Скиньте ж за оранку, насіння, жнива, молотник... Що вам лишиться?
— Небагацько, тепер пшениця не в ціні, жиди звоювали панів і ціни збили... Нехай п'ятдесят карбованців лишиться.
— Се ж під добрий год, а крий боже — посуха, град, жук, муха, сарана, тоді що?
Староста мовчав; думне чоло його трохи охмарилося, знати було, що він щось міркує, нарешті він зітхнув і промовив:
— Всяко буває, все од бога, що біг пошле, того чоловік не одверне, але ж свої землі в оренду, а хліб купуй, ніяково воно, та ще й те, що дадуть оренди тієї за десятину?
— А ви панам що платите?
— Я, не наймаю, своєї стає, а люде беруть у панів, як під пшеницю, то двадцять і двадцять п'ять, як до землі.
— З десятини вам нема вигоди і не можна, треба з пуда.
— Як то? Глину важити... Нечувана річ.
— Не інак, інакше не можна.
— Се ви жартома?
— Скрізь так, і в Кривому Розі з пуда.
— Аж смішно! Землю на пуди! Ну, що ж з пуда дадуть, як ви гадаєте?
З очей і з усієї тварі Стукозенка знати було, що річ про руду більш і більш цікава йому; одначе він розпитував Наймитенка здержливо і часом вдавав, що він і не все те тямить і байдужий.
— Як до глини,— відповів Наймитенко,— платять по копійці де за двадцять, а де і за десять пудів.
" Старшина махнув рукою і мовив:
— Пусте діло, нема коло чого й заходжуватися. Он у Києві за маленьку карафашку глини на мазання дають сорок копійок, а в Одесі п'ятдесят.
— Так там же треба і праці: накопать, одвезти, скидать, натрудишся і сам, і скотину натрудиш, а тут за саму глину; ти собі лежи на печі та готові гроші бери. Нехай буде так, наприклад, на одному краю ваших земель — залізна фабрика стоїть; на другому копають глину; треба ж ту глину на фабрику привезти, за підводу нехай четвертак... Скільки разів за день звернешся? Разів десять, от вам щодня два з половиною карбованці. Де ви такі гроші заробите? За місяць — се виходить сімдесят п'ять карбованців. Подумайте, які гроші! Та ще й дома і замужем.
— Не щодня ж і заробиш, в свята і в неділю нема нічого, а скільки таких неробочих днів!
— Добре! Беріть самі будні, все ж вийде на місяць шістдесят карбованців. Хіба се не гроші! Опріч того і пішим, навіть жіноцтву — аби тільки здоров'я, а робота щодня буде. Малий підліток за місяць заробить десять карбованців.
У старшини розгорілися очі на такі заробітки, а чарочка ще більш піддавала огню.
— Славно ви говорите,— мовив перегодом старшина,— коли б воно і на ділі так, краще б і не треба.
— Побачимо! Перше діло треба землю добре роздивитися. Мені що, я не фактор, не пан, не грошовик, я сам мужик, хлібороб і єдине через те рад запомогти своєму братові-мужику, я по собі тямлю гірке життя мужика.
—г Дякувати вам! Нехай вам господь воздасть сторицею. Життя наше, справді, невимовно гірке! Гм! Ще добре, що у нас таке начальство,— додав старшина,— а коли б яке інше!.. То б... Он у сусідній волості торік вибили різками шістдесят чоловік, а у нас тільки двадцять... У нас Євхим Антипович — сказано... Та що й казати...
— Так я завтра і почну діло,— мовив Наймитенко.
— Час добрий.
— Тільки ж ваш могорич.
— Могорич — любовна річ, без сього не можна.
— Десята копійка буде?
— Десята?! Про мене... А за громаду не скажу.
До господи старшина вернувся з головою повною
ДУМОК.
