Завтра я буду командував сам, без президент! Ми прийшов давить большевіков, а не читати ваша прокламація!
З непокритою головою Лук'яненко вийшов на вулицю і першим побачив Задою.
Кріпильник сяяв від задоволення.
— Чув? — кинув він ще здалеку. — Завтра стаємо на роботу! Німці народ акуратний — ледарів не люблять!
На другий день шахта почала працювати.
Довідавшись про загрозу німецького коменданта і про список, Гордій Байда збентежився. Тепер він щохвилини чекав, що його схоплять. "Де, скажуть, син?" І може, ще поведуть зв'язаним через селища і мордуватимуть, як більшовика.
На другий день на порозі справді з'явилось двоє німців з рушницями.
У Байди неприємно затрусилися ноги. Не давши навіть переступити солдатам порога, він, виправдуючись, мов на допиті, поспішно заговорив блідими губами:
— Хіба він малий! Пробував умовляти, а тепер діти дуже слухають батьків?
Солдати штовхнули його з дороги й ступили до хати. Один був кремезний, з похмурим, вузлуватим обличчям, з круглим великим носом. Він був набагато старший за другого, блакитноокого рожевого хлопця з вицвілим, як у пастухів, волоссям. Вони окинули допитливими поглядами вогку землянку. Ілько злякано кліпав над мискою. З недонесеної до рота дерев'яної ложки капала на стіл сіра юшка. Харита в позі приреченої до страти прикипіла до долівки серед хатини.
— Рефольвер! — сказав старший солдат, не слухаючи Байди, і багнетом підняв на ліжку тверду засмальцьовану подушку. Молодший зазирнув у пічурку.
— Ружіє надо!
Байда, все ще не розуміючи, чого вони прийшли, продовжував виправдуватись:
— Ось спитайте старої. Харито, хіба я йому не говорив — на загибель ідеш і нас під біду підводиш!
— Хіба в нього свого розуму немає? — проговорила Харита, не сходячи з місця, лише ворухнувши пересохлими блідими губами. — Тільки що нежонатий.
— Ружіє надо! — повторив молодий солдат і заглянув через поріг до хатини.
Байда нарешті зрозумів, чого від нього хочуть солдати, і знизав плечима:
— Яке там оружіє! Зроду-віку в хаті не було. Нема, нема! — і для більшої зрозумілості замотав головою. — Нема, нема оружія. Шукайте! — Він навіть сам почав перетрушувати своє збіжжя, що тхнуло важким, прілим духом.
Але солдати ніби й не збиралися робити трус. Старший опустився на ослінчик і поклав на стіл руку з вузлуватими, затужавілими пальцями. Між вказівним і великим могла вільно вміститися рука його блакитноокого товариша, який теж підійшов до столу. Вони ще раз окинули вогкі кутки землянки й чомусь похитали головами. Потім обидва звели очі на Байду й криво посміхнулись. Молодший щось сказав, старший з доброю посмішкою на загрубілому обличчі закивав головою, глибоко зітхнув і знову глянув на Байду.
— Большевік?
Байда губився з поведінки солдатів, але від такого запитання йому стало тепер зрозуміло, що вони прийшли по нього, і Байда, враз захрипнувши, знову почав виправдуватись:
— Та що ви, товариші, який же я більшовик?
Солдати знову посміхнулись.
— Товариш, та, та, товариш! — І старший поплескав Байду по спині. Потім вивернув перед його розгубленими очима свою широку долоню. Вона була схожа на стару порепану підошву. Криві пальці росли із сизих, як вичовгані залізні плити, мозолів.
— Товариш! — повторив він і звівся з ослона.
Байда тепер не знав, чи треба якось виправитись, чи повторити: у солдата була мозолиста рука робітника.
На порозі з'явився в сірій папасі з червоним верхом гайдамака. Він окинув поглядом землянку, як карцер, у якому сидів уже спійманий бунтар. Розкидане на ліжку й по хаті шмаття доводило, що трус уже відбувся. Солдати нахмурились.
