Найближчі до нього селяни мовчки розвели руками.
— Зачекайте, друзі, — нараз пролунав знайомий голос із задніх рядів. За хвилину перед Микитою стояв високий голубоокий чоловік літ на п'ятдесят, з довгим русявим чубом.
Микита відразу пізнав у ньому новосільського знайомого Яна Байрацького й немало здивувався його появі. По-своєму зрозумівши погляд Швачки, Ян поспішив пояснити:
— Нічого поганого про мене не думайте. Так трапилося. Учора в Мостищі нам зустрілися шляхтичі Ленкевичі, що з Бишева поверталися. Вони розв'язали Зубрицького, а мене відшмагали так, що оце ледве до Чорногородки дошкандибав. Спинився перед замком та й думаю: куди ж мені йти? Аж бачу — весь люд піднявся, до пана Стефана поспішає. Чому ж мені осторонь лишатися? Я там усі входи й виходи знаю. Може, допомога потрібна буде.
— Гаразд, Яне. Довго думати не будемо, часу мало. Допоможи нам у замок пробратися, а там видно буде.
Байрацький підійшов до рову, гукнув:
— Агей, хлопи! Опускайте місток! Відчиняйте ворота!
— Ач який прудкий! А то навіщо?
— Ти що, Миколо, задрімав? Хіба не бачиш, що людей веду? Треба пана запитати, чи оту ковбаню за. млином засипати, чи ні. Та й довбню треба взяти — чим же палі забивати?
— Таж пускати хлопів до замку не велено,
— То я тобі хлоп? Бидло ти! Зараз же скажу пану Стефану, аби всипав тобі гарячих по саму зав'язку! Знатимеш, як патякати!
— Та йду вже, — буркнув челядник і почав спускатися з вежі.
— Тепер не зівайте, — шепнув Швачка селянам. — Спочатку я піду з Яном. А як дорога вільна буде, рушайте й ви.
Поки Микита перемовлявся з чоловіками, міст опустився, рипнула брама. Швачка ступив на подвір'я, відсторонив челядника:
— Не плутайся під ногами. Зробив своє діло — і ні пари з уст.
Челядник закліпав переляканими очима:
— Ви не смієте… Я варту гукну.
Швачка показав йому здоровенного кулака:
— Одним ударом вола звалюю. Невже охота скуштувати, чого він вартий? Сказано ж тобі: сядь і мовчи, то й мовчи. Або… ліпше — клич пана! Скажи — селяни порадитись прийшли.
Посесор вискочив із покоїв сам не свій: хлопи хочуть вести перемови з паном? Де таке видано?
— Що хлопи хочуть? — крикнув Зубрицький і почав пильно придивлятися до гурту, ніби хотів запам'ятати всіх тих, які непрошеними з'явилися перед його очі. Микита відокремився від гурту, наблизився до пана:
— Ми тільки хочемо запитати, чи пану Стефану відомо, який сьогодні день?
— А ти хто будеш, хлопе? Я тебе не знаю… Хто ти? І як ти смієш так зі мною розмовляти?
— Знаєш, пане, — усміхнувся Микита. — Знаєш. Ми ж учора в Новосілках знайомилися. Я на коня тебе підсаджував. Невже у пана посесора така вже коротка пам'ять?
— Ах ти ж ребелізант(29) проклятий! Ах ти ж волоцюга!
— Не галасуй, пане, даремне, — зупинив його Микита. — Перед тобою не два хлопи, а все село.
Зубрицький обвів селян збентеженими очима, озирнувся на пахолків. Важко зітхнув: що зроблять півтора десятка ледачих пахолків проти такої юрми?
— Так який же сьогодні день, пане? — повторив своє запитання Швачка.
Зубрицький роблено усміхнувся!
— Неділя сьогодні.
— Отож, пане. Люд у церкву зібрався, а ти наказав її замкнути і гнати всіх на шарварок. Де ж це хто бачив таке?
— Чотири дні працюємо на пана, — озвався дебелий парубок, виважуючи сокиру, — кожної суботи шарварок. Для себе тільки один день і лишається.
