Бо зрісши в надмірне богатство, стають вони тим, чим бояри: людьми лакомими на власть князя, ворогами княжої власти, ще більш небезпечними, чим бояри, бо через церкву й одіж свою мають особлив-ший вплив на народ."
— "І на се звернув мою увагу єлинський учитель. У їх писателя Арістофона є місце, де говориться: "Поки мужі державні бідні, чесно працюють для добра народу й держави. Коли розбогатіють публичним грошем, о — тоді вже по їх чесноті!"
— "Гарно, моя дитино! Бачу, що ти сам добре приготовлявся на князя, коли запамятав собі якраз таке місце з письм Єлина того. Але й ті слова потребують пояснення. Не буде княжий тіун справедливий, коли він убогий, тільки буде хитрійший в злім. Бо вже Святе Письмо каже: "Не завязуй уст волови свому, коли він молотить збіже". Але й Святе Письмо не говорить докладно. Бо не можна допустити до того, щоб воли зїли все збіже: не для них воно призначене. Та нехай ніякий робітник твій не буде голоден, ні слуга твій убогий! Ти дивися на те, щоб він не став надмірно богатий і не ставав богатим в злий спосіб, бо се ломить в народі довірє до тебе. Так треба розуміти ту добру думку Єлина, яку ти переповів. І все треба розуміти по свому, в усім свій розум мати. А щоби зрілий розум мати, треба багато бачити, багато передумати, багато пережити. Для того нехай дорогі тобі будуть старі дорадники мої, яких тобі лишаю бодай до якогось часу. І "хрема-та", мій сину, є "анер" лиш остільки, оскільки здобутий гріш свідчить про ум людини, її сприт і розум — але ні трохи більше! Бо хто лиш до гроший привязує всю вартість, той не є правдивий муж. Він нерозумний. Бо гріш і богатство се не ціль, лиш средство,— правда, конечне средство. Гроші річ набута, а розумний і вірний муж, раз утрачений, не легко дасться заступити й ніколи такого самого не дістанеш. Але сама думка слушна, треба її тільки посвому — доповнити...
Пам’ятай, що не рідко мудрий дурне говорить, а дурний розумне скаже, хоч звичайно буває наоборот. Ти всего вислухай і все розглянь, а ріши так, як сам уважаєш за найліпше. Бо кожда рада є на те, аби її вислухати, але не кожда на те, аби її слухати."
Настала мовчанка. Молодий княжич збирав у думках те, що почув від батька, старий князь рішався на найбільш непомітний спосіб переходу до справи, на котрій йому особливо залежало, причім зі здиву-ваннєм бачив, що інтелігенція сина з одної сторони бентежить його в тім замірі, з другої заохочує. Перший промовив Ярослав.
— "Значить: ти уважаєш, що богатство потрібне князеви на те, щоб він уживав його не для себе, але для добра волости своєї й могут-ности роду свого; що князь тільки тоді може бути богатий, коли богатий його нарід і в тій ціли повинен він подбати о шляхи богатства для купців волости своєї, о порядок дома, о слуг справедливих: що князь не повинен допустити до надмірного збогачення бояр, бо тоді сягають вони по частину його власти".
— "Так, мій сину".
— "А як запобічи надмірному зростови богатства галицьких бояр?"
— "Дивися на пальці тим приятелям моїм! Допускай до себе кожду жалобу мужицтва й кожду скаргу міщанства й безоглядно суди. Не бійся наслідків справедливого суду! А як мимо всего їх богахство зростатиме надмірно, то маєш іще способи: всувай на їх місця прибув-ших чужинців, але се роби в міру, бо воно й викликає ненависть у своїх і в завеликій мірі так само шкідливе, як у сталевім мечі забагато одного складника, твердістю неоднакового зі сталю. Меч ломиться тоді. Потому — війна тобі поможе. Я вже давно не сидів-би на галицькім престолі, як би не вигублював бояр у численних війнах. € й инші способи, тільки роздумати їх треба. А вибирати все менше помітні. Вкінці иамятай, що князеви все вільно робити для добра волости своєї й могутности роду свого. Сих останних слів не додаю на те, щоб представитися в твоїх очах ліпшим або мякшим, тільки для того, щоб ти чувся спокійний у своїй душі, коли зробиш таке, що люди називають жорстоким, або злочинним. Бо ти повинен се зробити, коли воно добре для волости твоєї! А тягар законів неналожений на тебе, як неналоже-ний на найвисші шпилі Чорногори тягар смерек і ялиць. Ти тільки в со
бі маєш свій закон: се міра й оцінка того, що добре для волости твоєї!"
Князь замовк. А молодий Ярослав задумався. В нім діялося щось важного, щось основного укладалося в його умі, немов усе те, що почув і передумав кристалізувалося в ясний, кровавий криштал почуття княжої висоти й власти, праці й обережности. Він встав., Виглядав так, немов-би виріс за час тої розмови й немов-би батько вже тепер вложив йому свій княжий колпак на його молоду голову. Сю хвилю уважав старий князь за найвідповідальнішу, щоб приступити до виконання свого заміру. Він сказав, також встаючи:
— "На кінці найважнійше: на ніщо не придасться тобі ні досвід життя мого, ні наука других, ні єлинська мудрість, коли не памятати-меш, що все треба робити в свій час. В свій час треба гатити греблю проти повені, в свій час треба збирати збіже на полі, в свій час треба приготовляти сили до бою. Тепер якраз час забезпечити тобі мою останню та найважнійшу добич, будучу основу величі твоєї. Як на полудні Гори Карпати, так на півночі к’востоку Погорина Волость буде другим берегом ложища галицької сили й твоєї власти, що простягнеться до моря. Без того берега будеш ти як ріка, що в пісках свою силу губить. А беріг той мусиш утримати й так скріпити, щоб він став недоступний як гори Бескида. Нім ти так його скріпити потрафиш, мусиш мати поміч, нову, свіжу поміч: інакше Київ проломить той беріг, як тільки замкнуться очі мої! А поміч ту дістанеш, як — возьмеш — за жінку — суздальську княжну — Ольгу Юрієвну..."
