Ти старшина, ти і повинен спитатися; нехай він тобі вид покаже: чи там прописано, що вона йому сестра?.. Тепер такі "сестри" розвелися, що...— отець Кузьма не договорив, а замість того заплющив очі і плюнув.
— Що жі Се не довго,— відповів старшина,— я спитаю вид, а не то — нехай писар, він дотепніше... та коли що, то ми зараз і теє... начальству на нього напишемо!..
— Авжеж! Треба вартувати. От я знов про той дух....Ось випиймо! Будьмо здорові!.. Кажеш, луху того у нас не чутно?
— Не чутно!
— Ой чи так! Вам воно, звісно, видніше, на те ви начальство, а на мою думку... Отой Олешко.
— Д що таке Олешко?
— Він чоловік з духом, та ще з яким!
Отець Кузьма аж носом покрутив і нехотя згадав собі про Олешків козарський ланок.
— Олешко б то? — дивуючись, промовив Передерій.
— Авжеж!
— Та він справді наче теє...
— Я не брехатиму... гріх!..
— Я й сам помітив, що Олешко чоловік не гнучкий,— відповів старшина.
— То-то ж!
— Що й казати... з духом людина...
— То й треба б провітрити.
— Не гріх би було.
— Не то що "не гріх", а прямо треба приборкати... Що він проти громади діє? Чисто нехтує її; та й про вас...
— Про мене? — спитався старшина.
— Ще як! Таке несе.
— Що ж він, вражий син, про мене?
Гм! Що? Таке, що й гидко, й сором... коли б у мене не сан мій, я б сказав.
— Байдуже, байдуже! Не соромтесь, панотче! Бог простить, кажіть... коли він що про мене таке, так я йому зараз теє,,, утру носа.
Горілка і цікавість підбурювали і дратували Передерія.
— Не тямлю, як і сказати! — відповів Гречаний.— Я досі мовчав, не моє діло було; а тепер, коли мене начальство напирає нишпорити дух... я проти начальства не потаю... гріх не на мені...
— Та що він таке про мене? Може, про те...— Передерій лукаво моргнув оком, всміхнувся і спитався,— може, що до Марусі вчащаю? Так йому за те зась! — Передерій тупнув ногою.
— То б ще нічого... а то, бачте... ви ж у нас начальство...
— А вже ж ніхто! — гордовито відповів підпилий старшина.
— Значить — хто против вас, хто не кориться, не слухає вас, той йде проти начальства, значить, його обуяв дух своевольства...
— Ба! — перебив старшина.— Тепер розумію! Розумію! Тривай же! Нуте? Може, ще що про мене?
Отець Кузьма нахилився до Передерієвого вуха і розповів йому щось нишком.
— Так отаке він! Цитьте ж! Се вже іменно сущий дух! Я ж з нього той дух викурю, вижену... Знатиме він, як про мене таке верзти!.. Я його...— Передерій заскреготів зубами.
В ту саму хвилину відчинилися двері і в світлицю війшов Коломієць.
Отець Кузьма кинувся до нього назустріч, не знав, як привітати, де посадити.
— Чайку з нами?— потчував він їлію.
— Дякую! Зараз тільки напився.
— Так по чарочці?
— Дякую, я не питуха, не вживаю; зроду й не коштував.
— Як же се так,— озвався Передерій,— який вже з вас і вчитель буде...
— Сестриця ваша здоровенька? — спитався отець Кузьма, щоб натякнути Ілії, що й Настя повинна була прийти з ним.
— Дякую! Впоравшись трохи, вона зайде до вас, щоб вклонитися і спізнатися з вами і з паніматкою.
— Раді будемо... раді вельми... як же вам наша Горбанівка? Ілія зараз звів річ на школу.
— Не турбуйтесь про те,— озвався Передерій,— полагодимо, так не буде, тільки повременіть.
Отець Кузьма вступився за Коломійця і став дорікати старшині за те, що так неохайно в школі.