— А цей тиждень і його відбирають, — обізвався підстаркуватий посполитий.
— То як же, пане Стефане? — звузив повіки Микита.
Зубрицький зрозумів, що треба поступитися.
— Гаряча пора зараз, дуже гаряча. Могли б і зимою відпочити. Та коли вже притьмом до церкви захотілося, то я… не проти. Скажіть титарю: я дозволив. А на шарварок… у понеділок, — він кинув ключі підстаркуватому посполитому й швиденько пішов до покоїв.
Розділ V
ЛИХО НЕ ХОДИТЬ ПООДИНЦІ
З двору Зубрицького Письменний і Швачка повернулися додому. Запросили і Яна Байрацького до себе, бо йому тепер нікуди було діватися. Пообідали. Розговорилися. Події останніх днів навіяли спогади. Почав Байрацький:
— Я мав повідати вам про себе. Ось і нагода трапилася.
Ян почав здалеку. Розповів, що жив колись поблизу Кракова. Двоє було їх у батька — він та сестра Ванда. Бідували — страх і згадувати. А коли вже батько не міг кінці з кінцями звести, переїхали на Україну, в Добромиль. Мулярів у Добромилі не бракувало, але заробити було де. Мало-помалу й розжилися. Дім змурували своїми руками і в дім придбали дещо. Так і не зогляділися, як Ванда їхня на порі стала. Тут би Янові женитися, але ж і Ванда на виданні. Сказав тоді Ян батькові: "Зберемо Ванді посаг, видамо її, а потім і я вже подумаю про себе". Згодився батько, а мати просльозилася навіть від радості за сина. Небавом знайшлася й пара сестрі. Правду мовити, не по душі було те батькові, бо наречений — шляхтич. Станіславом Копиткевичем звали його. Він служив хорунжим у кварцяному(30) війську. Батько твердив, що пан Станіслав не пара Ванді. Пробували вмовити її — й на мову не здалася, гіркими сльозами облилася. Вирішив батько з паном хорунжим поговорити. Чим переконав його пан Станіслав, невідомо, та вже на другий день благословили молодих. Гарна пара вийшла. І жили вони гарно. Пан Станіслав мав свій маленький маєток біля Добромиля. Але недовго їм щастя усміхалося. Ласо позирав на той маєток шляхтич-гульвіса Ігнацій Новицький.
Одного весняного дня, коли пан Станіслав подався до Львова за покупками, Новицький зробив наїзд на маєток Копиткевича. Ванду люди сховали, а дім згорів. Повернувся пан Станіслав на голе місце. Але то ще не все. Лихо не ходить поодинці, а в парі. Не застав пан Станіслав і своєї дружини. Не знесла вона наруги, померла. Тоді Копиткевич повіз до коронного трибуналу позов на того шляхтича. Банітували(31) Новицького — і він мов крізь землю провалився: ні слуху ні духу. А горе помалу звело в могилу батька, а там і матір. Пан Станіслав подався на креси(32), а Ян продав свій дім та й бобі світ за очі пустився. П'ятнадцять літ не світу микався, поки на слід пана Станіслава натрапив. Той тепер у Білій Церкві поручиком служить. Оце до цього він і їхав.
— А як же пан до Зубрицького потрапив? — поцікавився Микита.
— Дістався я до Бишева, заночував там і дізнався, що пан посесор чорногородський нову кам'яницю мурувати збирається, знаючих людей шукає. А мені гроші до зарізу потрібні — і подався я до Стефана Зубрицького. Таку йому кам'яницю звів, що ліпшої на всьому Поірпінні не знайдете. Самі ж бачили. У Харлінського в Бишеві — і то гірша. У Тиші-Биковського, брата фастівського біскупа, і в Кощіївці, і в Бузовій — звичайні хати проти неї. А це ж… палац.
— А нащо посесору тут кам'яниця? — запитав Микита Швачка, ніби й не знав того. — Розбагатів так, що злоті муляють?
