Але ж...— простогнав пан, чуючи, що дрижить перед своїм власним слугою.
— Я тобі казав, лайдаку, йди! — крикнув отаман і щосили вдарив його костуром по плечах, потому вхопив за волосся і поволік від постелі до сіней. Пан ішов, як неживий, ані не думав супротивлятися.
— Бери шапку і вила! — крикнув отаман і, вдаривши його в карк так, що йому аж свічки в очах засвітилися, попхнув його вперед себе.
— Грицю! Грицю! — почувся з нутра хати протяжний, жалібний голос.
— Марш, нехай здихає стерво! — крикнув отаман.
Похиливши голову, як віл під обух, з вилами і граблями на плечах пан вийшов на вулицю.
Вулиця була пуста. Сонце вже високо підійшло. Очевидно, всі вже пішли на панське — він був остатній. Почав бігти, гнаний якимось глухим звірячим страхом і прокльонами отамана, а в душі його ненастанно лунав страшний кашель і крик конаючої: "Грицю! Грицю!"
На луці вже кипіла робота, шелестіли вила, обертаючи сіно, ішли розмови, жарти, чулися навіть співанки. Завідатель ходив по луці, розставлені гайдуки з канчуками пильнували працюючих і підганяли лінивих.
— Га, прецінь і сей кум іде! — крикнув завідатель, побачивши пана. — Вітайте, куме! Ви, певно, ще не по сніданю! Гей, хлопці, дайте-но йому сніданє як належиться!
В одній хвилі гайдуки кинулися на пана і повалили його на землю. Один сів йому на голові, другий на ногах, а два почали молотити канчуками. Завідатель сміявся і похвалив їх зручність.
— Ну, а тепер, покріпившися, марш до роботи! — сказав весело завідатель. Пан мовчки взявся до праці. Не думав ні про що, добував останків сил, щоби зрівнятися з іншими, але не міг.
— Е, як бачу, куме, ви нині не в гуморі! — крикнув над ним пан завідатель і скропив його канчуком. — Скорше, скорше!
Спотілий, змучений, ледве живий, грабав пан сіно, нічого не мовляючи, нічого не думаючи, як машина. Одне лише слово повторяв, те саме, що ще вчора здавалося йому підлою брехнею, а нині набрало для нього так величезного значення:
— Біда! Біда! Біда!
А коли врешті, в хвилі найвищого змучення, пан думав, що тут упаде без духу посеред луки і не встане більше, коли вже руки, ноги і груди рішуче відмовляли служби, завідатель крикнув нараз:
— Досить, ідіть їсти!
Самі випали з рук панових граблі, самі опустилися руки, він усів на тім місці, де стояв, і не говорив нічого, лише віддихав і шептав:
— Боже, чи ще не досить?
Кілька селян зблизилися до нього, розпитуючи про жінку і дитину. Пан мовчав, хмарний. Зрозуміли його і, киваючи головами, шепотіли:
— Со духи праведними упокой їх, господи!
Якась милосердна душа ввіткнула йому в руку кусник чорного разового хліба, печеного з помішаних останків муки житньої, ячмінної, вівсяної і стоколоси. Пан був голодний, то й, не надумуючися, почав гризти той твердий хліб. I разом з хлібом якесь огірчення, обезсилення й роздражнення опанувало його. Досі він неясно якось представляв собі своє положення і вірив, що все те або страшний сон, або лише хвилева проба долі, кара за його твердий упір, і що леда хвиля якимось чудом усе зміниться і він верне на своє давнє місце. Але, коли попоїв хлопського хліба, що каменем заляг у його жолудку, та віра почала розпливатися в нівіщо, і він почав розуміти, що те, що сталося вчора, вже не відстанеться ніколи... "А до тої хати ввійшов ти на те, щоб більше не вийти з неї", — пригадалися йому слова дивного молодця, і він похилив голову, як засуджений злочинець, і сидів у німім остовпінні.
Не жаль йому було за минувшиною, та проте теперішність боліла його ненастанно, тягом, як болить хробачливий зуб. Нараз здригнувся і напружив слух. Тут же за ним на копиці сіна сидів завідатель, занятий живою розмовою з завідателем сусіднього маєтку, який перед хвилею приїхав на коні. Говорили по-німецьки, очевидно не боячися, щоб їх хтось підслухав, і знаючи, що жаден мужик по-німецьки не розуміє.
— Коли ж купуєте те село? — питав чужий завідатель місцевого.
— Перед новим роком тяжко буде.
— Ов, а то чому? Прецінь здавалося мені, що капіталу вам не забракне.
— В тім-то й клопіт, що не стає ще двох тисяч до заплати з контракту.
— Через літо і осінь, певно, заощадите таку суму.
— А, розуміється. Урожаї маємо гарні, сіно також гарне. Можна буде продати сто кірців пшениці для себе, ну, і сіна півстирти можна буде на моє нове господарство відставити. Я вже з властителем умовився.
— Ну, то для чого ж хочете зволікати до нового року?
— Бо то, бачите, в тім сільці нема лісу з будівляним деревом, а тут узимі зачнуть рубати, то можна буде яких двісті сосен для себе відложити. Прецінь знаєте, як там усі будинки занедбані.
— А так, бажаю вам поводження. Дай боже щасливо дійти до цілі! А що ж пан?
— А що ж би? Знаєте, як то кажуть: добре дуріти, коли приступає. Виріс в достатках і розкошах і, хоч про господарство не має поняття, уважає себе бог знає яким господарем, бо все йому ведеться. Цікавий я, як то йому буде вестися без мене. З великої розкоші забажав нарешті побачити біду і вчора мало що весь дім не перевернув догори ногами, найстарших слуг зі служби понаганяв.