— А що, коли справді у нас є залізо і станеться так, як віщує отсей Наймитенко? Та чи не бреше він часом? Не повинен би, свій чоловік, каже: я мужик, а проте хто його вгадає, тепер люде невірні: у іншого ангольський голосок, а чортяча думка. Може, його підослано, чи не проговорився я часом яким словом про начальство? Здається ні, я тямлю, що треба обережно... Побачимо. Коли справді походитиме на те, що буде бобу решето, так зуміємо вклонитися і Вороні, він людина нелиха.
Грицева жінка давно вже спала. Гриць, думаючи голосно, розбудив її.
— Що ти там бубониш собі серед ночі? — спитала вона.
— Спи собі з богом, спи, не твоє мелеться.
— Світло переводиш, лягав би вже.
— Ну-бо, Насте! Спи, або хоч мовчи, не перебивай моїх думок, важне діло.
— Думати можна і поночі. Потуши світло, та й думай собі. Затого світ буде, туши!
— Да цить-бо, я зараз.
— Так і гаси.
Гриць дмухнув, загасив світло і ліг спати.
VII
Наймитенко й на макове зерно не тямив, яким чином стежити руду, але, справляючи Воронин наказ, мусив між людьми пускати ману. Він на другий день, взявши Стуковенкового наймита, обійшов з ним наділи чорноозерських крестян, понабирав трохи чи не з кожної десятини по жмені землі, назбирав, прийшовши до господи, черепків, понасипав туди землі і поставив їх проти сонця на призьбі.
— А що земля показує? — питав його Стуковенко.
— Які-бо ви швидкі,— відповів Наймитенко,— хіба можна так скоро! Треба, щоб вода випарилася проти сонця, тоді треба просіять, намочить в соку, перецідить на цідилку, тоді буде знать, та ще й те, я не інженер, не хімік, а так трошки шуплю. Та аби нам на слід напасти, тоді ми знайдемо певного знавця і землю треба буде брати не зверху, як тепер я взяв, а прокопавши добру глибину.
— Звісно, треба до глибини докопаться... Робіть як знаєте, ваше діло, а ми вже на готове.
Під вечір Наймитенко навідався до попа, потім до дяка і все розпитував, що за люде чорноозерці, хто ватажкує в громаді і нарешті здивував попа, повідавши йому "свою думку", що в чорноозерській землі повинна бути залізна руда.
Піп погладив свою широку бороду і мовив:
— Діло добре: се благодать божа! А ви, коли послужите ближньому, зробите діло вгодне богові. Але ж тут треба грошей і грошей, та не жаліючи...
— Авжеж.
— А у вас вони знайдуться?
— У самого у мене — де вони, я маю на прикметі одного банкіра.
Наймитенко почав яркими кольорами малювати ті великі "блага", на які треба сподіватися і селу, і попу, коли знайдеться руда.
— Виросте фабрика,— говорив він,— наїдуть сюди люде з достатками, крестяни розбагатіють, а вже ж і вам, вибачте за щирість, перепадатиме, а тепер, я бачу, і вам не солодко.
— Кому в злиднях солодко! — зітхнув отець Софрон.
— А ще ж то і дітки малі у вас; дасть бог підростуть, з ними зростуть і видатки.
— Oxl І не кажіть вже; і вдень і вночі про се думки їдять мою голову. Чи стане моєї снаги вивести дітей у люде: дві доньки, треба їх в гімназію, бідно-бідно треба на них річно п'ятсот карбованців, три сини, до семінарії не пущу ні одного, один піде на лікаря, другий на юриста, адвокатом буде, третій на інженера.
— А там дасть бог і четвертого.— Наймитенко і піп солодко усміхнулися; піп, одначе, ніби не дочув Наймитенка і сказав:
— Коли що, то я не відказен послужити на користь і своєму селу, і чулздм добрим людям, і проповідь в церкві скалсу на текст о закопаних талантах.
— Чудесна тема: зараз знати, що діло добре, боговгодне; господь зараз же осінив вас такою благодатною думкою, а праця ваша, будьте певні, не пропаде.