— Страх примусив. Колись у нього, розповідають, був непоганий дім, але дерев'яний. Гайдамацький ватаг Лазар Таранець пустив його з димом.
Швачка лише усміхнувся на ті слова.
— Оце діждуся пана Станіслава (він у Бишів до друга свого Рожнятовського поїхав) та й поступлю до нього на службу.
Помовчали якусь мить. Кожен думав про своє: Ян — про Білу Церкву, Письменний — про Запорізьку Січ та про її школу, де так потрібні знаючі дидаскали(33) Микита — про той останній бій гайдамацької чати з шляхетським роз'їздом. Де нині Лазар Таранець? А Єгор Степанов? Жаль, якщо загинули. Микиті пригадалася розповідь Степанова про те, як пан за непослух катував канчуками, як забивав у колодки. Порятували тоді Єгора товариші.
Пустив він червоного півня своєму князеві, пристав до ватаги лісовиків, які нагонили страх на панів всієї Московської губернії. А князівські слуги до сім'ї вчепилися. Над дружиною збиткуватися почали, над малими дітками. Кинувся Єгор з друзями жінку й дітей рятувати, а на них солдати, князем викликані, в засаді чекали. Схопили Єгора та ще двох лісовиків, забили в колодки — і в солдати. Єгор не скорився і там. Тоді його покарали шпіцрутенами(34) й погнали під Азов. Він тікав — і потрапив до рук ординців, а там — і на турецьку галеру.
Одного разу на морі знялася буря. Галера розбилася об скелі прибережні. Мало хто врятувався тоді. Разом з Єгором до берега добралося тільки троє. Був серед них запорожець один. Повів їх на Січ. Довгою і незвичайно важкою була та дорога. Добралися вони з горем пополам. Але й тут не пощастило Єгорозі: під самим Новосіченським ретраншементом(35)нарвався на знайомого офіцера — і знову довелося йому солдатські сухарі жувати. Лише за третім разом, як перекинули їхній полк до Києва, таки вирвався на волю. У Чернечому лісі пристав до гайдамаків. Прийняли його ватажани Лазаря Таранця, полюбили за мужність і веселу вдачу…
Так у розмовах і спогадах і недільний день минув.
Розділ VI
СТАНІСЛАВ КОПИТКЕВИЧ
У понеділок на шарварок вийшло мало не все село. Микита радив не поспішати з відробітком (буде, мовляв, ще не одна субота), проте чорногородці думали інакше. Іванів сусід зауважив:
— Ви, Микито, перелітна птиця… а нам туї жити… В’їсться Зубрицький — життя не буде.
— Одних Зубрицьких з їхніми пахолками ми не побоялися б, — обізвався інший селянин, — Так він зараз же приятеля свого Тишу-Бйковського покличе. А той… не доведи господи… Лютішого від нього в світі, мабуть, нема.
— Та ви ж біля самого Ірпеня живете. Зібралися — та й на ту сторону. Там є ще вільні землі, — сказав Микита.
— Хто б не хотів туди, та що поробиш, — скрушно мовив сусід.
— То чого ж ви сидите? Важко насидженого гнізда кидати?
— А, звісно, важко. Скільки праці вкладено в нього… Мені ось уже за п'ятдесят… На третьому місці живу… Тільки те й роблю, що слободи шукаю… Досі везло. А коли б панські пахолки нагнали, як тікав? Зашмагали б на смерть. А тут… не так легко й зібратися: пахолки Зубрицького так і шастають, так і винюхують. Мандрика очей з кожного це спускає. Тільки почнеш запрягати коня, він уже в дворі стоїть. "Куди?" — питає. Стефан обіцяв нам десять літ слободою жити. А що вийшло? Тільки ми халупи звели та сяк-так обжилися — лопнула наша надія на спокій, мов та бульбашка на воді. На шостому році, якраз у жнива, спека вдарила, що зроду-віку такої не бачили. Сиплеться жито. Ми, як мурашки, до нього кинулися. А тут приїжджає Стефан, на своє поле з пахолками гонить.