Дивись, як змерзла!
— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!
— Сідай! — гримнула далі на мене і сама у повіз ускочила.
Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.
— Що ж? — питає пані. — Хутко? Тоді сердега сідає коло неї...
А хазяїн бородатий:
— Дівці а б єду не прикажете?
Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали.
XXI
Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де світилось. Ідемо вулицею; стали коло будинку. На рундуці купкою стоять люди із світлом, з хлібом святим. Кланяються, вітають молодих.
— Спасибі, спасибі, — дякує пан, приймаючи хліб на свої руки. — Привіз я вам панію молоду, — чи вподобаєте?
Сам сміється, радіє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
А пані як гляне на його, — аж іскри із очей скакнули, на лиці міниться. Люди до неї — щоб то її по-своєму вітати; а вона вихопила в когось із рук свічку та в двері — стриб! Люди так і шугнули од тих дверей, нічого панові и не одмовили.
Пан, неспокійний, смутний, пішов собі, похиливши голову.
Ввійшла і я. Дивлюсь, роздивляюсь. Світлички невеличкі, та гарні, чистенькі. Стільчики, столики—все те новеньке, аж лощиться. Чую — говорять пани. Прислухаюсь — пані моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
— Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, — звіку б не казав!
— Ти, мабуть, усіх мужиків так ізучив, що вони з тобою запанібрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всміхаються до мене, трохи не кинулись мене обнімати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони сміють! — викрикне наостатку.
— Серце моє! Люди добрі, прості...
— Я не хочу нічого знати, слухати, бачити! — задріботіла пані. — Ти мене з світу хочеш оце зігнати, чи що? — вигукує ридаючи.
— Годі, годі, любочко! Ще занедужаєш... о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй мені сей случай.
— Ти мене не любиш, не жалуєш... Бог із тобою!
— Гріх тобі так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую — поцілувались.
— Гляди ж, — каже пані, — як ти не будеш по-моєму робити,то я вмру!
— Буду, серденько, буду!
ХХІІ
Проходила я по всіх кімнатах — нема нікогісінько. "Се чи не од нас повтікали?" — думаю собі. Вийшла на рундук, — ніч місячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дівчинонько!" — як на струні брязнуло обік мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всміхається. І засоромилась, і злякалась; стою як у каменю, оніміла, та тільки дивлюсь йому в вічі.
— Стоїш сама тутенька, — знов озивається парубок, — мабуть, не знаєш, куди йти?
— Якби не знала, то вас би спитала, — одмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здорові!
Та швиденько в двері.
— Бувай здорова, серденько! — сказав мені услід.
XXIII
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зіллячко за образами:
— Що це таке?
— Се баба божничок уквітчала.
— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зілля, серце! Се вже зовсім по-мужицькій.
— Добре,серденько.
Тоді вона його цілує:
— Голубе мій!
От, находились, наговорились.
— Що це, — каже пан, — що нікого нема? Куди се баба поділась?
— А бач, бач, — зацокотіла пані, — які вони в тебе порозпушувані! Схотіла, то й пішла.
— Та не де дінеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панії, вмовляючи її.
—Та де вона була?
— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
— А де моя Устина? І вона ізучилась бігати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
— Де була?
— Ось у цій кімнаті.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь і слухаю.
XXIV
Увійшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена; тільки її очі чорні іще живуть і ясніють. Увійшла, тихенько ступаючи, вклонилась панії та й питає:
— А що вам треба, пане?
Пані аж з місця зірвалась, що стара така сміла.
— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.
— Коло печі була, паночку: Ганні помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жінка важким духом дише, а все не важиться він бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Пані од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурніше.
— Готова, паночку, — тихо і спокійненько одказує бабуся.
— Серце (до панії), може б ми повечеряли?
— Я не хочу вечеряти! — одказала пані, вибігла і дверима грюкнула.
— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.
— То я собі піду. На добраніч вам, паночку!
— Іди. Та треба глядіти, стара, щоб я не бігав за тобою сам! —загомонів був на неї, та зараз і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
— Добре, паночку!
Вклонилась і пішла собі.
XXV
Ходив-ходив пан по кімнаті. Чутно йому, що пані плаче за стіною. "Боже мій! — промовив до себе, — чого вона плаче?" І так він те слово тихо, такеньки смутно промовив!
Не втерпів — пішов до неї; цілує, вмовляє. Чималу годину він її благав, поки перестала.
— А вечеряти не хочу, — каже панові. — Я на твої слуги — не то що — і дивитись не можу! Так із тобою поводяться, як із своїм братом... родичі та й годі!
