Може це й було потрібне в ці поліття передгроззя. Рославці не були зайшлі. їх прапращурі — утікачі з Чорногори, після битви на Косовому полі, княжата і воєводи, ще в 14 сторіччі були нобілітовані польськими королями і твердо осіли на цій землі. Споконвіку сидять Рославці на Стародубівщині, на Глухівщи-ні і Сівершині, на Волині і від діда-прадіда — по кужелі під Переяславом і під Гадячем. .Старовинний їх будинок під в'язами здавен у Києві, недалеко від Ді-тинця. Тепер навіть над Інгулом сидять Рославці. Колись, на початку минулого століття якийсь секунд-майор Рославець з десяткою кріпаків вирішив вийти у Причорномор'я, а то в Таврію, на нові землі, але дійшов тільки до Інгульця, та, чи знітився, чи запив, але так і осів над тихою сагою і далі не подався.
Кебетний, залізний рід, а от талану немає. Замолоду великі сподівання, повно аспірацій, а дійдуть Рославці до зрілих літ — марнуються наче якийсь біс вступає в них, нівечить всі задуми. А тоді вривається льот, тоді тихшають, нишкнуть, буденіють і вже абияк доживають віку, десь там у борах Глухівщини, у розлогих садах над Убортю, там, де бистрина Інгулу і степові вітри, де балки над Сулою.
"Годі тіней, геть з пращурами", шепоче сам до себе Олелько і йде геть з бібліотеки, з цього володіння привидів. Мишва тихне. В амфіладі пустельних кімнат відлуння його кроків. З тієї синявої тиші, що пахне чебрецем і звіробоєм, Олелько виходить на круж-ганок. Розпрозорюється передполудне.
Але ще роси висріблюють трави, квіти щолиш повертаються до сонця. За брамою, за шляхом, на тому дворі порикують воли. Десь у селі клекоче веселик і в'ється над гніздом.
Олелько сперся на сповите плющем поруччя круж-ганку і дивиться, що діється навкруги. На доріжці, біля волоського оріха Парфен, парубчак у вилиняло-му картузику, босий, тримає за узду огиря, чорного, аж лискучого з білою цяткою на чолі. Він зветься Мурат. А кружґанком, натягаючи рукавиці, проходить тітка Лара. Вона стає в стрем'я, сідає в сідло по дамськи; вона в довжелезній чорній спідниці, білій блюзці і в чорному брилику на бакир, що сповитий сірявим шарфом. Мабуть це їй до лиця.
Може поїдеш зі мною, Олельку, я їду в При-слинське, до твого батька...
"Ні, — відповідає ліниво Олелько, — я йду на річку".
Як хочеш, — тітка Лара прищулює насмішкуваті очі. Парфен задивився на неї. Тітка Лара справді виглядає лепсько, як на картинці в журналі. Кінь її нетерпляче починає перебирати ногами, басувати. Тітка Лара круто, на місці, обертає коня і зразу ж, ще під оріхом, так що гілля може здерти їй брилика, мчить до воріт. Собаки відводять її дружним гавкотом. Олелько ще дивиться хвилину їй вслід, як вона з конем щезає в куряві, а тоді йде в дім, сам не знаючи чого, нагору.
IIІ.
З полуднем увесь будинок Рославців, а швидше вся садиба оживала. Вона була не лише населена, особливо влітку, досить густо, але й перенаселена. У флігелі жили приживали — немаєтні родичі господині — Ольги Антонівни, яких Олелько рідко бачив та й не мав потреби бачити. Жив також патріярх роду — батьків дядько, а Олельків дід — у других, Василь Дмитрович, дідуган-жартун і веселун, який за молоду служив у гвардії, вийшов у відставку з власної волі і вештався деякий час по різних країнах, за всіми ознаками, для власної розваги та жив понад стан. Вкінці всі його хутори і хутірці розвіялися з вітром і він повернувся у свій останній закуток у Чернигівщині та, продавши його, вирішив оселитися у Олелькових батьків, бо не зносив самітності. Про нього розповідали найрозмаїтіші історії, головно за життя в Петербурзі, а потім за кордоном, з яких виходило, — якщо це все була правда, — що він був неабияким шалапутом, аматором фантастичних пригод та витівок. Але він нікому не заважав, а іноді допомагав доречними порадами.
Вершила всі справі в садибі Олелькова мати — Ольга Антонівна, що була суворої вдачі, мала на все власні погляди і осуди так що її потайки боялися. Вона ніколи нікому не дорікала, не читала нотацій, не повчала, але один її погляд з-під чорних брів і виблиск її власних очей, коли була в гніві, примушував кожного бліднути і паленіти та зразковою поведінкою і тихою покорою визнавати свою провину. Предок Ольги Антонівни був турецького чи болгарського походження, за родинними переказами, він з'явився на Україні як людина письменна, що володіла багатьма мовами і був у Чигирині при уряді гетьмана Богдана драгоманом, тобто перекладачем у всіх дипломатичних пересправах. Мабуть Олелькова мати вдалася у свого пращура: у неї було смагляве обличчя, чорна як крукове крило коса і над губами ледви пробивались чорні вусики. Василь Михайлович вивіз її із Кавказу, де її батько прокладав залізничі лінії, саме коли вона закінчила інститут шляхетних дівчат і збиралася до Петербургу на вищі курси. Але доля схотіла інакше. її владна і стійка вдача примушувала всіх, в тому й лагідного та м'якого Василя Михайловича, але й увесь клан Рославців скорятися її волі і її рішенням, які остаточно завжди були доречні. Дивлячись, як вранці його мати стоїть на ґанку садиби, струнка і незламна та озирає своє володіння, Олель-ко завжди уявляв її Артемідою, богинею ловів або козацькою дочкою, що мчить безкраїми степами з шаблею в руці невгнутою і нескореною як криця. Такою вона й була.
