В хатці зробили верстат, полиці для інструменту. А їхній керівник чи майстер, теж з дачників, привіз навіть електрозварювальний апарат. Микита застав хлоп'ят за роботою.
Тут кожен чимсь займався і на гостя намагалися не звертати уваги. Микита відчував, що людині, яка захоплена своєю справою, сторонні очі заважають і навіть дратують. Спробуй стати за спиною художника, коли він працює. Та на допомогу Микиті бог послав Василька. Зустрілися, ніби земляки в далекому краю.
— Привіт, супутнику! — простягнув руку Микита, і Василько запишався у долоню. — Що значить — земляки! — Микита взяв робочого стільчика, всівся й дістав сигарети.
— Чим займаєтеся, хлопці?
— Ділом, — відповів не досить чемно вилицюватий, у картузі з крабом Шурик Шовкопляс — "Боцман".
— А ви що, не бачите! — почувся задирикуватий, насмішливий дівчачий голос. — Це ж корабели! Вони будують підводного човна! — і зловтішне хіхікання.
Микита обернувся й побачив на стежці двох дівчат років по дванадцять-тринадцять і з ними невеличке дівча. Завітали Ірина з сестричкою Каринкою та Іринчина подруга Рая Величко.
Розвідка була вдалою. Микита розвідав, що хлоп'яки будують батискаф для розвідки озера, яке, як їм сказали, має три дна. Та озеро це, так би мовити, — програма мінімум, а велика мета попереду. У них був і керівник, чи, як вони його називали, генеральний конструктор, який одружився і виїхав кудись на північ. Поїхав, покинувши напризволяще таку працездатну команду. Микита сказав, що з такими хлоп'ятами можна гори переставляти з місця на місце, і пообіцяв свою персональну допомогу.
Повертаючись назад, розмірковував про те, що й сам думав про батискаф, та останнім часом відійшов від таких думок. По-перше, це ж дуже складне пристосування. Навіть якщо робити оте, що замислили собі "акванавти", й то багато чого потрібно. Проста металева бочка з віконцем із скла. Це можна зробити. Герметичну кришку, петлі, трос. Але з човна її не спустиш. Потрібна лебідка. А для лебідки треба якщо не великий пліт, то капітальний пірс.
Це теж можна зробити, якщо докласти зусиль, та хлоп'яки завзяті, вони все, що треба, з-під землі дістануть. Головне людину зацікавити. Тільки що це дасть? Майже нічого. Той батискаф опуститься в одному місці, зануриться в муляку, і... вся експедиція на цьому закінчиться. Ні, це нічого не дає.
Але й без цього не обійтись.
Потрібна розвідка дна. Може, воно й справді потрійне. Яка глибина? Якщо велика, то без аквалангів не треба й рипатись. Та й акваланги нічого не дадуть. Припустимо, що сейф лежить на глибині. Що ти з ним зробиш? Доведеться брати величезний трос, який би діставав з глибини аж до берега. Тоді чіпляти його трактором й тягти. Таке вночі без зайвих свідків не зробиш, а коли так, то все літо проваландаєшся, а результат в тебе заберуть і спасибі не скажуть. На біса цей дурний клопіт?
Зрештою Микита дійшов висновку, що найпростіший і надійний шлях — це батискаф, розвідка дна, а там, як-то кажуть, товкач муку покаже...
Увечері в присутності болільників з обох сторін відбувся футбольний матч. Щоправда, не було тут ні світлового табло, ні коментаторів, ні навіть лав для сидіння, але були обабіч поля підвищення, пагорби з купинами і кущами. Для дорослих поприносили ящики, що зібрали біля їдальні і господарських приміщень.
Як доведено, сила емоцій не залежить від величини стадіону. Тут були й аплодисменти, й вигуки, й тихий шелест, ніби вітерець пробігав по верхівках тополь. Василько в картузі Боцмана нуль уваги на сусідок Ірину і Карину та ще й зазнайкувату Раю, яка завжди чогось морщить кирпатого носика і все критикує.
— Вперед, вперед, вперед! — репетує Василько, розмахуючи руками.
— Ну да, — хмикає Рая. — Вперед, вперед, а вони — назад, назад! — Все те, що захоплює Ірину, у Раї викликає насторогу, а то й відразу. Махнувши безнадійно рукою, вона мовила недбало:
— Та все одно продують!
— Звідки ти взяла? — сердилася Ірина.
— Ти що, не бачиш по грі? — запишалася всезнайка. — У них же троє з ЮШС. Професіонали! Вони ж наших, як хлопчаків...
— Але це не чесно! — обурилася Іринка.
— А Ванько летить! — стискує кулачки Василько.
— Чи й не летить! Я в третьому класі так бігала... А може, й краще, — плюхає насіння Рая. — Хіба на таких ногах швидко побіжиш...
— Ох, молодці, молодці! Носяться, як ошпарені! — похвалив сторож — дядько Олексій. — Та ще в таку спеку! Вже й сонця не видно, а дихати нічим...
— Чи й не носяться! — хмикнула Рая. — Це ж у першому таймі, подивимося, як вони бігатимуть у другому.
— А в другому таймі наші випустять Міщенка! — мовив хлопець, що стояв за спинами дівчат. — Той поносить їх!..
— По калюжах? — не змовчала Рая.
— По яких калюжах? — здивувалася Іринка.
— Ти що, не бачиш? Он за тополями суне сюди хмара! — уточнила Рая, очима вказавши праворуч, у бік озера.
Ніби на її замовлення упали перші краплі дощу. Іринка задерла голову, підставляючи тим краплям розпашіле лице. Рак дістала парасольку й, повісивши над головою, спробувала захистити від дощу подругу. Іринка відхилилася, приказуючи:
— Нащо! Це літній дощик.
