— Візьміть і се тим часом.
— Що то, ви з нас жартуєте? — нахмурився Елькуна.
— Ні, не жартую, але не маю більше.
— Е, байки говорите! Ану, дайте, я пошукаю!
І Елькуна подався, щоб шукати у Тоня в кишенях. Але се обурило хлопця. Він відступився кроком назад і крикнув, червоніючи:
— Що, ти, поганче, мене рабувати хочеш? Проч від мене! Знаєш, хто я, — приходь до хати, коли маєш претензію! А він мене ту обшукувати буде!
Лице Елькуни налилося кров’ю: він зціпив зуби, і бачилось, що в тій хвилі кинеться і задушить Тоня.
— Ох, Елькуно, — озвався голос раненого, — дай спокій пурецові! Він як буде мати, то, певно, дасть. А як не має більше, то й то добре. Дайте, пурец!
І в свою окривавлену долоню він приняв купку срібних та мідяних грошей, поплював їх, пошептав щось і сховав за пазуху, не встаючи з землі і не перестаючи стогнати.
— О, пурец, певно, думає, що на тім конець? — не то говорив, не то бурчав Елькуна своїм густим басом. — Пострілити бідного жида, та й потому кинути йому дві шістки, як собаці! Ні, ми до суду підемо, там свого допімнемося!
— Але зачим вам до суду? Хіба ж я вам що перечу? — звинявся Тоньо. — От почекайте, я зараз верну! — І він скочив горі ярком, виліз на стежку і глянув долі, за Едмундом. Він знав, що Едмунд звичайно носить при собі більше грошей, бо від матері дістає потай батька. Але Едмунда не було на стежці. Очевидно, почувши грізні крики Елькуни, він дременув, лишаючи брата в западні. Заболіло серце у хлопця, але тут же й подумав: "Ну, що ж він мав робити? Адже міг догадуватись, що мені не поможе, то зачим ще й себе наражати? Добре зробив!" Так міркував собі Тоньо і старався усправедливити Едмундову трусливість, але серце його не переставало щеміти. Він знав, що брат його не любить і що задля нього, певно, не наразив би так без намислу свого життя, як він оце вже другий раз сьогодні. Але що було діяти! Тоньо думав, чи бігти дальше за братом, чи вертати ще до жидів? Він їм казав чекати і прирік зараз вернутись, надіючись взяти у брата більше грошей і дати їм. Але тепер хто зна, чи догонить він брата і коли? А за той час ранений може кров’ю стекти. Він вернувся, не надумуючись довго.
— Ту десь був мій брат, — сказав він, — я надіявся від нього грошей дістати і був би дав вам. Але його вже нема. Що ж думаєте робити?
— Я раненого лишаю ту на місці, а сам іду до Дрогобича до суду, — сказав Елькуна.
— Але бійтеся бога, він ту за той час умре! — скрикнув Тоньо.
— Се мене нічого не обходить! Робіть з ним, що хочете.
— Але як же се можна — брата лишати?
— А що ж я йому поможу, хоч буду й сидіти коло нього?
А хоч занесу його в село, то хіба маю за що йому поміч дати?
— Але ж я вам дам, що хочете! Всяку поміч будете мати, лиш не дайте йому ту кров’ю стекти! Несіть в село, несіть просто до двора!
— Ого, знаю я вас! — крикнув Елькуна. — Несіть до двора, а там собаками витровите, хорого під пліт викинете! Ні, не хочу.
— Ну, то що ж буде?
— А от що буде. Маєте півгодини часу. Біжіть додому чи куди хочете і принесіть нам сто ринських. То буде вам чистий спокій. А як ні, то вам ту хорого лишу, а сам іду до суду до Дрогобича.
Тоньо не мав ясного поняття о суді. Живо почуваючи, що тим людям сталася кривда, боявся суду, як якоїсь сліпої караючої сили, і бажав направити зло. Але сто гульденів! Відки тут взяти таку суму? Батько його не багатий, а тут ще косовиця, жнива надходять, грошей і так позичати прийдеться! Бідний хлопець почув, що йому починає в голові шуміти і світ в очах крутиться.