Ще суворішою була Оксана Олексіївна, тітка Ольги Антонівни, про яку з малих літ Олелько чув недомовлені таємничі розповіді чи тільки натяки на них. Вона була зв'язана з революціонерами у свій час і просиділа чимало літ у Петропавлівській фортеці, а потім на засланні в Сибірі. Про це Олелько довідався не так давно. Це була огрядна жінка з гострим поглядом очей, до молодих лагідна, але із старшими різка. Правду сказавши, то й Олелько її боявся. Вона з ним рідко розмовляла, але якщо зустрічала на прогулянці в саду, то розпитувала про речі і справи зовсім далекі від тих, які, як думав Олелько, могли її займати. Вона приїхала до Рославичів на провесні і за всіми ознаками жила своїм власним життям. її шановано, хоч дідусь Василь Дмитрович іноді зовсім незлобливо шуткував з її приводу, називаючи її Шарлоток) Корде. Вона гнівалася, але не дуже.
У Олелька були три тітки — сестри Василя Михайловича.
Вони були співвласницями Рославичів та інших маєтностей, але, надавши Василю Михайловичу повну довіреність, на адміністрування цими маєтностами приїздили тільки на літо, перебуваючи або в Києві або деінде, за своєю вподобою. Дід Василь Дмитрович голубив їх і жартівливо наділив їх власними призвіськами: тітка Катря називалась у нього Перепілкою; тітка Ганна — Фламінго; а тітка Лара — Половчанкою. Витівка Василя Дмитровича подекуди була влучною: тітка Катря — полохлива, смішлива з розкудйовдженим солом'ястим волоссям справді нагадувала перепілку в житі; тітка Ганна — худерлява і висока мов жердь, може й нагадувала фламінго, але швидше чаплю. А Лара, найгарніша і найтаємничіша з них усіх, може й була половчанкою. Одного разу Олелько побачив її зовсім інше обличчя, коли вона пила воду із старої криниці. Вода шепотіла хрустально-зелена, а високий остерець і лепехи колихались неначе леза шабель, прозорі від місячного відсвіту. І коли тітка Лара, вщерть задумана поглянула на Олелька так, начебто його не бачила і не упритомню-вала собі його присутність, Олелькові стало аж моторошно. Виличасте обличчя, зеленаво-бліде, очі чудернацьким відсвітом, глибокі і замислені, які називано у Рославичів візантійськими; за дня прудка, лілейно-хистка або як вістря пломіня на вітрі. І може справді дід Василь Дмитрович розгадав її: ця виличастість, ця дивна прірва очей, ця порвистисть, нагадувала степ, шатра, дикий чвал.
Олелько бачив з вікна як із саду йшли і, сівши біля старого каштана, жваво розмовляли — дядько Петрусь, пан Крученюк і Мирослав Ірин, агроном з Галичини, що приїхав разом з машинами якоїсь нової системи, які купив батько, та мав пояснювати як вони працюють. Машини були виробництва заводу Скода в Чехії.
В Рославичах його любили, бо він був з народом ввічливий і не сторонив сільських гулів та вечорниць. Молотільня, що її Василь Михайлович виписав з Австрії, давно вже була наладнана і все в ній перевірено та вивчено, однак Мирославові либонь не хотілося виїздити і він все ще барився серед Рославців, вподобавши собі і людей і їхні добрячі вдачі.
Він товаришував з Петром, братом Ольги Антонівни, студентом політехніки та з його колегою, жартівливим швидким до карт, полювання і всіляких вигадок, мабуть німецького походження Бріфом. За ним ходила слава і по садибі і по всій околиці як неабиякого чаклуна, чарівника. У нього й справді був хист до невинного гіпнотизування і веселого приворожування, казали навіть, що цей штукар вміє відгадувати чужі думки.
Проте Олелькові видавався більш таємничим і загадковим доктор Крученюк, що, за всіми ознаками готувався в женихи до тітки Ганни. Він був лікарем, однак ніде не міг влаштуватися на довший час із-за як казали, "неблагонадійности". Мабуть і тепер він був на нелегальному положенні і за ним розпитувала поліція. Просмикнулися чутки, що в 905-у році він боровся на барикадах в Москві і в Одесі допомагав повстанцям з "Потьомкіна" та "Очакова". Це був кремезний поставний чолов'яга, чорнобородий, з великими очима.
До Олелька долітали скравки їхніх розмов і суперечок, до яких Олелько любив прислуховуватися, але цього разу йому не хотілося приєднатись до них. Йому забаглося поблукати по всьому домі, хоч вже мабуть була обідня пора і всі жителі помаленьку сходилися в їдальні.
Олелько ввійшов у її кімнату, останню на мезані-ні. Каштан доставав до її вікна, кидав зелений тремт на долівку. Пахло й тут чебриком. Нічого не було в тій кімнаті, як у келії. На столі книжки і позеленіла, колись бронзова статуетка — її найшли в ріні, над рікою, хтось казав, що із скитських часів, але точнішого визначення ще треба було чекати. Олелько підійшов, чомусь навшпиньках, до стола і сів у крісло. Знизу вже гомоніли, вовтузились діти, дзеленькотів посуд. Олелько взяв зшиток і розгорнув навмання.
...Коли б тобі, натхненний флорентинче, Флоярою та стати б в учтах світа, Тоді б і вірш, не доторкнувшись вінців, У згазі келихів згорів святенним квітом...
Олелько пізнав її руку.