Як демони, налетіли знов козаки.; і звов збиті демонстранти, розбігаючись на. всі бокм, падали під ударами нагаїв, одбивалися каміннями, збирались в купки, знов розбігались і звов падали, виносячи на руках побитих товаришів, нашвидку заві'язуючи свої рани й знов кидаючись туди, де більші купи були, де розлягалось голосніше "ура".
Задихана, червона, з розірваним рукавом, стояла Людмила під ворітьми якогось будинку і дрижачою рукою витирала піт на лиці. Біля неї стояло декільки робітників і два студенти і, також важко дихаючи, червоні, пом'яті, дивились туди, де тільки що були.
Тут було тихіше, тільки "приватна публіка" купчилась та з-за плечей одно одного дивилась до "центру".
Вмить в "публіці" зашамоталось, захвилювалось і раптово посунуло назад.
— Когось ловлять! — крикнув хтось.
І за цими словами повз Людмилу пробігла якась постать в жовтенькому капелюсі й, пригинаючись, силкувалась утікти від двох поліцаїв, що, тяжко сопучи, гнались за нею.
"Максим!" — раптом пронеслось у серці Людмили, і, незчувшись сама, як зірвалася з. місця, вона під здивованими поглядами "публіки" щось закричала й побігла за ним. Робітники и студенти, також щось закричавши, рванулись, випередили її і вмить разом зупинились. Зробилось щось незрозуміле. Поліцаї щезли, а замість їх на землі валялись якісь дві чорні постаті й щось ловили.
— Сюди, товаришу, сюди! — крикнув студент; і Максим, вже без жовтенького капелюха, вмить наче виринув звідкись і, з хрипом, важко дихаючи, всунувся між студентів і робітників.
— Сідайте, сідайте! — схопила його за плечі Людмила і придушила до землі. Максим не сів, а впав.
— Держіть, держіть його! — пробіг повз їх поліцай, озираючись на всі боки з налитими кров'ю очима і з порохом на щоці
— Туди побіг, господін поліцейський! Туди! — поспішно показав один з робітників в протилежний бік. — Я сам бачив... Туди!
Поліцай мовчки недовірчиво озирнув його й побіг далі, а за ним і другий, шкандибаючи, обтрусюючись на ходу й безсоромно лаючи тих, що сміялися з його.
— Ах, як добре! Ах, як добре, товаришко! — щасливо шепотів Максим, піднявши голову й дивлячись до Людмили. — Ах, як добре!
А Людмила з ніжністю дивилась на його червоне лице, на піну, що засохла в кутках губ, на ноздрі, що широко хвилювались, на мокре, розкудовчене волосся на голові й радісно-щасливо всміхалась. А робітники здивовано дивились на них і собі починали радісно усміхатись і розпитувати Максима. І він говорив їм беззв'язно, хапаючись, перебиваючи себе і звертаючись до всіх. Коли ж поліцаї вже зовсім щезли і "публіка" заспокоїлась, то біля них уже стала збиратись ціла валка цікавих і, проштовхуючись, пролазячи поміж другими, слухали його.
— Ну, годі! — раптом спинила його Людмила. — Ходім звідси.
— Ходім, ходім! — поспішно згодився він. — Ходім "туди"! Правда?
— Правда, правда!
Й вони рушили, а за ними й ті, що стояли. І "публіка" розступилась перед ними, здивовано дивилась і проводжала очима високу, повну панну з непокритою, чорною, густою косою, й робітника з червоним, молодим, щасливим лицем, і всю купу, яка, палко розмовляючи між собою, все побільшувалась та побільшувалась.
— А ми дуже неконспіративно йдемо! — засміялась Людмила, обдивляючись на себе й на Максима. — Ще заарештують.
— Ну, то що?! — щасливо тріпнув він головою. — Хай! Зате ж я їм дав. Зате ж я боровся! Ах, як добре, добродійко! — вмить зупиняючись на мент і дивлячись на неї, скрикнув він. — Ви знаєте, що я бив їх так, що аж руки болять! Я ж, знаєте, одного поліцейського прибив! їй-богу!.. Я вам говорив це?.. Так, знаєте, і впав... А ви били?
