Вона не голить голови і не ходить у перуці, як багаті єгиптянки, а рабиня робить їй укладку з її ж таки волосся. Але Терсея така скупа, що завжди завзято торгується з батьком Імхотепа за кожну рибину і за кожний мідний халкой 15. Тоді Ніке вибігає до Імхотепа під стару смоковницю на розмову. Він завжди приносить їй кольорові черепашки, які море викидає на берег і яким вона дуже радіє. Обоє сідають під деревом, Ніке вчить його грецьких слів і сміється, як він неправильно їх вимовляє. Навчила вже чимало...
Іноді при ньому і при батькові Терсея сварить дочку, що вона дружить з єгиптянином, ще й з Ракотісу, і од цього йому, Імхотепові, дуже боляче. Чим він гірший від своїх грецьких ровесників?
Батько відповідає йому знехотя, що у греків батіг, а у єгиптян спина для ударів, бо грецькі пришельці — пани Чорної Землі. А яка може бути приязнь між батогом і спиною, паном і рабом, багатим і злидарем?
Та не всі єгиптяни злидарюють.
Риболови, які навідуються до батька, кажуть, що багато живуть писарі, землеміри, збирачі податків, бо елліни потребують таких людей. Греків ще замало, щоб замінити їх. Добре купцям, лихварям і таким шкуродерам, як Ануп. Вони платять податки, позичають гроші еллінам, і ті не втручаються в їхні справи. Але найкраще живеться вищим жерцям при святинях великих богів. Царі залишили їм усі землі і багатства, ще й обдаровують новими, бо ті вірно їм служать. Так кажуть риболови, але яка це служба —мовчать. Може, бояться гніву богів.
Буває, що Ніке приносить йому солодкі тістечка. Якось він дав таке тістечко матері, але вона не схотіла його їсти: казала, що єгипетський бог пекарів Гебегет не поблагословив еллінського печива і єгиптяни од нього хворіють.
Навряд! Він ніколи не хворів од тістечок Ніке.
10 Халкой — найдрібніша монета.
А хіба не тужно буде за морем? Так приємно в гарячий день похлюпатися у його водах, погойдатися на гребенях хвиль, а опісля, гріючись на сонці, виводити на білому піску (в пустинях, кажуть, він жовтий) очеретяною паличкою загадкові знаки — письмена, вирізьблені на мурах святині Гора. Завдяки Мерібові вони промовлять до Імхотепа. Він буде пильним учнем. Терсея не гордуватиме ним і дозволить зустрічатися з Ніке, якщо до того часу не віддасть її за елліна.
Така можливість злякала Імхотепа.
"Боги не дадуть згоди",— підбадьорив себе.
Але відразу ж і постало перед хлопцем питання, яким богам молитися, бо їх дуже багато. Батько каже, що вони ворогують між собою, як люди. Сет ^ знищив Осіріса, вибив око богові-соколові Гору: тепер воно в нього заплющене. Треба спитати Меріба. Від учителя він довідається багато розумного.
— Хочу вчитися,— сказав тихо, але рішуче Імхотеп, не дивлячись на батьків, ніби боявся, що їхні засмучені обличчя похитнуть його рішення.— Випрошу в богів для вас багато років здоров'я, наберуся мудрості, а тоді Ануп не відважиться лупцювати вас і погрожувати, що вижене з хатини й відбере човен і сіті,— зачепив за живе батьків.— Учитись буду так, що за один рік осилю більше наук, ніж інші за два. Меріб каже, що час навчання не однаковий для пильних і ледачих.
Петубаст і Нехті повеселіли. Слова вчителя і натяк на Анупа зробили їх податливими. Шкуродер-риботорговець зі шкіри вилізе, коли він, Петубаст, розбагатіє і матиме чотири човни. Та й розлука з сином не така вже страшна, як здавалося. Адже залоги купецьких кораблів, що здебільшого складаються з бідняків Ракотісу, вирушають у далеке плавання за пахощами і дикими звірами в країну Пунт 17, і сім'ї чекають їх довгі роки. Іноді так і не дожидаються. А Імхотеп буде поруч з ними, і вони, напевне, знайдуть спосіб, щоб зустрітися з ним. Вартові святині не погребують кількома оболами, бо вони теж хочуть повеселитися і не бачитимуть як Імхотеп крадькома вийде за ворота.
— Приготуй нам на завтра чисті фартушки,— запропонував дружині Петубаст, і Нехті згідливо кивнула головою, що не завжди бувало.
III
Переписувачі населення не брали драхм даремно і ретельно виконували своє діло. Від їхнього зіркого ока не сховався жоден з восьми мільйонів жителів Верхнього і Нижнього Кемітів: багатий чи бідний, єгиптянин, іудей чи сірієць — усі платили різні податки, а найбідніших, у яких не було навіть халкоя, засилали в каменоломні і на рудники. І Петубаст щороку віддавав цареві кілька оболів.
16 Сет — староєгипетський бог зла.
17 Країна Пунт знаходилася на території Сомалі.
— Мабуть, вони конче потрібні Птоломеям на ячмінну кашу й кисле пиво,— жартував невесело він.
Слова батька викликали в Імхотепа сумнів.
— Невже царі справді такі убогі, що без твоїх оболів голодували б? — запитував він наївно.
— У них бездонні, ненаситні черева,— пояснював синові риболов.— Бодай би кожен кусок застрявав їм у горлі!
Імхотеп вірив і не вірив батькові. Що ж то за черева, що завжди порожні? Адже йому і батькам вистачає кількох дрібних рибин і одної ячмінної паляниці, щоб насититися.
