легше було з ним змагатись. З цiєю метою вiн звелiв попрорубувати уподовж рiчки великi ополонки i через нiч, коли ополонки пришерхли од морозу, притрусив їх соломою та снiгом.
Через кiлька день до Бугу наблизився Ланцкоронський з половиною польського вiйська, Калиновський же лишився трохи позаду.