— Не знаю... Може...
— Правда, так наче ви в тумані? От так і я... А серце, знаєте, так б'ється... А колись же от так і революція буде. Правда?.. Тільки не скоро... Ах, знаєте, як стидно, як стидно! — вмить з болем перебив він себе і зараз же, хапаючись і наступаючи всім на ноги, заговорив далі — Ви втікали, товаришко?.. Од козаків?.. Правда, стидно? Правда, боляче так?.. Я, знаєте, хотів прямо упасти, й хай топчуть... А всі біжать... А ті б'ють... Нагайками по лиці... Одному, знаєте, якомусь студентові вибили око й арештували зараз же... Мене не арештують: я буду одбиваться до смерті... Я вже не хочу в тюрму...
Людмила слухала його і, не вважаючи на те, що звертала на себе увагу всіх, дивилась тільки на всі боки й бажала тільки скоріше дійти "туди". Проминали знайомі задихані лиця, хтось із товаришок і товаришів студентів зупиняв її й щось говорив, а вона тільки усміхалась і всіх кликала "туди". Хутко біля неї й Максима зібралась знов велика валка розігнаних демонстрантів і стала з піснею наближатись до "центру".
А там творилось те саме, що й тоді, як Людмила виривалася звідти. З одного боку — стіни улиці, з другого — рота солдат, а спереду й позаду — поліцаї й козаки, які то накидалися на валку й били демонстрантів, то, гарцуючи, спочивали і тільки пильно слідкували згори. Коли вже Людмила з купою наблизилась так, що їх побачили задні із "центру", Максим став копатись чогось за пазухою, раптом витягнув дрижачими руками якусь велику червону хустку й, високо піднявши її, голосно й дзвінко закричав:
— Геть з самодержавієм! Хай живе соціяльна революція! Ур-р-а-а!
Людмила здригнулась.
— Що ви робите?! Ви! — здивовано схопила вона його за руку, але пізно вже було. Зобачивши червоне, козаки, як звірі, кинулись до них, і не встигла Людмила протягнути навіть поперед себе руки, як на неї налетіла коняча голова, попхнула її, збила з ніг, і Людмила, чуючи, як щось важке й гостре ступає їй на руку, впала без пам'яті.
Коли вона прийшла в себе, коли здивовано повела своїми великими очима круг себе, їй перш за все кинувся в вічі патрет Миколи II з його риженькою борідкою й кирпатим носом.
"В жандармерії!" — пролетіло у неї.
— Дивиться вже, дивиться... Води! — зашепотіло вмить щось біля неї. Людмила хутко підвелась. На неї дивились знайомі очі Сивенка, а знайома невеличка борідка його заспокоююче хиталась і мов говорила за губами: — Дивиться вже, дивиться. Води!
— Я в аптеці? — спитала вона, дивлячись на ряд полиць з банками, пляшками й таким іншим.
— А ви б де хотіли бути? — усміхнувся Сивенко, щось мішаючи в шклянці з водою, яку приніс йому незнайомий студент.
Людмила сіла, озирнулась. В аптеці вже було темнувато й видно було, що починало смеркатись. За стойкою стояв якийсь блідий молодий добродій і пильно дивився на неї. Людмила одвернулась, потім, щось наче згадавши, хутко повернулась до Сивенка і спитала:
— А ви, товаришу, не знаєте, чи заарештували того робітника, що був зо мною в той час, коли я впала? Не бачили?
— Не знаю, товаришко; здається, його також, як і вас, почастували добре... Болить голова?
— Трохи...
— Де?
Людмила хотіла підвести руку і вмить почула страшний біль.
— Ох! — проти волі вирвалось у неї.
