А потім додав:
— Ну, покажіть, як ви беретеся до сього. Хочу бачити, що ви переняли від отсього пана Зо́ля.
Не знаю чому, може, зі своєї вродженої нелюбові до французів, Лімбах завсіди називав Золя якось ущипливо "пан Золь", мабуть, покриваючи тою ущипливістю симпатію, яку в глибині душі почував до сього письменника.
Найближчим разом я приніс і прочитав Лімбахові свою "Лесишину челядь". Початок подобався йому.
— Гарно, гарно,— буркотів. — Є певна мелодія, є й пластика і невеличкий чуттєвий підклад. Ну-ну, далі!
Але коли я дочитав до кінця, він зморщив брови.
— Пощо ви попсували ідиллю? Початок заповідав ідиллю, а ви при кінці набовтали якогось квасу.
Я сказав, що у мене зовсім не було наміру писати ідилію, що я хотів кинути на папері профілі кількох осіб, які я знав у дитячих літах.
— Für die Katz! — мовив сердито Лімбах. — Кому яке діло до того, чи ви знали тих людей, чи ні? А ви спочатку розохочуєте, розгріваєте нас своїм малюнком природи, ми виходимо в чистих сорочках грітися на сонечку, а ви тоді бух на нас холодною водою. І пощо? Що вам із того прийде? Се нечемно і... і нелояльно. Се надужиття довір’я!
Я почав толкуватися, та не переконав старого.
— Ні, без потреби ви беретеся наслідувати того пана Зо́ля! Без потреби. Він не доведе вас до добра, шукайте своєї власної дороги!
В половині того року мене арештовано. Аж по році, весною 1878 р., я знов побачився з Лімбахом. Він був якийсь здержаний у розмовах зо мною; я рідко міг застати його дома, та й розмови наші не були вже такі свобідні та наївні, як давніше. Якась тінь лежала між нами.
Раз я попросив у Лімбаха дозволу одержати декілька листів із-за границі на його ім’я, бо листи, адресовані на моє ім’я, пропадають. Не надумуючись, він позволив, але, одержавши один лист із Женеви, так перелякався, особливо коли, відчинивши його, не міг нічого прочитати, що готов був бігти з ним до поліції. На щастя, я надійшов ще впору і вирятував листа. Старий Лімбах якось ніби засоромився свойого переполоху, коли я для заспокоєння прочитав йому лист і переконав його, що його зміст був зовсім невинний. Та проте я зараз же понаписував, куди треба, щоб на Лімбахове ім’я листів більше не посилано. Як же ж заболіло мене, коли кілька день по тім я побачив, як старий Лімбах, доглянувши мене здалека на вулиці, сквапно переходив на другий бік вулиці і йшов, відвернувшися в противний бік, аби не стрічатися і не вітатися зо мною! Я тоді вже на власній шкірі пізнав різницю між бідністю й бідуванням, пізнав і те чуття, якого вперед не міг дочутися на дні жовчних описів Золя. Я більше не сходився з Лімбахом.
Через рік він із сином виїхав до Кракова, де його син кінчив університет. Там старий Лімбах і вмер, і я більше не бачив його.
1—3 мая 1903
____________________________
* Речовий доказ (лат.).— Ред.
* Тепер він живе у Львові на становищі гімназіального вчителя.
* Чужі речі знати цікаво, а свої треба (польськ.).— Ред.
* Боги малих народів (лат.).— Ред.
* "Гіларія Мецішевського слів кільканадцять" (польськ.).— Ред.
* Це ні до чого (нім.).— Ред.
* "Розбитий збанок" (нім.).— Ред.
* "Весна" (нім.).— Ред.
* Прийміть мене, святі тіні, ви, мешкання солодкого захоплення (нім.).— Ред.
* Той, що влаштовує темні справи (нім.).— Ред.
* Я не книжка, я людина з ії суперечностями (нім.).— Ред.
* А поза ним в безістотному вигляді лежало те, що нас всіх сковує, це буденщина (нім.).— Ред.
* Але не робіть мене безсмертним! (нім.).— Ред.