Спочатку сорочка потемніла, тоді почервоніла, а за мить змішалася з кривавим місивом.
— Душогуб ти! — не витерпів Данило й закричав на всю каторгу: — Ану перестань знущатися, бо...
Наглядач перестав гамселити хворого і почав катувати його, Данила. На другий день хлопця-подолянина, холодного й бездиханного, звільнили від ланцюгів і викинули за борт, а його, Данила, позбавили їжі на два дні.
А ще... Аж страх згадувати... Прокидаються вони одного разу вдосвіта (галера саме в якійсь гавані стояла), протирають очі, бачать: середній весляр на передній лаві якось так боком лежить, голова звісилася, язик висунувся. Торкнув його сусід рукою, а він уже й захолов. Придивилися: в нього ланцюг круг шиї обвився. Не стерпів бідак, сам собі укоротив віку...
Де-то Марія? Що з нею? Жива? Здорова? В якому краю гибіє? Хто над нею збиткується? Боже праведний... Дев'ять років... Навіщо ти так життя побудував, що всюди всякої гидоти повно-повнісінько? Знущається над чесним людом, ненаситне черево набиває, кров'ю захлинається, а ти дивишся та мовчиш. Де ж та правда на світі? Коли ж ти покараєш їх, нечестивців усіх?
— Агей! — Данило аж сіпнувся: це наглядач помітив, що в нього розслабились м'язи, й огрів таволгою по голих плечах.
"Будь ти проклятий, недолюдку. Хай тебе сира земля не прийме, викине із свого лона, якщо люди й зариють твоє смердюче тіло".
Скриплять весла в кочетах, тупотять на палубі азаби, щось викрикуючи, гасають, мов навіжені, наглядачі...
— Агей! — і знову таволга кров'янить сорочку чергової жертви.
"Вітре-вітровію! Подужчай, розгуляйся так, щоб море поглинуло і галеру, і нас усіх. Хай хоч таким чином настане край нашому лиху, нашим мукам. Боже! Та... що ж це я?.. Душогуб, чи що? Гріх який... Сам на себе смерть накликаю... Прости, господи... Не осуди, не подивуй... Змучився я... Сил нема більше терпіти... Боже, виручи, врятуй... Пошли... братів-козаків... Ти ж всесильний, всемогутній".
Скриплять весла в кочетах, крають та й крають морську просторінь, женуть кляту каторгу вперед і вперед... Куди? Чого? Хіба вони знають? їм наказано веслувати...
Десь, напевне, буяє війна... Бо ж учора, коли галера стояла в Стамбульській гавані, на неї котили та й котили бочки із зіллям , тягли та й тягли гармати... Чи не проти козаків збираються воювати поганці? Чи не везуть галери смерть братам, матерям, батькам? Боже, якщо ти є на небі, якщо ти й справді всемогутній, зроби так, щоб ні одна каторга не доплила туди, куди їй призначено. Зніми бурю, розмети каторги по всьому морю, розшматуй їх на друзки...
А ми ж... А всі оці сто двадцять п'ять невільників, що вибиваються із сил, веслуючи день і ніч... Вони ж люди... Живі люди... У них же діти, дружини, батьки... Кожен із них хоче жити, хоче повернутися додому, хоче побачити рідних... Чому йому, Данилові, приходить таке в голову? Чому бажає він смерті своїм спільникам по нещастю? Боже милий, прости. Дай сили пережити, підкажи, як визволитися...
Вони вже пробували. Змовилися й перестали було веслувати. А що вийшло? Кожному десятому відрубали голову. А на решту навели гармати й почали лічити до п'яти... Нічого було робити — знову взялися за весла...
Скриплять весла в кочетах. Ген там, біля самого капітанського містка, попадали на коліна азаби, б'ють поклон за поклоном. Що вони просять в аллаха? Чому так сатаніють наглядачі? Чуєш, боже? Чому? Чому одвернувся од нас, бідних, нещасних, знедолених? Невже ти оглух? Чи, може, й ти став магометанином?