— Тихо, тихо! — затурбувався він. — Я перев'язав вам... Не руште, не руште!.. Зараз я вас посаджу на візника й поїдемо додому... Ось нате, випийте...
— А вже скінчилось?
— Для вас уже...
Людмила випила зі згагою із шклянки, ще раз подивилась на блідого добродія за стойкою, й їй здалося, ніби вона бачила його десь.
— Ну, посидьте ж тут, я зараз, — ухопив Сивенко картуза й пішов кудись в другі двері.
— Куди ж ви? — здивувалась Людмила.
— За візником.
— Та хіба в ці двері!
— Ті по случаю демонстрації замкнені... — блідий добродій усміхнувся й одвернувся.
Хвилин через п'ять Людмила вже обережно сідала на бричку з піднятою будкою і серйозно й поважно хитала головою блідому добродієві і студентові.
А на улицях ще кипіло. Скакали іноді козаки, гикаючи й махаючи нагаями; проїжджали звощики з двома поліцаями, що, обхопивши за стан, держали якогось студента ябо панночку; вилітало звідкись "ура", а за ним крик, свист і стук копит. Раз навіть бричка мусила спинитись і тихо їхати за купкою демонстрантів, які, очевидячки, тільки що зібрались знов до гурту й гучно співали:
На бой кровавый, святой и правый,
Марш, марш вперед, рабочий народ!
Але недовго співали. Наскочили козаки, врізались в купку і зразу проробили бричці дорогу. Візник стьобнув коней, і бричка, поминаючи червоні, захоплені лиця демонстрантів, хутко покотилась вперед.
Тої ж таки ночі Людмила вже чекала жандарів. Але їх не було ні в ту ніч, ні в другу, ні в третю.
"Невже так минеться?" — не вірилось їй, але все-таки нікуди, крім своєї контори, не ходила, нічого не писала й не читала і кожного вечора пильно обдивлялась по всіх куточках, чи не забула як-небудь чого заховати. Минуло днів з п'ять. Все було спокійно, жандари не являлись. Але не являвся й Максим. Приходили до неї товариші, товаришки, приходили ті, що вона бачила їх на демонстрації, приходили й ті, що й не бачила, всіх розпитувала, але ніхто не міг їй нічого сказати.
"Розуміється, заарештували", — порішила вона й почула, як їй стало якось нудно і глуха злість здавила груди. Навіть злість була й на Максима, і на себе, і на всіх.
Аж ось на шостий чи на сьомий день, перев'язуючи руку, вона вмить почула знайомий, тихий, несмілий стук у стіні.
"Максим", — кидаючи хустку й поспішаючи, вибігла вона в сіни й, одімкнувши двері, широко розчинила їх.
— Ви, Максиме? — прошепотіла вона з якимсь дрижанням у голосі.
— Я... — заворушилась якась постать біля стіни.
— Чого ж ви... Йдіть... Заходьте!
Постать несміло й зігнувшись якось просковзнула проз неї й так же несміло просунулась у кімнату. Людмила поспішно замкнула двері й хутко ввійшла за ним.
— Де ж ви були? Чом не приходили? — зараз же накинулась вона, але, подивившись на його, раптом спинилась та так і застигла.
Лице його було бліде, якесь запале, й на губах знов грала та сама жалька, винувата усмішка, а очі безпокійно й несміло бігали на всі боки.
— Зно-ов!.. — якось тихо й мов підтверджуючи й разом питаючи, сумно, сердито й суворо протягнула вона. — Зно-ов... Максиме! Товаришу!.. Що ж ви робите? !
— Я, добродійко, нічого, їй-богу, нічого, — хутко й тихо заговорив він, мнучи якогось драного картуза, — Я маю до вас діло... Я зараз піду...
— Нікуди ви не підете! — скрикнула Людмила. — Нікуди, чуєте?! Говоріть краще, де були?.. Та сядьте!
Максим сів і, вже не ховаючи ніг, якось занадто прямо став дивитись їй в очі, ніби збирався щось сказати.
— Ну? Де були?..