Служу при гайдуках старости Конецпольського. Як тобі буде мене треба, відгукнись до мене. А як тебе зовуть, козаче?
Ще рано тобі це знати. Як зійдемось вдруге, тоді знатимеш. Ще сьогодні вибираюсь в дорогу, бо в цім лісі нема мені що робити. Хтозна, чи Чаплінський не прийде сюди з більшою силою, щоб пошукати за тим, хто йому гайдука спрятав, та не дав доконати лицарського діла над Хмелем. Чейч же він не буде вірити, що це стріляв чорт або громовик...
Коли на те, то по всій Україні нема козакові безпечного місця. Усюди сновигають панські шпиги за бунтівниками... Мені пора їхати. А ти, як матимеш трохи часу, то загреби де-небудь гайдука, щоб моя побрехенька, яку ти мені піддав, виглядала на правду.
Подали собі руки, і Онацький пішов до свого коня. Забрав з собою й коня вбитого гайдука й поїхав.
Козак вернув на своє леговище. Багаття погасло, кінь скубав траву, а Корніенко спав,, мов мертвий.
Як воно добре склалося, що хлопець нічого не знає, що тут діялось, а так, певно, виговорився би перед Хмелем, а я того не хочу.
Пішов закопати гайдука і запорпав його в землю.
Тепер, вернувшись, став будити Корнієнка.
— Вставай, юначе, мені пора їхати.
Та нелегко було його розбудити. Хлопець не розплющив навіть очей, пробурмотів скільки слів і повернувся на другий бік.
— Опам'ятайся, чоловіче! Ну, чого вирячив на мене баньки? Ти не в бурсі, а в лісі, уставай!
Корніенко присів і довго протирав очі, поки нагадав, де він.
— Що сталося?
— Нічого не сталося. Мені пора їхать, а самого тебе тут не лишу. У Суботів нічого тобі йти. Підеш в Чигирин до пана Хмельницького. Розпитай там про нього між людьми, тільки не питай ляхів. Наші люди тобі покажуть, де стоїть його домик, він там живе.
Говорячи те, козак сідлав коня і збирав свою козацьку мізерію.
— Рушаймо!
Як прийшли на полянку, то тут вже було пусто і столочена трава вже піднялася, бо тут вже гріло сонце. Козак їхав на коні, а Корніенко йшов обік.
— Я б хотів знати ваше ймення, батьку.
— Не треба. Ми незадовго стрінемось, а тоді узнаєш... То був славний козак Іван Чорнота, приятель Хмельницького.
* *. *
Хмельницький вертався з своїм вірним чурою Степаном у Чигирин.
Ніколи тобі цього не забуду, що ти сьогодні для мене зробив. Ти своїм влучним стрілом врятував мені життя.
Клянусь Богом, пане сотнику, що то не я стрілив, а хтось збоку, кого я, далебі, не бачив...
Хмельницький видивився на нього, недовіряючи.
Поглянь, пане сотнику, на мій пістоль налаштований, а другого я не маю... Мені соромно тепер, що я цього не зробив, та воно якось так несподівано сталося. Я хотів держати коні напоготові та заступити тебе списом. Не знаю, хто стрілив, але по стрілові видно митця... Потрапив в сам лоб.
Чи дізнаюсь я, кому маю за це подякувати? Та й ти мені добре зробив, що дротянку взяв, ще тепер чую удар по ребрах. Коли б так не дротянка, був би мене перерубав...
У ВОРОЖИХ ЛАБЕТАХ
Розуміється, що Чаплінський з своїми гайдуками вернувся швидше у Чигирин, як Хмельницький. Він зараз переодягся в кращу одежу і пішов до пана старости Конецпольського. З того оклику, який послав йому Хмельницький услід, загадав викувати для себе зброю на згубу свого ворога.
Чаплінському вільно було у кожній порі входити на покої пана старости без прошення дозволу.