— Га, попробую! — сказав він і побіг щодуху. Півгодини, — се заледве вистачить на те, щоб додому добігти, а коли ж гроші добути, коли вернутися? Треба, значить, бігти щосили. Але ледве тільки Тоньо вибіг на саму кручу над рікою, коли побачив недалеко йдучих насупротив Едмунда і ще одного панича. Як він урадувався видом Едмунда, сього й не сказати. Але трохи чи не дужче ще врадувався, коли пізнав того, що з ним ішов.
— Борис! Епамінонда! Ти ту? Що тебе сюди завело? — скрикнув Тоньо, обнімаючи і цілуючи прихожого.
— А що, — вибрався на вакації звідати ваші гори.
— І представ собі, пішки ходить, ще й босий! — додав Едмунд.
— А що ж, се найвигідніше і найкорисніше. Ботанізую та мінералля збираю, людей пізнаю і давніх знакомих відвідую. От і на вас наскочив. Не знав навіть, що ви ту живете, а от Едмунда коло броду спіткав. Але що тут у вас за пригода? Едмунд зачав було розказувати мені. Пострілив когось?
— Жида. — сказав Тоньо.
— Дуже?
— Не знаю. Я хотів придивитись, але той не допустив. А з ним і другий, страшний такий. Мало мене не вбив. Відтак зажадав сто ринських, а ні, то, каже, недужого туй в лісі покину, а сам до Дрогобича до суду йду.
— Гм,— сказав Борис,— се щось негарно. А що за жиди?
— Якісь на бориславських ріпників похожі, а кажуть, що з нашого села родом і сюди ж вертають із зарібку.
— Ходім до них, побачимо! — сказав Борис. — Знаєте, я троха медик, хоч досі тілько два роки медицини слухав. Ну, але на ранах розуміюся, в клініці трупів різав доволі! Але тихо підходьмо!
Підійшли нечутно і стали всі три над яром. Жиди сиділи оба поруч плечима до них і щось живо між собою шваркотали.
— А котрий ту між вами скалічений? — скрикнув голосно Борис.
Оба жиди кинулись, як опарені, і змішались; менший, все ще закривавлений від ніг до голови, очевидно, не знав, чи стогнати, чи втікати; не мило було й великому, коли замість одного панича побачив трьох, а надто ще одного з них зо стрільбою на плечах. Але менший швидко отямився.
— Ох, ох,— застогнав він,— я ранений! Я скалічений!
— Ану, покажи свої рани, — сказав Борис, підходячи до нього.
— Ох, не рушайте мене! Не хочу! — стогнав жид.
— Покажи! — грізно крикнув Борис. — Я доктор.
— Доктор, — повторив з недовірчивим наголосом жидок. — Відки би ту доктор взявся?
Але Борис не вдавався в довшу розмову, тільки взяв жида за одну руку, оглянув криваві місця і сказав коротко:
— Брешеш, здоров!
Взяв другу руку, — те саме. Общупав лице — те саме. Общупав одну ногу — то само. Жидок сидів, мов остовпілий, не знаючи, що з ним діється. Елькуна також стояв недвижно, понурий, сам не свій. Борис оглянув другу ногу. Нараз жидок крикнув з болю.
— Ага, ось твоя рана! — сказав Борис. — Так я й думав. Одно зерно шроту в литку застряло. Ну, пусте діло. Лягай на живіт!
— Що пан хочуть зо мною робити? — запитав, тремтячи, жидок.
— Лягай на живіт, чуєш, чи ні?
Жидок ляг.
— Гей ти, довгий, — обернувся Борис до Елькуни, — сюди ходи!
Елькуна наблизивсь.
— Сідай йому на плечі! —сказав Борис.
— Що? Ви одуріли, пане? Адже задушу. Бачите, який він слабовитий!
— Не бійся, я за те відповідаю. Не візьме його мара. Сідай!
Елькуна стояв, вагувався.
— Сідай, кажу тобі! Чи хочеш, щоб йому гангрена в нозі кинулась? Тоді певно треба ногу відрізати, і дрогобицький суд нічого не поможе!