— Тягти? — кинув гайдамака на Байду.
Старший солдат ще раз копирснув багнетом подушку, покрутив заперечливо головою й махнув гайдамаці на двері.
Байда, все ще ошелешений, але з почуттям вдячності до цих солдатів, ступив за ними. Старший озирнувся і з посмішкою сказав:
— Цюрік!
Байда розгублено знизав плечима і, відчувши тільки зараз надмірну втому від пережитого хвилювання, знесилено опустився на ослінчик.
— Чи мені здалося, — заговорила чомусь пошепки Харита, — якісь вони не німецькі. Як посміхнувся — ну наче рідний брат.
— Майстеровий, мабуть, — сказав Байда, важко дихаючи, ніби сходив на високу гору.
— А гайдамака, бачив, якими очима позирнув? Не припусти господи, щоб приснився. І де вони такі плодяться?
Ілько побачив у вікно, що гайдамака з солдатами зникли в сусідній землянці.
— Пропаде Кіндрат, — сказав він стурбовано. — У нього рушниця захована.
— Гайдамака погубить, — погодився й Байда.
— А ми його зараз видуримо з хати.
І мати не встигла сплеснути в долоні, як Ілько уже був надворі.
Байда ходив розгублений, аж доки не відпустили Семена Сухого, в якого була така ж сама провина, хіба що його син ще до того, як пішов до Червоної гвардії, застрелив одного чорносотенця. Сухий не зрікався сина, як Байда, але й не часто згадував. Зустрівшись, вони кивнули головами.
— Ну?
— За сина допитували, — відповів Сухий.
— Я так і думав. Які з нас, Семене, більшовики?
— Як батіг з клоччя, Гордію. Он Херсон аж два тижні відбивався, а ми заховались у землянки й сидимо, як ті щури.
Хоч і образливе було порівняння, але біс його бери. Байді було приємно, що Семен не цурається його.
— Гадаєш, до мене не приходили?
— А ти, мабуть, похвалився, як випровадив сина?
Байда почервонів. "Знову? Ну випровадив, ну погарячився, так що ж тепер, каятись при всіх?"
— Бо не люблю, коли яйця курчат учать.
— А чому й не повчитись, Гордію? А твій син і вродою, і розумом — усім узяв.
— Та й пішов байдикувати, — сказав Гордій, злий уже з того, що знову, мабуть, посвариться з Семеном. Але поступатись не став. — Наче тут нічого було робити.
— То такі байдики, що й ти ще, може, в них підеш.
Гордій Байда ворухнув неголеним підборіддям.
— Ще що скажи! Ні, воюйте самі, коли маєте охоту, а я собі потихеньку буду цюкати вугілля.
— Нехай знову Сивокози тягнуть з тебе жили?
— Тепер і вони шовкові стануть: не ті часи, Семене.
— Побачиш, Гордію! — Сухий торкнувся шапки й пішов на виселок. — Правду казав Мостовий: "Не ждіть добра".
— А куди його запроторили?
— Кажуть, погнали на Катеринослав.
— І Гната Убогого?
— Про Гната не чув.
— Чи вони, бува, з Максимом не в комуністах? Може, їх тут на розплід залишили?
Сухий насупив вицвілі острішки брів, зирнув сердито на Байду.
— Ти дужче кричи!
Повітря струсонув далекий вибух.
На обличчя зі стелі знову посипалася біла луска, ліжко під ним здригнулось. Байда широкою долонею скинув з обличчя крейду й ворухнув довгими вусами. Нарешті згадав: під селищем ось уже другий місяць проходили новий штрек, і саме під його землянкою палили бурки. Він гірко посміхнувся. Яка могла бути тепер канонада, коли червоні давно вже відійшли за межі України? Німці порішили навіть Центральну Раду з Петлюрою, з ласки якої прийшли на Україну, а замість неї настановили гетьмана Скоропадського.