Пан староста лише що устав з пуховиків і робив свій вранішній туалет, як увійшов Чаплінський тихенько, котячою ходою.
Доброго здоров'я бажаю вашій ясновельможності,— сказав масненьким голосом, низько вклоняючись.
Спасибі! А що скажеш цікавого, мій любий Чап-лісю?
Пан староста ще молодий чоловік, лише що засів на старостинському стільці по-свойому батькові. Впрочім, він дуже дбав про те, щоб не зараз постарітись. Виглядав ніжно й делікатно, мов панянка. Тепер Чаплінський при-близився й поцілував з пошаною його м'якеньку ручку.
— Я знову смію непокоїти вашу ясновельможність справою того небезпечного бунтаря Хмельницького. Тій гідрі треба вже раз скрутити в'язи, поки її сто голів не виросте, бо потому буде запізно...
Замість зацікавитися такою реляцією, пан староста скривився, як людина, котрій завертають голову дурницями.
— Слухай, мій Чаплісю, коли не хочеш мене зараз зрана вводити в злий гумор, а хочеш мене чимось забавити, то видумай щось краще, а не мороч мені голови тою бабською плутаниною за того Хмельницького. Надокучило вже слухати... чого ти хочеш? Взяв Суботів, то держи, взяв Хмельницькому жінку, то женихайсь. Чого ж тобі більше треба?
Але Чаплінський таким панським невдоволенням ні раз не збентежився. Він склонився покірно і говорив:
— Ваша милість зволять мене вислухати. То вже не бабушерія, ані моя приватна справа, але тут коїться щось 'вже таке, що нам всім і Речі Посполитій загрожує. То вже
суща правда, що той харциз щось недобре замишляє. Через мої з ним "неснаски" він мені відгрожувався, писав на мене жалоби та протести... Я, розуміється, як польський шляхтич, а до того стоячи під кріпкою рукою вашої милості, усього того не боюся, бо правно мені нічого зробити не може. Але, щоб тому всьому покласти край, я, визвав його на лицарський, двобій. Умовлено було, що маємо ставати з одним чурою для подержания коней. Ми стрінулись сьогодні рано на полянці в лісі...
Конецпольський зацікавився тим оповіданням і перебив йому питанням:
— і ти Хмельницького ранив чи забив на смерть?
— Ні одне, ні друге. Він хам і зрадник. Замість приїхати з одним чурою, він привіз з собою кількох драбів-коза-ків і сховав їх в лісі. Як ми зложились шаблями і він побачив, що не встоїть мені, став відступати до лісу, а в той мент на даний знак вискочили ті гультяї на моїх людей, одного вбили, а я ледве втік з життям. На
я маю свідків своїх гайдуків. Я зараз за дозволом вашої милості внесу до актів протест на Хмельницького за "здрайуецкий" напад і вбивство гайдука. Староста насупив брови.
— Значиться, що й ти не йшов на нього з одним гайдуком, як було умовлено, а забрав їх цілу шайку. То вже теж не по-лицарськи, а що ти втік з пляцу, то таки не ладно. Не раджу тобі цеї справи по актах гродських розмазувати, бо мені було б соромно за такого підстаросту і мого ренкодайного.
Чаплінський помітив, що піймався на брехні, і закусив губи.
Те, що між нами було, це моя приватна справа, і я її поминаю. Але я вмію відрізнити особисте від публічного добра, і того я змовчати не можу. Отож Хмельницький, гонячи за мною з шаблею в руці, вигукував на цілий ліс: "Маю шаблю в руці,— ще не вмерла козацька мати! Я вас всіх ляхів ось так, як тебе, Чаплінський, гнатиму з України".
Так сказав? — староста став пильно дивиться Чап-лінському у вічі.
Даю на те своє шляхетське слово гонору, що так було. Це й мої люди засвідчать.
— і що ж ти з цього міркуєш?