Греки, на яких спиралася влада Птоломеїв, податків не платили. Вони користувалися особливими привілеями, займали найвищі державні посади, воювали і придушували бунти єгипетської бідноти. Вони проживали у великих містах над Гапі, і найбільше їх було у багатій, веселій Алек-сандрії, яку заснував Александр Македонський, прогнавши з Чорної Землі персів, чиє владарювання було ще жорстокіше, ніж еллінське.
Та великий завойовник недовго втішався обома коронами фараонів. Після нього їх успадкував його полководець Птоломей І, який прибрав ім'я Сотер-Рятівник.
Новому володареві не сподобалася стародавня столиця Кеміт-Уасета (перейменована греками на Фіви в честь їхніх еллінських Фів), і він переніс її в Александрію, яка швидко прославилась не лише красою і багатством, а й наукою. Розміщена на довгій косі, що відділяла море від Марійського озера, оточена мурами і вежами, вона не боялася ласих на чужі багатства войовничих сусідів.
Ще донедавна в ній осідали чужинці і єгиптяни з інших номів, навіть утікачі-раби і фелахи, каменотеси і рудокопи, яким пощастило добратися через пустині до Гапі. Але теперішній володар Кеміту-Птоломей IV Філопатор заборонив пришельцям поселятися в столиці, обмежив їхнє перебування тут двадцятьма днями. Наплив чужинців і бідноти шкодив його намірам перетворити Александрію в еллінське місто, загрожував бунтами злидарів.
Веселіше було за мурами столиці. Тут виросло місто розваг і шинків — Канопос, де вабили гімнастичні зали, іподром, арени для баранячих боїв і величавий стадіон, на якому через кожних чотири роки відбувалися на зразок Олімпійських (величніші від них — Птоломейські) ігрища.
Виступали тут греки, які проживали в Єгипті, або ті, що прибували з Еллади, а єгиптяни, якщо для них знайшлося місце на стадіоні, були в ролі глядачів. Переможці крім лаврового вінка одержували щедрі нагороди і землі в Кеміті разом з осілими на них фелахами.
Але одного разу єгиптянин Нефірер під виглядом грека з Еллади переміг усіх грецьких учасників змагання і з рук самого царя одержав лавровий вінок. Проте підступ незабаром було розкрито. Нефірера ув'язнили — і слід його пропав.
Нова столиця складалася з п'яти дільниць — філе, і переписувачі населення підрахували, що в ній мільйон жителів.
Найрозкішніша була Царська дільниця, в якій красувалися царські палаци і Музейон 18, найбагатші — дві Іудейські, найгамірніша — Єгипетсько-Сірійська і найбідніша — Ракотіс. У жителів цих філе все було різне: вигляд, вдача, звичаї, вірування і спосіб життя.
Іудеї жили у своїх дільницях відокремленою від греків і єгиптян общиною, не визнавали їхніх богів і вірили тільки в Ягве, якому будували величаві святині і приносили в жертву білих ягнят.
З дозволу Птоломеїв вони обирали своїх старійшин, яким беззастережно підкорялися, дотримувалися своїх законів, і царські чиновники не втручалися в їхні справи, бо податки з обох дільниць пливли в царську скарбницю акуратно. Іудеї були неперевершеними скловарами і ювелірами, а ткачі ткали для багатих гречанок і єгиптянок такі тонкі полотна, що крізь них просвічувалось тіло.
Хоч іудеї не займалися риболовством, але рибу любили. Іноді, як Сехет була дуже щедра, а Терсея не потребувала так багато риби, Петубаст продавав її ткачеві Ісааку. Він брав з собою Імхотепа, щоб син знав усі дільниці.
Але в них не було так весело, як у Єгипетсько-Сірійсь-кій, де можна побачити щось захоплююче, цікаве. Які тільки люди там не збиралися! Смагляво-жовто-чорна різноголоса юрба пливла вулицями, як повінь. Траплялися тут навіть білолиці бородані з тих далеких країн, у яких з неба падають білі пелюстки.
18 Музейон — храм муз.
На вулицях продавці вихваляли солодке печиво, розмаїті фрукти, смажену рибу, водоноси — підсолоджену медом воду, нижчі за саном жерці і дрібні ошуканці — талісмани, що приносять щастя.
Базари красувалися різним товаром: тут вниз головою висіли на жердинах живі кури, гуси, качки і перепілки, стояли бедети ячменю, пшениці, гороху і сочевиці; з гаків звисали туші свиней, волів, овець і антилоп, аж чорні од мух; лежали розстелені шкури різних дивних звірів; у клітках щебетали птахи. Та хіба перелічиш те, що тут продавали і купували!
Привертали увагу багаті крамниці. В них можна було знайти все — від голки до золотого нашийника, од риболовного гачка до перуки і вишитих золотими нитками сандаліїв. Продавались навіть папіруси з усякими письменами, але вони не користувалися таким попитом, як сандалії, чавунні і мідні горшки чи пахощі.
Повертаючись од Терсеї, Петубаст разом з сином часто відвідував базари і крамниці — але не для того, щоб купити якісь речі, а щоб надивитись на них.
Через відчинені двері шинків і харчівень неслися запахи смаженої на олії риби, печеного м'яса, кислої капусти, дешевого пива, цибулі й часнику та ще багато-багато чого, бо кожен народ любить свої страви.
На площах за кілька халкоїв, зібраних від цікавих, показували штукарства гімнасти, танцювали під звуки флейти танцівниці в набедрених пов'язках, змагалися атлети, смішили своїми витівками старих і дітвору дресировані мавпи, лякали людей приручені хижі звірі, віщували майбутнє ворожбити.
І тепер, ідучи до Меріба, Петубаст і Імхотеп раз у раз зупинялись, щоб подивитись на щось цікаве.
— Не минайте своєї долі, найдостойніші з достойних! — покликав їх до себе смаглявий сірієць з папугою на рамені.