Елькуна трохи поблід і не змагався довше: сів на плечі брата, лежачого на землі, мов на коня, врозкрач.
— А тепер ви держіть за ноги, — скомандував Борис.
Паничі прискочили і вхопили жидка за обі ноги.
— Держіть же міцно! А ти, великий, як даси йому рушатись та кидатись, то й тебе отим ножем черкну!
— Ох, що пан хоче зо мною робити? — простогнав спрепарований таким способом жидок, що досі мовчки слухав, що з ним роблять.
— Мовчи, дурню, не твоє діло! — відрізав Борис, виняв з подорожньої торби ланцетик, промив водою рану і крихітку розрізав шкіру.
— Ой, ой, ой, ой! — запищав жидок. Борис одним смілим рухом ланцета видобув шрот з рани. Жидок верескнув щосили.
— Готов, пустіть його, — сказав Борис і спокійно обтер ланцет з крові, і сховав назад до своєї торби. Елькуна встав, паничі відскочили, а невеличкий жидок звільна піднявся з землі, здивованими очима поглядаючи то на доктора, то на паничів, то на свою закривавлену рану.
— Будеш здоров, — сказав до нього Борис — Постій лишень, нехай затамую кров і рану зав’яжу. — І він виняв з тої ж торби польову порохнавку, затамував кров, а опісля роздер Едмундову хустку і обв’язав нею ногу жидові. Оба жиди мовчки гляділи на його порання.
— Ни, а за мій біль що мені буде? — сказав по хвилі намислу ранений жидок.
— Чотири неділі на місяць, от що, — сказав Борис. — Чи, може, сто ринських хочете? Га, як хочете, то, про мене, біжіть до дрогобицького суду. Може, там і дістанете!
— Пан ласкаві жартувати, — сказав невеличкий жидок, — але що я, бідний жид зароблю з такою ногою?
— За три дні загоїться, — відрізав Борис.
— Ох, за три дні! Ні, я чую, воно так болить, що й за місяць не загоїться. Ох, як болить!
І жид попробував встати на ноги, але зараз же сів на землю, стогнучи та зойкаючи.
Між тим Тоньо і Едмунд пошептались з собою, Едмунд виняв з елегантної, бісером вишиваної портмонетки два дукати, що дістав оноді від матері, і дав їх раненому жидкові.
— Ну, на тобі за біль! — сказав.
— Ох, спасибі вам! — задріботів жидок. — отсе файн пурец! Дай вам, боже, много літ жити! Таки змилувалися над бідним жидом!
— Не стоїло! — сказав сердито Борис, і всі три паничі пішли горі яром.
— Ну, та й доктор же з тебе, Епамінондо! — сказав Тоньо, клеплючи Бориса по рамені. — А куди ж ми тепер?
— Як то куди? До села.
— А в селі маєш кого знакомого?
— Крім вас, здається, нікого.
— Ну, то просимо ж до нас. Обідати давно вже пора. А ми з Мундзьом, бач, якого звіра уполювали! — І показав кленя.
— У, та й здоровий же! Ну, на честь такої ловлі варто й піти. А при тій оказії і батьків ваших пізнаю, — також користь.
А жиди між тим по відході паничів хвилю сиділи мовчки, мов приголомшені.
— Проклятий отой доктор, — сказав вкінці менший з них.— Через нього, може, нам сто гульденів з рук вислизнулося. А Rich’n saanen Tat’n aran!* А той дурний панич готов би був дати! Ну, але й так добре пішло. Отсі два дукати — то початок нашого маєтку! Дай боже, щоб початок був щасливий! Тьфу, тьфу на все зле! Ху, ху!
І він обхухав зі всіх боків блискучі золоті монети і сховав їх до шкіряної мошонки, що висіла у нього на груді на мотузочку через шию. Затим стогнучи встав і при помочі здоровенного Елькуни штильгукаючи почав ступати. Але чим дальше, тим ліпше ступав. І так, підпираючи один одного, серед живої розмови, переплітаної інколи стогнанням, брати поплелися вільним кроком до села.
IV
Але один тяжкий досвід ждав його, і то з такого боку, з якого він всього менше міг його надіятись.