До Тетяни сухо:
— Ви до мене, Тетяно Гнатівно? Заскалила око:
— До вас.
— Діло маєте?
— Маю,— запишалась.
Помічаю — одмінилася за ці тижні, мов не вона: не та мова, не той сміх, погляд сміливий, насмішкуватий.
— Не полохайтесь — я на часинку.— Іде до стола. Стала близько поруч. Зразу не каже, чого їй, нагинається над столом, дивиться: — Що це у вас за книжка?
В грудях загуло, як у млині, гаряче в лице... Луплю очі на книжку: чорт її знає, що воно за книжка!.. Перегортаю палпурку — тьху! — задачник.
Подивилась, одсунула набік.
— Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обіщаєте зробити?
— Що саме?
Позирнула на школярів, нижче схилила голову, почала говорити швидко, гаряче, таємниче. Що саме — зразу не збагну: пасмо шовкового волосся пече мені щоку, як огнем. Тільки по деяких окремих словах починаю дещо розуміти. Збираються виставляти десь "Наталку Полтавку"; вона — Наталка, я мушу грати Петра.
Зазирає у вічі:
— То згода? Кажіть, згода?
Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись,— не маю за що... Легкодухість опанувала зразу якась безсоромна, неймовірна: махнув би рукою на клас, на школярів, на все...
— Заждіть,— пригадую, аби тільки сказати,— ми ж умовлялись колись, що, як одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.
Махнула з досадою рукою:
— Ой, успіємо...— І знову тихо, лагідно: — Ну, кажіть — згода? Чуєте, "Петре"?..
Одступила назад, стала в позу, мрійно, захоплено:
Підеш, Петре, до тієї,
котру тепер любиш...
Рясно заляскотіли оплески в класі:
— Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко! За стіною гукає з свого класу Андрій:
— А все ж таки з цього нічого не буде: отець Василь розжене вашу банду.
Тетяна кидається, як бойовий кінь, очі загорілись рішуче, завоїсто.
— Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!..— посварилась кулаком. Діти:
— Що це буде? Що це буде?
Тетяна вийшла на середину класу, рішуче:
— От що, діти! Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в театр. Вийшов такий наказ.
Галас, писк... Дехто з дітей — за книжки.
— Тетяно! Тетяно Гнатівно! — гримить за стіною Андрій.— Ідіть на часинку сюди. Примовкли.
— Чого?
— Листа забув вам передати, швидше!
Тетяна йме віри, помалу виходить із класу. На порозі спинилась, до мене:
— Глядіть же не зрадьте...— Далі приплющила очі, простягає руки: — "Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нужді та в горі і забув про свою..."
Пішла.
Трохи згодом чути: дзень — ключ у замку і далі енергійна із-за стіни Андрієва команда:
— Замкніть двері!
Діти духом почули зрадливу Андрієву думку і з дивною легкістю перебігають у ворожий табір: з гуком, із галасом повискакували із-за парт, почіплялися за клямку:
— Держіть! Давайте ключа! В'яжіть мотузком! З коридора почало щось дьоргати, та було вже пізно: хтось із школярів витяг з-під парти якогось патика й засунув за дверну клямку:
— Так оце ви такі до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр — ні одного не пущу...
Погомоніла за дверима, пішла ніби.
Діти не одходять од дверей, поприхиляли уші, дослухаються.
Один підняв пучку вгору, повертає шустре личко, нишком, таємниче:
— Вони ще тут...
Справді, одчувається, що у цій тиші є ще хтось задуманий, молодий.
Хвилинка. Чуємо — так: луною пішло по коридору, мов там десь у кінці заговорила тиха-тихенька струна:
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?..
Порвалось...
Притаїли дух, заніміли...
Так хочеться, щоб іще бриніла ця дивна струна, аж серце б'ється. Дожидаємо — нема. І відразу чогось од-чулося, що тиша за дверима спорожніла.
Хтось визирнув у вікно:
— Пішли! Он-он пішли поза повіткою...
Подивився: тільки-тільки майнула синенька блузка поза шкільним садом.
Визирнули сумні стіни в класі, свінули такою нудьгою, що не знаю, куди подів би очі. Жаль, досада, злість, а чого, на кого, того до ладу і сам не скажеш. Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всі вікна й двері... Ні, діла не буде, день мусить пропащий бути...
Пускаю діти додому.
Дотягнули до іспитів; школа спорожніла. Надійшов час, коли ми, ще по давній нашій умові, мусили щиро взятися до своєї підготовки. Згадали про Тетяну: давно вже вона очей не показувала. Переказували — не прийшла.
Зрештою Андрій довідався:
— Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачі сюди не затягнеш.
Розповідає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали із Києва гості, між ними — небіж пані, студент... Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір'ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує.
Додає смутно:
— Шкода дівчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде...
Трохи згодом:
— А студента того я знаю...
Поговорили, посумували.
Далі:
— Ну що ж,— шкода не шкода — ми вже тому не зарадимо. Треба до своєї роботи братися.
Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та й сила взялася, бадьорість.
Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки.
VII
Квітувало жито, красувалося...
Здавалося, сторінки книг горіли під нашими очима. І вдень і вночі, і вдень і вночі.
