Наче входив у рідну хату, чув пах житнього хліба та зібраних материною рукою й засохлих на полиці чорнобривців. Коли зібрати ті пахощі разом з легендами й піснями, то можна позмагатися й з Гомером та Вергілієм!
Наливаються й бубнявіють молоді думи... Наливаються і линуть у простори часу за лебединим летом...
Проносились над країною історичні буревії, завдавали руїни, нищили вроду. А краса душі древньої Либеді перелилась у пісні, у мову чарівну. Носять ту красу в своїх серцях щедрі вродою дочки колишньої древлян-ської, полянської та сіверянської землі. Носять і не знають, яку силу вони криють у собі. Ой краю, мій краю!
Та швидко розвіялись ідилічні роздуми Григорія, коли з'явилися два дячки-пиворізи, що прийшли похмілля змити в річці, скаламутивши воду. А прогнавши трохи хміль, звернули увагу на задумливого юнака.
— Горілку п'єш, отроче? — запитав один.
— Та він не знає, що то є горілка. Видать, неосвіче-ний, хоч і манаття спудея на ньому... Це було так,— поважно почав розповідати пиворіз,— чорт зварив зілля з нехворощу, щоб дурманити людей перед богом. Дим того вогнища сягнув до неба, від чого всі ангели почали чхати. Послав бог святого Петра на землю подивитися, який там бісяка чадить зіллям. Петро скуштував навару. Як чоловік, не звиклий до питва, з місця не зійшов, ліг біля самого кострища, заснув. А чорт все варить та варить зілля. Посилає бог святого Павла відшукати Петра. Павло теж попробував чортячого питва, звеселився, заспівав зовсім не подібної на священні канти. Співаючи, забув про небеса і заснув покотом з Петром; ще й обняв його, звісно ж — вони небесні побратими. Не дочекавшись Павлового повернення, бог послав най-завзятішого свого козака Юрія на білому коні, ще й списа дав у руки. Побачивши, що Петро і Павло лежать, як годовані кабани, біля казана з варивом, Юрій оскаженів, стусанув одного й другого. Ледве очі святі апостоли порозплющували, наче кроти вилізли з нори. Тільки продер очеса Петро, як глянув на недопите чортяче зілля в казані, аж слина потекла з рота. Далі подивився на полу своєї священної свитки: вона прогоріла від вогню так, що ледве затримався в кишені ключ від раю небесного,— йому ж бог вручив ту замикачку, щоб оберігав двері, де кишіли зграєю ангели з ангелятами. А коли поглянув Петро на свої небесно-блакитні шаровари, аж вони взялися димом, а на самому соромливому місці дірка прогоріла. Збентежився Петро й слізно промовив: "Хай же буде це кляте питво зватися горілкою, бо призвело воно до того, що й свята одежина погоріла". Така божественна назва того питва, що душу звеселяє. Націдив його Петро добрий жбан, щоб ангелів почастувати на небі. Примостилися біля Юрія на коні небесні браття та й дременули в божеську блакить, аж у хмарах загуркотіли.
Григорія зацікавила розповідь. Він слухав посміхаючись.
— Хочеш, отроче,— звернувся пиворіз,— поведу тебе на те саме місце, де заснули в блаженстві від чарівного питва Петро з Павлом? Може, й ти, отроче, пристанеш до нашої братії мандрівних дяків, якщо маєш хист на таке діло. Головне, щоб голос мав.
Григорій згодився разом заспівати з пиворізами якоїсь церковної. Вражені його голосом, дячки почали обіймати співака.
Пішли разом до Житнього базару. Пиворізи доручили Григорію нести їхні клуночки, а самі обнялися ідучи, співали пісню:
А дід бабу полюбив, Бо баба хороша...
Зупинившись, почали реготати — пісня викликала сміх. Вони так невимушено сміялися, що й Григорій розвеселився.
Перед спуском з гори на Поділ зупинилися. Далеко, аж біля гирла Десни, здіймалися у вирій лебеді.
— Слухай, отроче, про що курликають лебеді. Якщо не знаєш їхньої мови, я розповім тобі, бо в бурсацьких книгах такого не вичитаєш... Було це давно. Жили брат з сестрою. Брата звали Дніпром, а сестру Десною. Обоє пишної вроди від блакитного неба позичили. Якось батько й мати поблагословили їх у далеку дорогу. Перед подорожжю заснули. Десна дуже любила спати, розпустивши своє кучеряве волосся. Проспала вона ранок. А Дніпро недрімливий був — прокинувся рано на зорі, порозвертав по своєму шляху гори, пішов степами, прокладаючи гирло. Десна прокинулась, аж брата нема. Пустила лебедя вперед, а сама побігла слідом. Летить лебідь, кружляє, а за ним Десна теж подається то в один, то в інший бік та все сльози проливає, хоче наздогнати й обняти брата. Від того й течія Десни стала такою звивистою. Нагнала таки брата аж біля святих гір, обнялася з ним. Тоді злетілися лебеді, закурликали й подалися слідом за течією Дніпра в далекий вирій, віщуючи йому славу. Від того й Славутичем називали колись Дніпро. Он як, отроче... Затягли пісню пиворізи:
Десна Дніпру рідна сестра, Десна Дніпра спереджала. Гори, кряжі становила, Дніпра-брата не спинила...
Григорій, зацікавлений розповідями та піснями пиво-різів, не помітив, як опинився на Подолі в корчмарському ряді. Тут пиячили сотні людей. Співи, галас, вигуки злилися в суцільний гамір, наче ревіла якась дивна потвора. Тут сміялися, скаженіли, обіймалися, билися, танцювали, галасували, верещали. Але ніхто брудних слів не вимовляв, таки й п'яні звичай знали. А все-таки напівроздягнені, сп'янілі спали на вулиці, під корчмами. Дехто плакав, проклинаючи лиху долю.