Тут князь урвав і ждав на відповідь сина. Молодий Ярослав злегка запаленів, але не дуже: на нього зробило вражінє тільки само пред-ложеннє батька, не імя, котре він назвав. В своїх обїздках по княжих дворах бачив він ту княжну. Вона не зробила на нього більшого вра-жіння, чим яка небудь инша. Тепер він невиразно пригадував собі її бліде лице й сталево-сині очі Руриковичів, осаджені троха скісно: се був слід впливу половецької крови.
Батько, немов надумався й не даючи синови часу на дальші думки, скоро говорив дальше:
— "Ліпшої злуки нема для тебе. Суздаль і Галич держатимуть Київ мов кліщами. В союзі з Суздалем матимеш забезпечену Погори-ну Волость. І що дуже важне: не тільки відтягнеш Половців від сою-за з Київом, але й сам отримаєш у дикім степу половецькім поміч і підпору. І як би так колись — чого тобі не желаю — прийшлося тобі йти слідом прадіда твого Ростислава, то на бездорожних степах половецьких у кождій гарбі є для тебе місце і в кождім шатрі є нічліг для тебе, вмить знайдуться броди на степових ріках, вмить знайдуться човни на великім Доні. Бо степ відчує зараз, що їде муж внучки кагана Половців..."
Старий князь перервав нагло струю своїх думок, немов жахаючися, що в змальовуванню всяких можливостей забрив аж на блудні стежки діда свого Ростислава. По хвилі докинув ще слова, мов останні каплини міцного меду, яким упоював ум свого сина: "Аж геть у далекі землі Самарканду сягає вплив Половців, їх голос і їх звязь..."
Настала'напружена мовчанка. В ній чути було, що слова молодого княжича, котрі мали її перервати, сильно заважають на будучій долі Галицької землі. Ні батько ні син не припускали, що вони ще сильніще й ще більше важко відібються на особистій долі будучого князя на Галичі. Він був дуже втомлений навалою думок, викликаних словами батька. І було йому так, мовби за короткий час розмови з батьком пережив усі його тяжкі змагання для збереження волости, якби перейшов з ним увесь жах перед безчисленним натовпом ворогів — сусідів і втягнув у себе все недовірє до людий старого, схорова-ного батька, відчувши весь тягар дорогого колпака князів галицької землі. Ніжна думка його високо розвиненого ума, який одідичив по батьку від девятьох князівських поколінь, а по матері від цісарів Византії, дрожала як золоте промінне на згадку про блудні шляхи його прадіда — ізгоя. Серед того темного, прикрого й гіркого тягару бачив перед собою лиш одну ясну точку-підпору — ту, яку вказував йому старий батько. І під тим вражіннєм промовив:
— "Я сповню волю твою, отче. Скажи мені тільки, як моя матір дивиться на те подруже."
— "Добре, мій сину. Я вже через послів і своїх і византійських розвідував у Суздалі, як стоїть та справа. Вона стоїть добре: До року можеш бути жонатий. А матір, як кожда матір: серцем воліла-би, щоб ти взяв за жінку когось з її родини й мала на приміті дві византійські княжни, нехай сам вибирає, казала; одначе й вона признає, що не знайдемо для тебе ліпшої подруги, як суздальська княжна, Ольга Юрієвна."
Ярослав відітхнув, якби дійшов до якогось постою на довгій дорозі. Немов соромлячися свого рішення в справі женячки, запитав, щоби звернути кінець розмови на інакшу тему:
— "А чи крім Київа не має Галич тепер ще якого суперника?"
Старий князь знов утішився тим заінтересуваннєм молодого сина державними справами й радо заговорив:
— "Тепер ні. Ляцкі князики поріжнені між собою від смерти їх батька (я тоді сидів іще в Звенигороді). Вони можуть тебе тільки шарпати й то лише в союзі з Київом. Одинока їх ціль — поживитися чимсь. Король угорський Геза занявсяб зовсім стяганнєм Німців на пусті части своєї землі, якби не союз з Київом. Як тільки в Чехії притихнуть кроваві міжусобиці, тоді легко тобі буде, звязатися з нею проти Ляхів, а як Емануїл покорить до решти болгарську ворохобню, що тліє ще в недоступних горах, тоді він сильно возметься до Угрів. Але ти йди проти Угрів з Византією тільки так, щоб їх не зовсім ослабити. Бо тоді їх західний сусід, князь Бабенбергський зі свого малого городця Відня йдучи з бігом ріки так може скріпитися угорською землею, що загрозить і Чехію, твою природну союзницю в боротьбі з Ляхами. Волинь за слаба супроти тебе; вона держиться Київом і з ослабленнєм його дістанеться в твої руки, як дісталася в мої Пого-рина Волость. Твій одинокий, дійсний противник — йде від сходу сонця з руської землі... Він називається: Київ. Не той старий, могутний Київ, батько городів наших, що вмів колись держати в одній руці всі наші землі, тільки той ослаблений Київ, що через свою слабість утратив своє право й хоче його відзискати в спілці з Ляхами й ордами инших чужинців — против одного Галича! Тепер Галич, не Київ голова всім землям нашим, бо Галич найсильніший! Йому й треба бути найсильніщим.