А втім, можна зварити й на жаровні, потім скип'ятити воду, десь у неї залишилось ще трохи сушеної малини, отже, буде ще й чай з сахарином — чом не весільна вечеря!..
Вони сиділи, щільно пригорнувшись одне до одного, коло підвіконня, де тихо булькав, доварюючись, капусняк, і дивились, як тане від кволого тепла жаровні шерехата наморозь на внутрішній шибці вікна.
Коли вони заповнили капусняком прикру порожнечу шлунків і взялись за підсолоджений сахарином "чай" з сушеної малини, Віра знову пожаліла, що не купила вдень буханця хліба.
— Обійдеться циганське весілля і без марципанів! — махнув рукою Микола, з насолодою сьорбаючи гарячу каламутну рідину, але Віра спохмурніла. "Циганське весілля"!.. Чи могла б вона назвати так їхню ультраубогу вечерю, без друзів, без родичів, без хліба навіть, але все ж — весільну вечерю!
Микола похопився, бачачи, як хмаринка гіркоти набігла на Вірине лице.
— Та що ти, Віронько? Це ж у нас, на селі, так кажуть, коли чогось бракує!
— Далеко нам до циганського весілля, де є принаймні хліб, вино й музика, але...
І їм знову стало весело й радісно. Вони лягли в крижану постіль і скоро нагріли її своїми тілами... І нехай хто скаже, що то не було щастя!..
Другого дня Віра Павлівна довго ходила по київських крамницях, шукаючи рукавичок, бо ще навесні десь загубила старі, але рукавичок ніде чомусь у крамницях не було.
— їх ще продаватимуть восени, а зараз можна купити тільки на барахолці, — порадила їй якась жінка в універмазі, але Віра Павлівна не добрала гаразд останнього слова: "барахолка" було для неї щось нове, і вона перепитала:
— Цебто на товчку, на Євбазі?
Молода жінка ніколи не чула про Євбаз і пояснила, що треба поїхати електричкою до станції Біличі — там і збирається щонеділі київська барахолка, чи, як каже Віра Павлівна, товчок.
— Ви, певно, не киянка, приїжджа? — спитала незнайома жінка, і Віру Павлівну здивувало не так те, що її не вважають більше за киянку в рідному Києві, як щось майже неймовірне: в Києві нема більше Євбазу, чи Єврейського або Галицького базару, як називали його до революції!..
Зникло багато старих будинків, зруйнували навіть її студентську кімнату, але як міг зникнути Євбаз, що колись одягав, узував і годував людність великого міста, цей не просто базар, а — базар життя, де продавалися останні речі й купувалося за останні гроші квашену капусту й картоплю?
Проте знайшовся таки один старий еврей-кіоскер, що докладно пояснив Вірі Павлівні, як проїхати з Хрещатика на колишній Євбаз, що зветься тепер майданом Перемоги, але, коли вона зійшла з тролейбуса на кінці бульвару Шевченка й вийшла на перехрестя вулиць, їй здалося, що вона помилилась. Довкола — високі будівлі й посеред майдану округла споруда цирку, а де ж маленька залізна церковка посеред базару, де темні халупи, що від старості повгрузли в землю й починали собою довге Берестейське шосе? Де рундуки, ятки, селянські вози й утки та строката базарна суміш і гармидер?
Віра Павлівна оглянулась назад, де кінчався ряд знайомих здавна пірамідальних тополь Бібіковського, а тепер бульвару Шевченка, і сумнів у неї зник: так, це було те саме місце, де клекотів колись Євбаз — друге після Житнього базару на Подолі "черево Києва"...
Рух автомашин, що скупчувались чередами на переходах вулиць, заважав пройти на середину майдану, і Віра Павлівна пішла краєм майдану, озираючись на дерев'яні огорожі з захисними дашками, за якими щось руйнували й щось будували.
Чи не там, де видовжилась черга на стоянці таксі, стояла вона березневого дня в ряді, де продавали випадкові речі, марно чекаючи, що хтось купить у неї портрет Шевченка в добрій багетовій рамі? Продати цей єдиний у її кімнаті портрет з сумними, вдумливими очима — було майже блюзнірство, але що ж робити, коли вдома кінчились усі її "мільйони" (цілий тиждень вона не відходила від хворого на висипний тиф Миколи й не могла нічого заробити), а сьогодні, після страшних годин кризи, коли нарешті в хворого усталилася температура, Микола вперше попросив їсти. Сама вона могла б голодувати й кілька днів, але не дати їсти Миколі, коли першою ознакою видужання після тяжкої хвороби є апетит, — було б жахливо. Досі вона нічого не продавала на Євба-зі, лише купувала, та ось надійшла і її черга нести на базар останнє... Наївна! Вона не знала, що на "базарі життя" не котируються такі далекі від утилітарного призначення речі, як портрет Шевченка. її сусідка, огрядна київська міщанка, що торгувала всяким завалящим мотлохом, щойно продала страусове перо, яке колись жінки носили на капелюхах, і ось знову вона торгується з якоюсь дівчиною за старомодний жіночий пояс з бронзовою пряжкою, а на портрет у Віри Павлівни ніхто й уваги не звертає. Підійшов був лахмітник з брудною торбою, що скуповує за безцінь старі речі, й постукав указівцем по багету:
— Раму можна б узяти... Два "лимони" хочеш за неї? Він пропонував таку мізерію, що з ним годі було й
торгуватися. А після нього ніхто не питав навіть ціни, і Віра Павлівна вже жаліла, що не віддала лахмітникові рами — бодай хоч щось було б у кишені, та лахмітник більше не з'являвся, а коли перейшло на другу половину дня, вона остаточно переконалася, що її "товару" тут не куплять.
