Страчене життя

Архип Тесленко

Сторінка 4 з 8

Вийшла дядина з хати, — там недалеко хата од хати і дверi напроти дверей.

— Що там таке? — обзивається.

— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втiшайся!

— З ума зiйшла? — Оришка їй.

Палажка:

— Ось тобi, о! — крутить дулi, дає Оришцi. Якiсь люде йшли улицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться, став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар, нiхто й чаю не пив.

Х

Обгортає Палажка на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий вiн бридкий їй: так нерiвно город роздiляє i за ним такi вороги живуть!

"Хоч устругнуть його трохи", — думає.

Подивилась до Василевої хати — не видно нiкого та за соняшниками не дуже й примiтне її, нахилилась, клює шарiвницею обнiжок той. Так гарно їй, таке її усердя бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок, пiддовбуючись пiд його, рiвець прогортає.

"Хай трохи-потроху обвалюється у наш бiк, — думає, — до ворогiв посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".

Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь. Побачив — скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив заступ, давай загортать той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок Михайлових загортає.

— А, сякi-такi!.. — кричить.

Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить.

— Що то ти робиш!— визвiривсь на Василя.

Василь:

— А то он що пороблено? — показує йому зазубнi.

Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн те знає.

— Що ж там? Нiчого! — Василевi вiн.

— А, так нiчого тобi!

Горне Василь з грядок його землю та зачiпає й картоплю йому.

— Рятуйте! — кричить Михайло.

Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той — Семен Остапчук. Чоловiк багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi. Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.

— Що таке? — питає.

— Подивiться ось, — Василь до його, — що воно пороблено обнiжковi це?

Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать до себе, i пообiщав Михайло.

Всмiхнувсь Остапчук та:

— Що ж? тут... нiчого такого. Почервонiв Василь:

— Як нiчого? — крикнув на Остапчука.

Остапчук:

— Чого ж кричать?.. На кого кричиш? — з серцем до його. Вiн:

— А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло:

— А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!

— А тобi що до того? — гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.

— Ширший, да, — додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь:

— Так i ти... i тобi заздро, що город ширший у мене?-визвiрився на Остапчука.

— Не тикай!.. З ким ти потикавсь? — Остапчук до його.

— А що ж?

Остапчук:

— Грубiян отакий... У город он лiзуть до його... До такого i слiд лiзти.

— Що ти? Що слiд лiзти? — скипiв Василь. — Що ти, чорт рудий, пiддрочку даєш?

Дивиться Остапчук, почервонiв, далi:

— Що ти? що ти менi оскорбленiє наносиш таке?! — закривав,— Чуєш! — обернувсь до Михайла.— Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь.

Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од клопоту. Всмiхається Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу. Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й... сiв на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це йому тiльки арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову:

— А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? — почав до Михайла.

Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:

— Подарував старий йому трохи... пiдлiз.

— А документа ж нiякого в його нема од старого?

— Нема.

Стиснув Остапчук плечима.

— Дивуюсь, — каже, — тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут жалiться можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владiєм нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки.

Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно:

— Порiвнять! От спасибi вам... дайте стежку в цiм... доказать сяким-таким!

Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi!

— Чого ж, — каже до неї, — можу дать стежку. — Повернувсь до Михайла:— Тiльки тут от що: того, що як там було в вас — чи подарив йому батько, чи як, — згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив стiльки города собi.

Мовчить Михайло, в землю дивиться.

А Палажка:

— От спасибi вам! — до Остапчука. — Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку йашу добрiсть до нас.

Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може.

— Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи, — навчає Михайла. — Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре?

— Не знаю... коли б... — Михайло почухавсь.

— Що "коли б"?

— Коли б грiха не було тут.

Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:

— А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку вiн скопаний.

Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:

— Та це так, тiльки... обнiжок дiло менше, а це... батькове слово треба ламать i... на Василя— захопив ще треба казать. Та й... обнiжок не я й скопував ще.

Палажка:

— І тебе сi та тi й вигадували такого менi... — почала кричать на Михайла.

Зареготiв Остапчук.

— Подумайте,— каже,— над цим.— Взяв цiпок, пiшов.

Почалося справжнє пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й знає, що гризе йому голову:

— Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слухає-слухає Оленка це, почне вбалакувать матiр:

— Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?

— А тобi чого треба? — визвiриться мати на неї.

— Кончила вчення, мiсця шукай!

"Ну,— було думає Оленка, — коли б уже швидше те й мiсце: зароблю грошей i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько. Нате, мамо, — скажу,— та цитьте!"

XI

Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув? Почала турбуваться.

А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у батька свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, — невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже тодi, i вiн приїхав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм верст до города.

Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузцi, — видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з кимсь.

— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, — велика рiч. І ми, служителi його, у проповiдях наших повиннi дбать про неї.

"Милий отець Полiєвкт, — думає Оленка,-про яке святе дiло вiн дбає!"

А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про мiсце їй скаже.

Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.

Оленка до неї:

— Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його:

Панасенкова, скажiть.— Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує.

— Так i Панасенкова тут?— чуть отця Полiєвкта. — Пам'ятаю... там така... — почав до когось, — по науках у школi не було кращої за неї. Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з неї.

Чує це Оленка, всмiхається.

"Значить, коли за таку маєш мене, — думає, — подбаєш для мене. Ану, у якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду їм книги гарнi читать. Пiдiйду до сiї, до тiї, всмiхнуся до неї, вiзьму за щiчку її. Боже! Як я їх буду кохать!" — Аж устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так їй гарно зробилось.

Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв бриль, пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:

— Iдiть хто... — каже.

Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались одхиленi, Оленка стоїть бiля комина i їй видно: отець Полiєвкт сидить за столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.

"Яке ж низькопоклонство!" — подумала Оленка.

— Ваше високопреподобiє! — почав Грищенко до отця Полiєвкта. — Заставте за вас бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!.. Прошенiе ось... — Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс її отцю Полiєвкту, стоїть, знiтивсь перед ним, голову набiк.

"Як же i принизився!" — подумала Оленка. Їй аж соромно стало.

Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi:

— Гаразд, голубчику! — та й положив на стiл його.

Поцiлував Грищенко ще раз отця Полiєвкта в руку, вийшов, всмiхається. Дивиться Оленка на його.

"Цуцик ти, цуцик, — думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч i начальство ж отець Полiєвкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже простiш як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч i благословення, та без корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не школярi ми вже!"

Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення. Сказала "здрастуйте" та й стоїть, усмiхається. Полiєвкт зворухнув рукою, повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та:

— Розумна стала дуже, — про себе нiби, хоча почула i Оленка це,почервонiла, мовчить.

Він.

— Що вгодно? — так сухо до неї.

Оленка:

— Ви обiщали мiсце менi, так,..

1 2 3 4 5 6 7