— Агей! — і знову таволга впивається в чиєсь тіло.
"Щоб ти до ранку не дожив, виродку! Щоб тебе перша куля не минула, як тільки козаки нападуть на каторгу..."
Азаби ніяк не вгамовуються. Що вони побачили? Невже наші в морі? Невже наближаються козацькі чайки?
Заходить сонце. Скісне проміння крізь отвір перед капітанським містком проривається під палубу, падає на долівку, на їхні роз'ятрені ланцюгами ноги.
Азаби високо знімають руки до неба, раз у раз б'ють поклони... Перестали бігати наглядачі, застигли на місці, пильнують за палубою.
Сутінки виповзають з-під лав, темрява залягає в кутках...
Але чому ніхто не світить ліхтарів? Невже таки козаки? Невже брати близько? Осінь же, глибока осінь...
Козаки, як тільки помічають у морі турецькі кораблі, складають щогли і намагаються розташуватися так, щоб сонце було в них за спиною. За годину до заходу сонця вони наближаються до галери і зупиняються за милю від неї. Опівночі козацькі чайки оточують галеру...
Так довго чекати... Де та північ... Та дарма! Це ж не дев'ять років! Не вік!
Надворі вже стемніло. Козаки, напевне, готуються. Вони перевіряють фальконети , рушниці, пістолі...
* Каторга — галера (середній парусно-гребний корабель).
Зілля — порох.
Чайка — запорізький човен.
Фальконети — старовинні дрібнокаліберні гармати.
А час тягнеться повільно, так повільно... Знову ожили наглядачі, перестали молитися азаби. А їм, веслярам-невільникам, наказують налягати на весла сильніше, веслувати швидше.
Надворі тихо, спокійно... Плескають весла, погойдується галера.
— Агей! — знову наглядач шматує таволгою чиїсь плечі.
Де ж та північ? Коли вона настане? А плечі болять, а руки ниють, а ноги судомить. І все тіло важке, мов налите свинцем. І голова гуде, мов дуплянка під час роїння.
Надворі темно, хоч в око стрель. На палубі — ні вогника, ні гомону, ні руху. Завмерли азаби, принишкли всі. Чекають.
А час розлігся на воловій паровиці — та й повзе, повзе, повзе...
Де ж та північ? Коли вона буде? Чому так баряться козаки? Невже вони не знають, що їх чекають не дочекаються на кожній каторзі сотні веслярів?
Нарешті! Десь збоку загриміло, загуло, заклекотіло! І на галері затріскотіли мушкети, загаласували азаби, заклякли на місці наглядачі. На палубі озвалися гармати.
Слава тобі, боже! Таки настав жаданий час! Бийте ж, братці, цих клятих бусурманів, кришіть ядрами ненависні каторги, ідіть швидше на абордаж!
Не вмовкають мушкети. Гримлять фальконети. Ось ядро влучило в капітанський місток. Затріщали двері, жух-нули вусібіч дошки й тріски. Хтось дико заверещав, хтось важко завив.
Гримить, стогне, вирує море... А на спини веслярів сиплються та й сиплються удари таволги. І вони веслують. Галера то розвертається, то крутиться на місці, то кидається, мов поранений звір, уперед.
Нараз море осяває яскраво-сліпучий спалах зліва. Це горить сусідня галера! Лемент на палубі посилюється, наростає, дичавіє.
А мушкети гримлять, а фальконети ахкають, а гармати на палубі гавкають та й гавкають.
Де ж козаки? Чому не чути їхнього громохкого вигуку: "Слава!"?
Сильний вибух лунає праворуч, потім ліворуч...
Коли ж дійде черга до їхньої каторги? Коли полетять за борт азаби, опиняться на щоглах наглядачі, а вони, веслярі, розігнуть свої спини й підіймуться на палубу?