Рая дістала з торбочки носовик й подала подрузі.
— Нащо? — здивувалася та.
— Носа витиратимеш від літнього дощику.
— Ур-ра-а! — зарепетував Василько, а за ним і всі ті, що були на цьому боці поля. — Го-ол!.. Що-о?
Як виявилося, суддя — Микита Єгорович — не зарахував гол. Хтось був у офсайді. Дачники аплодували судді, а всі, хто за "Металіста", репетували кожен на свій лад:
— Нечесно! — кричав один.
— Підсуджує! — репетував інший.
— Суддю на мило! — закликав третій.
— Правильно! — подав свій басовитий голос сторож.
Матч закінчився невтішно для "Акванавтів", хоча вони викладалися повністю. Микиті Єгоровичу треба було подивитися на них у грі. Він знав, що людина повністю проявляється в екстремальних ситуаціях. Так, справді, гра була не дуже чесною, оскільки в "Металісті" грало троє з юнацької спортивної школи. Але в цій грі кожен мав свій інтерес. Микита роздивився своїх майбутніх однодумців, так би мовити, в ділі, зблизька, а вони мали нагоду побачити гру "професіоналів". Мало того, вихователь Сорокаліт за підготовку і організацію такого матчу одержав подяку від начальства. А це теж згодиться.
Після гри вся команда "Металіста" залишилася для розмови з Микитою Єгоровичем. Він попросив Боцмана відвести своїх до альтанки. Команда без ентузіазму рушила до зеленого склепіння — дах і ребристі стіни альтанки були заплетені хмелем. Без охоти йшли хлоп'ята тому, що судійство Микити Єгоровича їм не сподобалося. Мабуть, це типова "хвороба" серед спортсменів навіть високого класу. І взагалі, хто буває задоволений рішенням судді? Тільки той, хто виграє. І це не лише в спорті, а й у народному суді.
— Грали ви погано, — сказав Микита Єгорович. — Воно й зрозуміло, ніякої зіграності. Індивідуальна гра ще нічого, а пас... не туди. Що не пас, то під ноги чужому. Коли хочете знати, то у футболі і хокеї виграє та команда, яка більше зіграна, яка з допомогою паса проносить м'яч до чужих воріт, заплутує оборону, знов-таки пасом, бо не встигаєш навіть водити очима за м'ячем, коли грає прекрасна команда, а в результаті гол і... перемога. Все це, звичайно, теорія.
— А на практиці ви не маєте бажання потренувати нас? — запитав Боцман.
Микита Єгорович помітив, що Боцман тут не лише капітан команди, але й лідер колективу. Виходить, що всі свої задуми належить втілювати через цього хлопця. Та він не збирається виховувати з них футболістів, вони йому потрібні для своєї мети.
— Ні, у мене інша пропозиція. У кого є бажання грати в футбол, може записатися в спортивну школу, а моя стихія — вода! Маю бажання допомагати вам будувати й провести випробовування батискафа.
Говорив і уважно стежив за виразом очей хлоп'яків. Першим ляснув у долоні Василько, який був тут, як довісок до брата Володі. Засвітилися очі і в інших. Домовилися зустрітися завтра в майстерні, чи то пак у хліві-сторожці, на березі озера о десятій ранку.
Цього ж вечора Микита прикотив на своєму ветерані-велосипеді до діда Захара, бо той був у такому віці і в такому стані, що всього можна чекати вдень і вночі. І вік, і стан зробили з цього відлюдька безвольну істоту, яка скучала за людьми, за спілкуванням. Старий був щиро вдячний онукові і радий був якось йому догодити. Микита наносив води в хату, поставив два великих чавуни і затопив плиту дровами. Старому пора викупатись. А сам, пораючись, гомонів, бо відчував, що хата скучила за людським голосом.
— А вам хіба чути нашу сурму? — запитав здивовано.
— Та ще й як! Я ото всю ніч кручуся, а на зорі ніби провалююсь у безодню. А як сурма та подасть голос, прокидаюсь. Та не лише сурма! Там у вас у таборі є якась жіночка, в неї голос, що та сурма! Як зарепетує, аж луна котиться!
— А-а, то ж вона у мегафон! А голос у неї нормальний, навіть приємний. У нас там є сторож, так у того й без мегафону голос, як у Шаляпіна, хоч я його ніколи не чув.
— Та що ти все про когось, та про щось. Кажи вже про діло. Як ти там пірнав, шукав? А то я лежу тут, а думки мої всі там, біля озера.
— А я, дідусю, плавав човном і пірнав. Дістав навіть кілька пляшок шампанського, а того, що треба, не намацав. Ніяких, навіть приблизних ознак. Доведеться копати фундаментально.
— Як?
— А так. Робити батискаф.
— Що це за сатана?
— Ну, як вам сказати, таку бочку з віконцем, із шлангом. На тросі спускати на дно й обслідувати. На велику глибину я ж без повітря не пірну. Одне слово, починаю з пірса. Тільки у мене ні грошей, ні матеріалів. А це ж дістань у місті та привези. Дістати я ще зможу, збереглися старі зв'язки, а привезти? Одна ходка з міста сюди коштує полтинник.
— Скільки? — здивувався старий.
— Ну; полтинник, як на вашу мову — півсотні!
— П'ятдесят рублів?!! Показилися, це ж дорого!
— У доларах дешевше. Я оце думаю, чи не організувати й собі якийсь кооператив? Як вважаєте, діду?
— Лавку?
— Та ні, ви не в курсі діла. Завтра пораненьку мотону у місто. Розбудете мене, щоб не запізнитися на автобус. А то у вас тут і до автобуса... можна літаком! Два кілометри пішки! Поїхав би велосипедом, так ні в кого його залишити там, біля зупинки.