— Да-а, — покрутив він сивою головою, — як не цар, так гетьман, як не поліція, так варта, а ти скачи, враже, як пан каже. І революція ніяка їх не бере!
Можу, тому, що ні варта, ні німецьке командування, крім одного допиту за Клима, його більше не чіпали, Байда вирішив, що з ним, мабуть, тому так панькаються, що він гарний робітник.
— Кадровиків, Семене, завжди і скрізь шанують, — заговорив він так, ніби Семен Сухий сидів перед ним. — А ледарям скрізь однакова шана. Клим — це інша річ. Ніхто його ледарем не назве, кращий вибійник був. Може б, і його не чіпали. А то: "Весь мир розрушим! Диктатура!" От і довели до диктатури: писнути не можна. А варта вже так більше за поліцію нахальнича.
Те, що творилося на окупованому німцями Донбасі, вражало Байду в саме серце. А коли він думав над тим, що ця армія чотири роки воювала з російським військом, та ще й з військом Антанти, він не бачив уже ніякого просвітку і безнадійно махав рукою. Під впливом таких настроїв непомітно для себе він змінив уже своє ставлення і до Клима, і до більшовиків. Але Байда знав, що коли позбудеться роботи, його завтра викинуть із землянки, фунта хліба навіть ні за що буде купити, і він мовчав. Мовчав ще й з упертого самолюбства, а йому нестерпно кортіло поділитися з ким-небудь думками, а найкраще б з таким приятелем, як Семен Сухий. Не заходив більше і Ганс. Так звали німецького солдата з широкими долонями. Після трусу Байда знову зустрівся з ним у пивній і на мигах з'ясував, що Ганс дійсно тесля із мебльової фабрики. Оглядаючись на своїх земляків, Ганс тільки крутив головою, тихо казав: "Се іст во!" — і стискував під столом кулак. Потім Ганс якось зайшов до землянки і сказав, сумно похитавши головою, що його приятеля, молодого солдата з блакитними очима, заарештували. Гордій Байда зрозумів, що той солдат був комуніст. "Ex, — подумав тоді Байда, — оце б Клим з ним побалакав!" Він уже знав, що Клим теж комуніст. "Того ж він і кулаків моїх не злякався! Моя порода. Це не Ілько — материн сосунець".
Він зирнув у куток. Ілько спав під благеньким ряденцем на долівці. Він був схожий на Клима, тільки з обличчя гостріший, і мав не чорний, а русявий чуб. Ніс уже лущився від весняного вітру. Ілько дихав спокійно, і груди коливалися ритмічно, кожен раз полохаючи мух, що вже дзвінко петляли по хаті.
Гордій Байда рипнув ліжком і скинув ноги на долівку. На рип визирнула з хатини його тиха і затуркана дружина:
— Нехай ще трошки позорює.
— Минулося зорювання: гудок, мабуть, скоро буде.
— Хіба що, варта нові закони заводить?
— Якби-то нові.
Харита сплеснула руками:
— Оце й революції кінець. Хоч би дали спину розправити.
— Набавили ніби годину. Знову дев'ять годин сиди під землею.
— А я що чула: пани повертаються.
Гордій Байда і без того був роздратований, а звістка про панів вдарила, як батогом.
— Нехай повертаються, нехай! — Сердито зірвав цеберку і, пригнувши голову в дверях, пішов надвір умиватися.
Харита винувато закліпала очима. Хіба їй потрібні пани? Вона добре знала, що за старого режиму, за панів, шахтарі працювали по дванадцять годин підряд, брудно жили, рано вмирали, а то й гинули в шахті. Все життя вона трусилася, щоб чоловік не позбувся роботи, щоб не довелося йти, як іншим, просити з торбою попід вікнами. Сталася революція. Трохи розігнули спину шахтарі.