— Я міркую, що Хмельницький згарячу виговорився, що він недобре замишляє... То хитра бестія. Він вже певно знюхався з козацькою голотою і хлопством, а тепер, коли я— буцімто зробив йому кривду з тим Суботовом та ще й любовницю його забрав і по її добрій волі її пошлюбив, то він, певно, схоче не лише на мені помстити-ся, але й на тім, хто мені надав Суботів, а потім і на всіх панах, і на цілій Речі Посполитій... Ваша милість! Треба іскорку задавити, поки вона ще тліє, бо як спалахне полум'я, то воно запалить цілу Україну... Староста проходжався в задумі.
— Прикажи Хмельницького піймати і замкни до льоху, а потім подумаємо, що з ним зробити.
Чаплінський так зрадів, начеб йому другий Суботів подарували, і коли староста дав знак, що аудієнція скінчена, він вилетів з кімнати, мов з пращі.
Хотів зараз видати наказ арештувати, та зараз розгадався.
— Треба перше прослідити, чи Хмельницький вже вернувся, а то який гайдук остереже його (між ними теж багато схизматиків), і він у Чигирин не покажеться.
Поперед усього він розпитав, чи котрий з гайдуків, що були з ним у лісі, не вернувся. Якраз попався йому під руку Онацький.
"Той буде мені вірний, бо він теж мало не дістав кулю в лоб".
— Слухай, Онацький, чи ти мені вірний?
Вірнішого пса не можете, ваша милість, мати за мене.
Дуже тішусь, що не ти, а тамтой дурень дістав кулю в лоб, тебе було б мені дуже шкода.
Онацький показував із себе дуже схвильованого. Ударив себе кулаком в груди і проговорив сердито:
За смерть товариша я страшно помщусь, і Хмельницького не мине моя помста.
Дуже добре. Я сам хочу дати тобі спромогу до такої помсти. Ти чув, як Хмельницький погрожував в лісі на панів?
— Чув і готовий це заприсягти...
— Отож пан староста довідався про це і дав приказ піймати Хмельницького та замкнути до льоху, де буде дожидати справедливого суду.
— Так йому вже давно належиться...
— Я поручаю тобі виконати це велике діло. Хмельницький вже, певне, вернувся. Возьми собі десяток людей, гпймай Хмельницького, закуй в добрі кайдани і бережи його. Відтепер не робитимеш іншої служби, як лише Хмельницького пильнувати день і ніч. Бережи його, мов ока в голові, бо то великий хитрун. За той час братимеш подвійний жолд, а опріч того, дістанеш від мене окрему нагороду...
Для мене вже й те велика нагорода, що ваша милість мені вірите. Справлюсь так, як ніхто другий, а що я худопахолок, то й подвійний жолд і ласка, ваша милість, мені дуже придасться.
Можеш вже відійти...— сказав Чаплінський і дав знак рукою.
Чаплінський знав, що Хмельницький проворний і на такого звіра одна петля замало. Він прикликав другого довіреного гайдука-ляха і поручив йому таке саме завдання.
Хмельницький вертався додому дуже обережно, щоб не попасти у засідку. Дякував богові, що не дав йому пропасти, але він знав, що його біда ще не минула. Чаплінський не перестане його переслідувати. Ні в полі, ні в городі не почував себе безпечно. Найкраще б втекти зараз за пороги, та годі було оставити свою домівку, не запорядивши всього як слід. Мав вдома при собі найстаршого сина Тимоша. Дочку й молодшого сина Юрася віддав під опіку свого швагра Сомка. Тимоша не можна так оставляти, бо його замордують. Яке щастя, що, виїжджаючи з Суботова, забрав Тимоша з собою. Хлопець палкий, і було б з ним те саме, що з тамтим. Але і в Чигирині не можна довго побувати. Треба чимшвидше втікати. Він вирішив поїхати у Варшаву і там на сеймі доходити свого права...
З такими думками приїхав у свою домівку.