Знесилена від марного кількагодинного стояння, Віра подалася з базару, тяжко думаючи, в кого б позичити гроші хоч на хліб та молоко для Миколи. Вона вже завернула в першу бічну вулицю, аби мерщій одійти від проклятого базару, коли її спинив інтелігентного вигляду літній чоловік у демісезонному пальті й високій сивій шапці:
— Купили чи продаєте?
Не сподіваючись нічого доброго, бо незнайомець, видно, належав до тих "українських громадян", у яких напевно висить дома під вишиваним рушником портрет
Шевченка, до того ж незнайомець більше дивився на неї, а не на портрет, Віра Пашіівна знехотя відповіла:
— Не продала...
— Я так і думав, — промовив незнайомець, журно усміхнувшись.
— Виходить, нікому не треба на Євбазі Шевченка, — саркастично зауважила Віра й хотіла вже йти своєю дорогою, але незнайомець поспішно сказав:
— А мені саме треба. От і чудово вийшло: купець і продавець! — чи то серйозно, чи жартома усміхнувся й засунув руку в бічну кишеню піджака.
— То беріть, якщо вам треба, — ледве чутно прошепотіла Віра Павлівна, все ще не вірячи, що знайшовся-таки покупець і на її "товар".
— Можу запропонувати двадцять мільйонів, — простягнув він пачку червоних папірців. — Згода?
Ще б пак не погодитись! Та це ж цілий капітал! Микола матиме кілька днів молоко, хліб, можна ще купити навіть трохи жирів...
Радісна, вона метнулась назад, на базар, не бачачи, що незнайомець усе ще дивиться їй услід, а коли за півгодини поверталась назад, купивши ще й фунт яблук для Миколи, лице їй пашіло від щастя.
Так що ж таке щастя? — роздумувала Віра Павлівна, ходячи ці дні київськими вулицями й пригадуючи окремі епізоди з давнього минулого. її небога, до якої все ж треба було зайти перед від'їздом, напевно, думає: "Заслужений лікар, кандидат медичних наук, доцент, нагороджена найвищим орденом Радянського Союзу, має високу зарплату, окрему квартиру з усіма вигодами... Та дай Боже кожному хоч третину такого щастя!"
Але чому сама Віра Павлівна не відчуває себе щасливою і шукає стертих слідів свого щастя, тут, у Києві, де колись зазнала стільки горя й де тепер усе змінилося?..
Торік, коли вона переступила за свій пенсійний вік, їй раптом спало на думку, що не тільки актрисам треба своєчасно сходити зі сцени, щоб не бути жалюгідними в невідповідних літам ролях, а і їй теж на великій сцені життя треба поступитися місцем для молодших. Не чекати ж, коли тобі делікатно натякнуть, що час уже по-доброму забиратися геть. Але думати про це було страшно. Не працювати, не бути потрібною іншим, а лиш існувати, добувати невідомий тобі строк, що лишився від життя? І це тоді, коли почуваєшся ще на силах, коли практичні роботи в медінституті з студентами проходять у неї так жваво, а керівник кафедри хірургії ще й досі мріє передати кафедру їй, своїй учениці, й не дає покою Вірі Павлівні, переконуючи взятись за докторську дисертацію.
Але другий скептичний голос у душі питав: а навіщо тобі той докторський ступінь? Хіба що для марнославства, яке ніколи не було тобі властиве. Доктором ти, розуміється, ще можеш стати, надто за допомогою свого патрона, але нового слова в медицині ти вже не скажеш, бо...
І тут із якихось закамарків пам'яті спливли давно забуті слова Олександра Блока, поезію якого так колись любила студенткою Віра Павлівна:
Я, не спеша, собрал бесстрастно Воспоминанья и дела,
И стало беспощадно ясно:
Жизнь отшумела и ушла...
Дивно, як це раніш вона не відчувала страшного приречення в цих ніби спеціально для неї написаних словах? Невже таки справді — "отшумела и ушла"?..
І ось за місяць перед початком навчального року, перед тим як зважитись подати заяву про перехід на пенсію, Віра Павлівна надумала поїхати до Києва, на ті "святі місця" молодості, де вона не була багато літ і де колись шумувало її життя.
Не знайшовши на майдані Перемоги й сліду від колишнього Євбазу, вона в неділю поїхала електричкою до Біличів. Таки треба ж купити рукавички, бо хтозна, чи буде далі час питатися їх по крамницях, але в душі Віра Павлівна знала, що рукавички, власне, тільки привід, а головне — зовсім інше. їй хочеться подивитись на теперішній Євбаз, хай у зовсім іншому місці, хай базар не того давнього життя, а — сьогоднішнього, але все ж — базар, де вона, може, знову відчує себе, як десь понад тридцять років тому.
Але вже у вагоні електрички Віра Павлівна побачила, що це навряд чи станеться. Вона не увійшла, а її внесло у вагон разом з людською хвилею, що кинулась до приміського поїзда, тільки-но він прибув і пасажири поквапно вийшли на перон. Якимось чудом вона ледве вмостилась у враз заповненому вагоні на самісінькому краєчку лави, а пасажири все йшли й ішли, заповнювали прохід, штовхали її клунками, кошиками й перлися вперед, хоч далі не було куди йти.
Вагонна тіснява, духота й галас навкруги дратували Віру Павлівну, а надто цей дурний, мабуть, сільський підліток, що сидів проти неї і блазнював, розважаючи трьох дівчаток поруч себе.