— Приберемо. От сьогодні під вечір збереться громада, так я й теє... Коли б не такий робочий час! Та вже ж якось воно буде. На тім тижні в середу свято — Прокопія 3, здається; люде в нас в сей день на себе нічого не роблять, щоб довша вовна на вівцях росла; так коли не гріх на школу, то нехай. Чи не гріх? — спитався Передерій у попа.
Піп пошився в дипломати і мовив:
— Не дай боже пожелсі, то й на Великдень не гріх гасити.
— І в мене така сама думка,— сказав Передерій.
— А як що, то й повременити можна,— промовив Гречаний, помітивши, що Передерій навпак зрозумів його дипломатію.
— Дуже вельми заиоджена хата,— промовив Ілія.
— Дякон щось на те не нарікав,— відповів йому Гречаний.
— Те ж і я їм казав,— додав Передерій.
— Та вже благословіть — нехай в середу хоч трохи приберуть,— благав Коломієць, давлячись то на попа, то на посоловілого старшину.
— Як ви на се? — спитався у попа старшина.
— Про мене...
— А не гріх буде?
Отець Кузьма здвигнув плечима і відповів:
— Каяття здіймає гріх*... Я не бороню, хоч би й міг... Та вже вважаю... Он, здається, ваша сестриця йде? — мовив Гречаний до Коломійця.
Справді, в двері йшла Настя.
Отець Кузьма вийшов до неї назустріч аж в сіни.
VI
Того самого часу з Мошком в його корчмі розмовляв козак Наум Олешко. Се був чоловік на вид не старого віку, літ, може, під сорок; бравий ще козарлюга, високого зросту, чорнявий, чорновусий, жилавий і кремезний. Вдовець він, колись чоловік заміжний; з жінкою жив в одну душу, та не довго: родила йому Олена дочку (Марусю та й богові душу віддала. Наум почав нудитися, потроху запивати. Дочка зросла — така огрядна та вродлива; недовго дівувала, побралася з міщанином Притикою. Наумові не подобався Притика, та він не змагався. "Нехай йде,— думав він,-)— не мені з ним жити; я до міста зроду-віку не переберуся".і Він спродав усі свої землі, які були, опріч отого козарського данка, усі гроші дав дочці на віно; собі лишив хату з городом та й перебував самотою. Сам того ланка Наум не пахав, лю|де брали його з половини, а в хату пустив жити до себе свого приятеля Василя Гуркала з жінкою. Грошей з них ні за хата, ні за город не брав, ще й з ланка віддавав їм половину скрщини; за те вони його годували і доглядали, коли траплялося, було, вернеться до господи від шкляного бога не в доррому здоров'ї. Траплялося се ряди в годи; Наум не був п/яницею, а як доведеться в доброму товаристві, то таки любив поцілуватися з чаркою. Не без того, що було й переборщить, та се нікому не шкодило, бо Наум був вдачі тихої, рахманно'^/ а вже правдивої — то й не сказати; за правду ні проти кого не змовчить: чи піп, чи урядник, чи старшина, чи хоч би хто там, Наум у зуби не дивиться; на догад буряків^не буде, а що гадає, те й мовляє; що на душі, те в нього й на язиці. Особливо доткав він багатирям горбанівським; та ще було, коли під чаркою, так як почне прикладувати, як скаже та прикаже, так аж пучки знати. За те ж багатирі і начальство недолюблювали його, ворогували з ним. Та на се він не звертав уваги. "Що вони мені! — каже, було, він.— Моя душа не їла часнику, то й не смердітиме!" Чіплявся Наум тільки до таких речей в громаді, які чіплялися чого громадського; а про себе він байдужний був, А коли що й траплялося самому у кого для себе прохати, він наче не вмів слова промовити, наче уста в нього зашиті, такий неговірний він тоді та соромливий, наче дівчина перед старостами. Аби ж річ знялася про що громадське або чиє такого чоловіка, що треба було вступитися,— де тоді в Наума й слова бралися, та ще які слова — гострі, колючі, добірні, сипле їми, немов з рукава, і ніхто не переговорить! І вже коли кого захоче — роздратує, допече так, що чоловік і нестямиться!