— Тут горілки випивається більше, ніж вливає в Дніпро води тиха Либідь,— пояснював пиворіз.
Григорій уявив себе мандрівником у саме пекло "Божественної комедії" Даите, яку він нещодавно прочитав. Хвилювали роздуми про людину, що зазнає пекельних тортур. Данте привів у пекло на страждання за любов і юну Франческу. А сам прославляв людський рід, який існує для того, "щоб літати високо". Уява малювала страдницю Дантового пекла. Хотів її образ зіставити з тими, що почув у легендах... Але картини пияцтва розвіювали лагідні роздуми. Поставала перед очима жорстока дійсність.
Яка сила веде сюди ремісників, торгашів і навіть бідноту пропивати останні сорочки в цьому капищі темряви й похітливості? Мабуть, це місце закляте ще відтоді, як сюди сходилися предки в капище Велеса з людським жертвоприношенням цьому богові торгівлі та достатків. Може, аж сюди покотилася Боричевим узвозом з Андріївської гори срібна голова, оздоблена золотими вусами, бога Перуна, низвергнута князем Володимиром для потопления в древній річці Почайиі?
Руйнували мудрі князі старі капища. А хто зруйнує капище сучасної темряви?
Сходився з друзями-спудеями, радився, як запомогти людям, розвіяти темряву. Збиралися вони аж на горі над Боричевим узвозом, звідки видно було увесь Поділ. Читали "Правило увѣщательное пияницам к покаянію и трезвости їх, пѣваемое не в церквах, но в школах". Цей безіменний твір викликав багато сміху своєю сатиричною гостротою, дотепними виразами: "присносущие пяници", "безразумние пяницѣ", "гнблении пиворѣзи", "гиблении яриги", "горѣлкожрителіе", "сивухохлисти", "еивухокусателѣ", "аки аспиди глухія", "яко толстіе волове", "аки свиніи", "аки подземніи кроти", "несми-ленніи галаты", "пси погорбленные", "нерадивые рабы". Вражала Григорія правда викривальних натяків: "Величают вас притворно корчемници... Их же вы обогащаете, сами суще бѣдни, наги и убози".
Яка причина занепаду багатьох людей? Де корінь цього зла? Треба нести просвіток народові, в якого відібрано школи, а замість того набагато збільшено шинків, ускладнено доступ до освіти й помножено темряву... Ой краю, мій краю!
Колючі думи не давали спокою питливому юнакові. Богомільні спудеї радили сповідатися, бити поклони перед образами святих Бориса та Гліба — вони допомагають заблудлим. Такі поради викликали непевну усмішку на устах Григорія, а сумні очі наливалися тугою. Бентежило серне горе вікове...
Збирався в мандри повчати свій люд, що шукає шляхів з темряви, в яку ввергло його самодержавне "благо-Кчіствіє". Наливав повний жбан води з тихої Либеді,
лагодився в дорогу, щоб побувати в різних місцевостях і обов'язково завітати аж на Запорожжя.
Треба порадитися та попросити дозволу в самого Рафаїла Заборовського, який називав спудеїв "дерзно-венними чадами". А може, дасть поради печерський престарілий живописець Іван Максимович? Адже він розповідав про свої юнацькі мандри, що привели його до створення монументального "Розп'яття" з зображенням лубенського полковника Лсонтія Свічки. Пробував Григорій навчатися живопису в цього майстра. А тепер запитає дозволу малювати з натури запорожців, про яких не раз згадував живописець у розмові з спудеями.
Мріяв про далекі шляхи, якими ще дід носив своє завзяття та козацьке волелюбство. Тривожна даль манила до себе звабливо таємничою імлою.
Задумливу гіркоту Григорія помічали товариші, але не наважувались розпитувати — знали, що вагоме щось тривожить його чуле серце.
НЕСПОДІВАНА ПОДОРОЖ
З Рафаїлом Заборовським довелося зустрітися зовсім несподівано. До цього спричинились події 1741 року. Звістка про двірський переворот у Петербурзі швидко рознеслась по всій імперії. В церквах правились молебствія "во здравіє" ступившої на трон імператриці Єлизавети Петрівни — дочки Петра Першого. Багатьох тішила ця звістка, бо сподівалися на значні зміни при царському дворі, на усунення постійних інтриг, внаслідок яких фактично правили країною временщики Бірон, Мініх, Остерман.
Учені Київської Академії прихильно поставились до перевороту, бо владицтво авантурників викликало незадоволення кожної порядної людини. Вони були вихідцями з німецького дворянства, добули собі кар'єру при російському царському дворі. Остермаиа та Мініха наблизив до себе ще Петро Перший. Остерманової жорстокості зазнали ті, кого гнали на будівництво Ладозького каналу. Знав і Григорій пісні, в яких розповідалося про долю козаків-будівннків на спорудах, де правив Остерман.
Та найбільше жорстокостей приніс найлютіший всевладний Бірон, який фактично правив державою під час імператорства Анни Іванівни (1730—1740). Вітчизняного життя вона не знала, хоч і була дочкою царя Івана V та доводилась племінницею Петру Першому, який віддалив її від двору, видавши заміж за курляндського ісрцога. Овдовілою ступила вона на престол і всю владу передоручила своєму фавориту. За десятиліття царювании Анни Іванівни заходами Бірона було заслано в Сибір понад двадцять тисяч осіб, підозрілих у державній зраді.
Цеп авантурник грабував державну казну та поширив хабарництво у всіх галузях господарського й культурного життя, поставив на чолі Російської Академії наук свого прихильника — кар'єриста Шумахера.