Ніби тільки крізь намітку бачили, як сади одцвіталися, як майнула крилами, одлетіла весна. Заглянеш до його в кімнату: сидить над книжкою, як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає, як жеретія.
Гукнеш:
— Андрію Маркевичу!
Не одриваючись од книги, сердито:
— Га?
— Чи є ще порох у порохівницях?
Підводить голову: лице примарніле, чуб поплутаний, очі — туман застеляє... Коротко, спокійно:
— Хватить.
І знову лице в книжку, суворе, непохитно рішуче.
Ніхто до нас, і ми ні до кого. Заглянув тільки чогось разів зо два Запорожець, затурбований, не п'яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на ліжку, курив, щось думав... Далі, чогось червоніючи, попрохав одного підручника для якогось свого товариша, пішов.
І попливли мимо моїх вікон ночі за ночами, проносили огонь і отруту. Співали півні за півнями, гасились заходи, за світанням розцвітали рожеві світання, дні спліталися в тижні, одлітали...
Сиджу...
В кімнаті тихо. На столі свічка шелевіє. Перед очима книжка...
Тихо, тихо в кімнаті...
Причувається: за спиною коло порога стоять мої жарти і сміхи примовклії, мов пустуни-школярі, що навколішки поставлені.
Короткий кашель... скрипне стілець, шелесне перегорнута сторінка — і здається, десь під дрімотами заворушиться хтось інший, невсипущий.
...Підходжу до вікна, прочиняю трохи віконницю, дивлюся в щілинку: "Чи не світає?"
Небо темне, ночнеє; місяць не гасне, яскриться. Ні, ще не світає.
Стою ще хвилинку — не можу одірватися, високо-високо в небі пливе самітна хмаринка: як та ночна казка, до місяця підкрадається, в прозорих шатах, в намистах, у срібних перах... Підкралася позаду, засяяла і хвать — місяцеві лице, мов руками, затулила, — і все внизу затьмарилось, засоромилось...
Зітхнув, вікно причиняю: "Ні, ще не розвидняється..."
Знову до стола... Хвилина, друга — потонув у глибині мережаних рядків...
Щось шкряботить у віконницю — слухаю, мов крізь сон...
Гуркотить віконницею — чую й не проснуся.
І раптово ударили живі слова...
Слова, що ними обізвалася до мене німа перед очима стіна:
— Ви ще й досі не спали, книжник і чернець?..
Кидаюсь, зразу не вгадаю звідки, озираюсь: вікно одчинене. В його ніч зазирає, як срібне по шовку вишивання, а на його тлі у квітках, у намистах—засватана дівчина Наталка...
— Тетяна?..
Сміється:
— Я вас налякала? — Далі: — Ось ідіть сюди. Швидше.
Виходжу.
Сидить, схилившись, на шкільних ґанках. Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очі сяють, палахкотять уші. Не знає, що почать, сміється:
— Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама-самісінька, а мені здавалось, що за мною музики грають, співають... Як хороше, боже, як хороше на світі!
Несподівано до плеча горнеться, очі склепила, сама, як у огні.
Ворушиться якась тривога.
— Що таке вам, Тетяно
Підводить голову, розплющує очі.
— Думаєте — п'яна? — похитала головою.— Ні, неправду кажуть люди — не пила й не буду пити.
В очах промайнуло ясне й правдиве.
— Слухайте...— І хоче вона щось сказати, і боїться: ні, ні, може, цьому ще неправда...— Слухайте... тільки не смійтеся з мене, дурної...— Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: — Кажуть — у мене талант...
Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.
А вона — схилила, як сирота, голову; здалося — гірко плаче. Підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі.
Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектаклю всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї — талант... Що так не слід його занехаяти... Обіщали в город одвезти... учитись...
Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.
— Ви поїдете в город?
Зітхає:
— Ой, поїду...
Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє та й кашляє.
— Андрію Маркевичу, сюди йдіть!
— А чого там? — озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.
— Та йдіть до гурту — тут скажемо.
Виходить поважно, держиться суворого діловитого вигляду, а в очах цікавість аж світиться...
— Що це у вас таке веселе? — питає ніби знехочу, а в самого очі так і стріляють — то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна,— розповідаємо наперебій.
— Що? Талант? Який талант?..
Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарілися кінчики ушей. Суворо до Тетяни:
— Хто це казав вам?
— Всі казали. Артист там один був, професор...
Андрій не діймає віри:
— Може, якийсь професор магії та хіромантії.
— Ні, ні, справжній, видатний, відомий,— гаряче впевняла Тетяна,— такий лисенький, в золотому пенсне...
Андрій просяяв, і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:
— Заждіть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти?
— Лідія Віталіївна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути.
Лідія Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її.
Тепер він зітхає шумко, з полегшенням. Осмішка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очі засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторі:
— От так Тетяна! От так Гнатівна!..—Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівнянною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю-— Значить, в науку підемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночі та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах—у саму столицю...
— Я й сама ще не йму віри, що цьому правда, ніби це тільки сон,— мрійно й радісно казала Тетяна, проте віри, щирої, наївної, було в неї, мабуть, більше ніж слід.