Так ото Мошко, запевнившись, яка у Гречаного оскома на Олешків ланок, і напосівся могоричити Наума.
— І нащо тобі, Науме, той ланок? — говорив жид.
— А тобі нащо? Хіба сажі там побудуєш та свиней на сало годуватимеш?
Мошко скривився і мовив:
— Мені... мені що інше, я там заїзний двір заведу.
— Брешеш, по очам бачу, що брешеш. Для кого там заїзний двір? Коли б ще тут йшов який великий шлях, а то чисто, наче злодійська доріжка.
— О! О! Буде колись і шлях!
— Се вже ти скажи свому рабинові, а не мені, мене не проведеш. Побаришувати сверблять у тебе руки, хіба я не тямлю.
— Кому, опріч мене, треба твій ланок! — зневажливо мовив жид.
— Кому?.. Ох жиде, жиде! Наче ти й не тямиш кому? Наче не Кузьма тебе підставив! Наче не відаєш, як Гречаний зорить-ся на той ланок! — Олешко вийняв з рота люльку і цвіркнув скрізь зуби так, що слина долетіла аж до порога від столу.
— Добрі б гроші дав,— говорив жид.
— Годі! Сказано — не продам! Доки живий, не продам.
— Чому?
— Тому, що не хочу!
— Чому не хочу?
— Тому, що не хочу й годі, і відчепись; пристав наче кліщ до ялиці... той ланок мене до смерті догодує.
— А як помреш? Ну? За пазуху з собою не візьмеш... А я б... я б., ой, ой і догодував би тебе, і поховав, та ще й як!.. Цм! Цм! — Мошко зацмокав і облизався.
— Тю-тю! Скажений! Коли б ти не жид був, я б тобі сказав: перехрестись та лягай спати! Чи ти при собі? Де се видано, де се чувано, щоб жиди ховали християн? Що се — в нас своїх попів не стало, чи що? Може, коли й не стане, так хіба тоді, як наші кістки в землі потрухнуть... Бач! Невіра, що вигадав: він мене поховає! Не діждав би ти про се й думати.
— Ну, ну, Науме! Ти не сердься; ти розкинь головою, а голова у тебе неабияка, золота; коли б у мене така голова!
— То б рабином був? — перебив Олешко.
— Що рабином! Слухай, Науме, кому піде на спадщину твій ланок? Хіба тому?..
Мошко недоговорив кому; Олешко й без того догадався, на кого натякає жид, і відповів:
— Тому я ось що дам! — Олешко скрутив дулю.— Нехай він подавиться тим, що я дав за дочкою! Громаді покину, на школу запишу, от — кому.
— Пхе! Велика вам користь з тієї школи! Як з цапа вовни...
— Про те вже я знаю; а щоб продав, доки живий, свій предківський ланок, ні вовік!
Довго ще Мошко частував Наума, довго влещував його, та нічого не здобувся; Наум як затявся, з чого почав, на тому й скінчив: "Не продам! Та ще щоб у Гречаного руки! Хоч ти мене золотом обсип по саму шию, сього не зроблю..."
У Мошка, одначе, надія умогоричити Олешка не зникла: "Не тепер, то в четвер",— думав він. А коли Олешко вийшов з корчми, Мошко промовив услід його:
— Ведмідь дужчий, та і йому в губу циган каблучку вправляє.
VII
Біля волості зібралася громада. Старіші громадяни сиділи — хто на рундуці, хто на призьбах; молодші поприсідали, на чім стояли. На рундук вийшов Передерій.
— Перше діло,— мовив він і повіз очима по громаді; погляд його упав на Олешка і очі заіскрилися зеленими іскрами, наче вночі у сіроманця.— Еге, громадо! Першим ділом ота школа; як з нею будемо?
— Так, як і було досі,— відповів чийсь голос з громади.
— Коли б то так,— мовив далі Передерій.— Так же новий вчитель каже, треба полагодити...