— За що?
— Від кого лише почув слово "біда", зараз жадав, щоб йому показав тоту біду.
— Ха, ха, ха!
— А коли ні — марш зі служби! Ледве нині його упросили, щоб змилосердився над людьми.
— То диво!
— Дурний він, дурний, думає, що як дотепер було йому добре, так і навіки буде. Гей, пізнає він ще біду, аж йому вухами наллється. Ну, а як же з вашими ощадностями?— запитав місцевий завідатель чужого.
— О, мені ще далеко до цілі,— відповів замісцевий. — У мене пан — бита бестія, але проте чоловік до тисячки готовими, крім пенсії, щороку якось назбирає.
Дальше пан не міг слухати розмови тих чесних людцїв. Майже не тямлячи, що робить, устав, узяв залізні вила і, супокійно зблизившися, з цілої сили всадив їх у груди свого завідателя. Той упав без духу, лише ногами затріпав. Чужий завідатель відскочив і наробив гвалту. Прискочили гайдуки, зв’язали злочинця, а бачачи, що завідатель не жиє, зложили його на ноші і казали мужикам нести до двора, а за трупом вели зв’язаного убійцю.
VIII
"До тяжкої школи віддав єси мене, боже! Впровадив ти мене до тої вищої школи біди і двері затріснув за мною! Чи думав я ще вчора, коли легким кроком виходив з рідного двора, що нині поверну до нього з путами на руках, збитий, в погорді, порівняний з найнижчими і супроти них навіть унижений, бо злочинець. I як же скоро та школа наповнила тіло моє терпінням, а душу розпукою!"
Так думав пан, поступаючи серед гайдуків на подвір’я свого двора. На ганку сидів новий пан,— він знав, хто то був у його власній шкірі, але уста мав замкнені. Побачивши незвиклий похід, вийшов напротив нього. Поглянув супокійно, з виразом жалю, на трупа і на винуватого, довго вдивлявся в нього своїми лагідними очима, врешті запитав:
— За що ти вбив мойого завідателя?
Пан чув, що в слові "мойого" в його голосі тремтіла непевність, і догадався, що й у нового пана, помимо зміненого обличчя, пасмо свідомості свойого "я" не перервалося, лиш уста так само були замкнені, як і у нього. I відповів:
— Убив, бо так було треба.
— Що ж він провинив?
— Над нижчими кат, перед вищими брехач, дбав тілько про себе самого.
— Але що ж він тобі зробив?
— Мені? Казав мене бити за спізнення і...
— I що?
Пан мовчав, не міг розповісти розмови з сусіднім завідателем.
Тим часом покликано сторожів закону, які ще відучора пробували в дворі, бо скатовані вчора переступники не могли йти, а підводи годі було дістати. Ті взяли нового злочинця в свої руки.
— За що ти забив завідателя?
— Бо так було треба.
Більше не могли від нього нічого допитатися.
— Чекай, зараз ти нам більше виспіваєш! — сказали і зачали переводити з ним слідство по-свойому. Але, хоч кров бризкала з перев’язаних батогом пальців, хоч розпаленою шиною пообсмалювано йому литки, а намоченими в солі шнурами посічено до крові його плечі,— нічого більше, крім тих слів, не видобуто від нього. Аж над раном по відбутих муках зложено пов’язаних в’язнів на драбинястий віз і повезено до міста. Коли від’їздили з села, загуділи дзвони з сільської дзвіниці на знак, що зараз відбудеться похорон. Час був робучнй, отже, піп казав зрана винести на кладовище трупи жінки і сина Грицькового, щоб їх покропити і поховати, поки роса зійде з сіна. При гомоні дзвонів, котрих ніколи не мав уже почути, скатований злочинець заридав перший раз тяжко і болюче. Чув, що серце його тає, що тіло його зламане, що все скінчилося для нього на світі, і не бажав уже нічого більше, як лише спочити побіч своєї няньки і свого братчика.
IX
Півроку минуло від того дня, коли через улиці головного міста на гору за містом тягнула величезна юрба народу. Посеред узброєних посіпаків їхав віз, а на ньому, прикований, сидів чоловік, блідий, змучений і перед часом зів’ялий. То був убійця завідателя, засуджений на смерть, котрого, власне, везли до місця, де чекала на нього шибениця.
Він, очевидно, віддавна знав, що його чекає, і не показував тривоги. Здавалося навіть, що бажав смерті; інші знов казали, що то — проста худобина з тупим чуттям і що той супокій — то глупота і ніщо більше.
Побіч провинника стояв піп і говорив йому довго і переконуюче до серця, говорив про скруху, про покуту за гріхи в житті і про справедливість божу, сполучену з безграничним милосердям. Та винуватець, чи то з глупоти, чи з закаменілості не слухав чи не розумів тих наук.
— Дивіть, ані разу не перехреститься! — кричали за ним старі богомолки.— Йди, йди, безбожнику! Чортові запродав ти душу, швидко дістанешся в його пазурі.
— Такого порядного, чесного і приємного чоловіка замордував, і то зовсім без причини, і ані крихти жалю! — говорили інші.
— Знаєте, коли би був показав жаль, то, може, були би йому злагодили кару.
— Е, а я завсіди кажу, що тут, особливо тут, не можна мати найменшої злагоди. Раз хлопові попусти, то бог знає, на що він відважиться.
Пан слухав тої розмови, але серце його було супокійне, не обурювалося і не бунтувалося. Він розумів, що ті люди не знають, що говорять, і жалував їх.
Нараз почув, що хтось доторкнувся його плеча. Обернув лице і побачив побіч себе того самого юнака, котрий колись запровадив його до хлопської хати. Лице юнака було ясне, променисте.