— Яв сьому певен і щиро скажу вам, що без моєї поради крестяни не обійдуться, а от Ворона як?
— Либонь, не піде наперекір; він же крестянський батько і зрозуміє, яка тут лахва крестянам, він зрозуміє, що ся справа зразу піднесе побит крестян і вирве їх з пазурів убожества.
— Одначе се ще далека річ, ще, може, руди й не буде, так тепер ще й рано мені виступати,— мовив отець Софрон,— а коли діло піде, я рад слуладти.
— Ні, ні батюшко! Треба зараз починати, а починати всяке діло треба з молитвою, так от,— додав Наймитенко, подаючи чотири золотих п'ятачки,— прийміть і відправте молебень, помоліться о преуспеянії.
Отець Софрон подякував і сказав:
— Істинно кажете: початок всякого діла молитва і благо-словеніє боже, завтра св. Іоанна, буде служба, так я і молебень.
Далі отець Софрон порадив Наймитенкові, до кого йому з громадян повернутися і як з ким поводитися, щоб на громаді не було змагання і галасу.
VIII
Жваво і метко працював Наймитенко коло чорноозерських крестян. Не забув він і про учителя з міністерської школи. Учителював там Василь Дейкун, попович, що скінчив семінарію. Великого впливу його на село не було, більш за все через те, що він по природі був чоловік полохливий і занадто тихий, але у його закоренилося і ще не вияловіло посіяне в тому гуртку українців, до якого він налелсав в семінарії, благородне зерно любові до рідного народу і краю, і в Чорному Озері було у його чоловіка п'ять таких громадян, що завлсди з ним радилися про добро громадянське. Отся купка селян видавалася між громадою і розумом, і спостереженнями над життям і обставинами, але усі вони були люде убогі, лсили більше з фурманства, а через те мусили мало коли сидіти в селі, більше в дорозі і на громаді бували вряди-годи.
Після "аналізу", зробленого Наймитенком, після проповіді отця Софрона о "талантах" по селу залунала гутірка про "скарб" в чорноозерських наділах. По всіх кутках і старі і малі говорили про "невидиму десницю", що привела в Чорне Озеро "спасенну душу" Наймитенка і його рукою указала на ту "підземельну благодать", яка поможе чорноозерцям "зробитися багатирями, а може, і панами". Під впливом проповіді і добрих відносин отця Софрона люде на Наймитенка дивилися яко на чоловіка незвичайного, "провидця, посланого небом".
Ворона держався осторонь, вдавав з себе чоловіка зовсім байдужого в сій справі, навіть при людях кепкував з заходів Наймитенка. Отець Софрон казав йому:
— І ваші ж землі тут, може, і в них руда є.
щ — Коли о, то є, що громаді, те і бабі,— усміхався Ворона,— нехай спершу люде, а я за ними, моє не втече. Я, дякуючи богу та царю, маю певний кусок хліба — служба, а потім пенсія. Звісно, коли що треба буде крестянам, я радніший запомогти їм і порадою і там у нас в губернії, а доки що моя хата скраю.
Учитель Дейкун добре не розумів, в чому саме сила в заходах Наймитенка, одначе йому здавалося трохи чудним, що приїжджа чужа людина Наймитенко, чоловік без освіти, мізерне писарча з приватного банку, так швидко спостеріг залізну РУДУ" так жваво і цупко взявся за се діло... "Тут воно щось не так,— думав собі Дейкун,— Наймитенко, мабуть, тут тільки фактор, а за плечима у його хтось інший". Тим-то Дейкун, хоча і приязно вітав Наймитенка у себе в хаті, але не йняв віри в безкорисну прихильність його до інтересів крестян; коли ж Наймитенко прохав його впливати на громаду, щоб не комизилася, Дейкун відмовив йому, говорячи:
— Се не моє діло, мені не можна вмішуватися ні до якої громадської справи.