XXVI
Сиджу сама у дівочій; сумно, тиша така... Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, — думаю собі, — наші дівчата наживуться без моєї панії! Веселенько та любенько їм укупці... А мені — чужа сторона, і душі нема живої..."
Коли щось у віконце стук-стук!.. Так я й згоріла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась... Сиджу, ніби не чую.
Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та двері всі попричиняла, щоб пани не почули.
— А хто се тут? — питаю.
— Я, дівчино-горличко!
— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те віконце добуваєтесь!
— То ж бо й не в теє! Нащо ж і очі в лобі, коли не зочити кого треба!
— Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крізь подвійне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вікна. А він таки:
— Дівчино! Дівчино!
— Чого се ти попідвіконню вкопався, Прокопе? — загомонів хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нікого нема!
XXVII
Хтось уступив у сінці. Я відчинила, аж це бабуся.
— Здоровенька була, дівчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько!
— Спасибі, бабусю!
— То й ходімо.
— Ось я панії спитаюся.
— Чого питатись, любко? То ж вечеря!
— Чи звелить іти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
— То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки підожду.
Пани сидять укупці любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввійшла, а пані:
— Чого сунешся?
— Пустіть, — кажу, — пані, мене повечеряти.
— Іди собі — вечеряй!
XXVIII
Пішла я за бабусею через двір у хату.
— Оце привела вам дівчину, — каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хаті за столом сидить Назар чорнявий і молодичка гарненька, жінка Назарова. У печі палає, як у гуті. Одсвічують весело білі стіни і божничок, вишиваним рушниь.ом навішений, квітками сухими й зіллям уквітчаний. З полиці миси, миски й мисочки, і зелені, й червоні, і жовті, наче каміння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тій хаті було, прибране, осяюще: і кужіль м'якого льону на жердці, і чорний кожух на кілку, і плетена колиска з дитинкою.
— Просимо до гурту! — привітали мене і вклонились.
— Може б, поруч зо мною така краля засідала, га? — каже Назар.
— Хіба ж ви тутечки найкращі, дядьку? — питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, — з кутка на мене задивився, аж гаряче мені стало.
— А то ж ні? — каже Назар. — Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!
— Хіба поночі! — одмовила йому весело молодичка.
Славна була то жіночка, — звали Катрею: білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, а сама кругленька і свіжа, як яблучко. У червоному очіпку, у зеленій юпочці баєвій. Смішлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! І говорить, і діло робить, і дитину колише; то коло стола її вишивані рукава мають, то коло печі її перстені блискотять.
— Ну, ну! — каже їй Назар, — коли б оце не галушки, я б тобі одказав!..
Тут-бо саме Катря його поставила на стіл миску з галушками.
Назар моргнув на мене.
— Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!
XXIX
Катря хоч і говорить, і жартує, а, здається, все чогось сумна і неспокійна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собі думала. Тільки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
— А що, пташечко, — питає в мене бабуся, — при молодій панії давненько служиш?
— Яка вона гарна! — закинула молодичка.
— Поможеться, що гарна! — гукнув Назар, — коли дивиться так, що аж молоко кисне!
Бабуся зітхнула важенько:
— Годі тобі, годі, Назаре!
— А наш пан такий звичайний, — заговорила молодичка, — він, мабуть, ізроду нікого не скривдив.
— Дай йому, боже, і пару таку! —промовила бабуся.
— Як то тепереньки нам буде! — смутненько каже молодичка. Зітхнула і задумалась. — Як то буде! — знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.
А я мовчу.
— Буде, як господь дасть, голубко, — каже бабуся.
— Ну, що буде, те й буде, — ми все перебудемо! — гукнув Назар. — А тепер — до галушок берітесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Пані тобі в око впала?.. Чи, може, ця краля?
Та й моргнув на мене.
— Нехай мені та пані й не сниться! — одмовив парубок, сідаючи проти мене. — Де вона й вродилась така неприязна!
Тоді молодичка до мене:
— Дівчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душі...
Та й спинилась. Всі на мене дивляться пильно... І парубок очей з мене не зведе. Якби мені не той парубок, то все б нічого, а при йому соромлюся та червонію, — трохи не заплачу.
— Дівчино! Лиха наша пані молода? — вимовить Катря.
— Недобра! — кажу їй.
— Господи милосердний! — крикнула. — Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною: — Чи того ж я сподівалась, йдучи вільна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
Та плаче ж то так, — сльоза сльозу побиває.
— Не такий чорт страшний, як намальований! — каже Назар. — Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справді її дитину пані своїм оком пожерла.
— Годі, голубко! — вмовляє Катрю бабуся.