Та що це? Чому затихає стрілянина? Чому глухне гамір на палубі? Боже! Що це? Невже козаків було так мало, що не зуміли захопити або знищити всі галери? Невже кільком каторгам вдалося цього разу вислизнути й уціліти?
Постріли даленіють, згасають.
І знову чути, як скриплять весла в кочетах, як завивають, молячись, азаби на палубі.
Боже мій, боже... Який же ти несправедливий, який жорстокий... Никне голова, падає на груди...
— Агей! — опікає плечі проклята таволга.
3
Ібрагім радів. Ще б пак! Коли добрий бариш пливе в руки, чому ж не радіти? Тільки віслюк не потиратиме руки, бо ж не має їх. Навіть несусвітній дурень і той не залишиться спокійним. Знав, що очаківський бейлербей , одержавши фірман султана, місця не знаходить. Він не лише дав наказ своїм санджак-беям готуватися до походу, а й сам сушить голову над тим, як би найкраще виконати завдання, бо ж молодий султан Осман Другий забарності й нерозторопності не любить.
Звістку про похід Ібрагім почув від друга дитинства Мустафи, а той від самого великого візира Аліпаші.
І ось три галери і шість сандалів везуть до Очакова стріли, луки, шаблі, щити, списи, лати, рушниці, пістолі, порох, ядра, кулі. Звісно, в Очакові є свої джебеджі , вони вже почали готувати зброю, але чи вистачить її? У Стамбулі ж — цілий корпус джебеджі, майже шість тисяч чоловік. А з джебеджібашею Ібрагім нерозлийвода. Доправити зброю до Очакова могли й султанські галери, але ж...
Ні, кажи не кажи, а мати друзів таки непогано. Якщо треба — то й допоможуть і виручать. Звісно, коли не помажеш — не поїдеш. Хто ж сьогодні розв'язує будь-яку, бодай і найдрібнішу справу без бакшиша? Потратиш якийсь там десяток, ну хай два-три, найбільше п'ять десятків алтунів , а маєш сотні... Та де там сотні! Тисячі!
Не зустрілися б ті кляті буткали . Вони не бояться нікого й нічого. Десяток тих розбишак нападає на сотню яничар, сипахів чи азабів. Аллах завжди був милостивим до нього, Ібрагіма. Невже він кине свого правовірного слугу тоді, коли йому можна так добре поживитися? Ні, ні! Ібрагім опускається на коліна, складає побожно руки, шепоче:
*
Абордаж — зближення з ворожим кораблем і зчеплення з ним для рукопашного бою.
Бейлербей — правитель ейялета — адміністративної одиниці в Туреччині.
Фірман указ.
Санджак-бей — начальник санджака адміністративної одиниці в Туреччині.
Сандал — великий турецький човен.
Джебеджі — зброярі.
Джебеджібаша начальник корпусу зброярів.
Бакшиш — дарунок, хабар.
А л т у н — золота турецька монета.
Буткали, або путкали — турецька назва козаків.
— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль Ілля... Помолившись, заспокоюється. Аллах милостивий... Та й пізня ж осінь... У морі сильні вітри, і буткали на своїх утлих чайках бояться виходити в море. Вони нишпорять всюди пізньою весною, влітку... А нині... Хіба що якісь відчайдухи... Та на них є гармати. Чотири десятки... Серед них половина бал-емези , що стріляють такими ядрами, які розносять козацьку чайку на тріски.
Піниться за кормою вода, мірно злітають і падають весла. В'ються над галерами сріблокрилі чайки, кигичуть, плачуть. Чого б то? Невже на нього чигає якесь лихо?
Ібрагім пильно оглядає доокілля. Та ніде нічого не видно. Лише білі баранці на хвилях поблискують довкруж. Але чому це стурбувалися азаби? Що вони помітили біля західних берегів? Що їм привиділось? Чому падають ниць і моляться, моляться, моляться? Чому мовчить їхній ага? Та ось він підходить до Ібрагіма, низько схиляє голову:
— Найясніший ефенді.