Лише досвідчений у математичній лічбі геометр, користуючись циркулем і трикутником, спроможеться обчислити напрямок руху дійових сил у паралелограмі сил.
Орлик креслив рукою в повітрі геометричну схему уявного паралелограма. Рухи майстра, жести владаря, накази диктатора!.. На тонких пальцях випещеної руки виблискувало тяжке каміння перстенів: сапфіри, діаманти, рубіни, подібні на краплі застиглої крови.
Політика переставала бути привілеєм полководців. Її суперечності розв'язувано не на полі битв, а в лабораторіях конструкторів машин. Саме цю ідею політики як умоглядности й механізму обстоював Орлик, коли сказав:
— Свого часу давній грецький філософ Архімедіус, що винайшов важіль, сказав: "Дайте мені точку опертя, і я переверну світ!". За оним давнім філософом і я скажу тобі подібне: "Дайте людині, досвідченій у законах політичної механіки, точку опертя, і вона, зваживши взаємодію сил, лише невеликим поштовхом руки переверне світ!".
У кімнаті панувало мовчання. Лише дзиґарі повільно тікали, розчленовуючи тишу часу на дрібні відтинки. Завжди тотожний, завжди незмінно повторений, двотактний приголомшений згук: тік-так, тік-так!
І тоді, уриваючи тишу, в мовчанні кімнати раптом постав м'який сріблястий дзвін. Дзвін линув, згучав, зростав, наповнював простір, гармонійно танув і знов поставав, речитативом розмежовуючи окремі відтинки ударів. Дзиґарі вибивали північ.
Гетьман підвівся. За ним підвівся й Савко, високий і громіздкий для цього малого в килимах покою. Тиснучи руку, Орлик сказав:
— Давні греки любили симболи. Вони твердили, що Хронос-Час був батьком Зевса-Буття. Чи не слід це було б сказати так, що над усім панує час, що з надрів часу народжується буття. Буття є час, і час є буття, і те й те, — буття й час, — однаково є рух.
Савко гірко зідхнув:
— Коли ж би то я знав латину!
* * *
Ні, він не знав латини! Він ніколи не студіював ні геометрії, ані фізики. Жадного не мав уявлення про Невтона, Гуґо Ґроція або Пуффендорфія!
Та до шампані він звик досить швидко, і нога в легкому черевикові вже не здавалася йому тепер босою. Він перестав мастити собі волосся олією з лампадки. Носив на голові пишну перуку. Не обтирав масних пальців після їжі об поли кафтана. Комірець не муляв шиї. Призвичаївся ґалантно вклонятись, тримаючи капелюха під ліктем лівої руки. Замість важкої козацької шаблі, йдучи до гетьмана, чіпляв лялькову шпагу. Урочиста пишність білих мереживних манжет уже не завдавала йому турбот.
Замість сидіти цілі дні з закоченими очима на лаві й співати жебрацьких псальм або думати про Афон і схиму, він з фанатичною упертістю неофіта твердив напам'ять латинські вокабули, що їх він сприймав, як несподіване й радісне відкриття нового для нього світу.
Якщо приходив до Орлика і той був занятий у невідкладних державних справах, і Савка провадили до внутрішніх покоїв з проханням заждати, поки ясновельможний пан гетьман звільняться, Савко спинявся або перед глобусом, що показував міру просторового світу, або — найчастіше — перед дзиґарями, що відтворювали часову міру всесвіту.
Стояв. Жував вуса. Не міг згодитися. Ні, не міг!.. Усе пручалося всередині в ньому, змагалося, протестувало. Хіба ж могла машина лічити, рахувати, мислити, як людина? Краще за людину? Хіба годилося, щоб машина була замість людини, заступала людину?..
Обурювався з усього того!.. Гадав, що хтось малий, потайки схований, сидить усередині цієї часової машини й реґулює коліщатка й стрілки.
Одсовував дзиґарі, одкривав задню стінку машини, дивився. Але всередині не було нічого й не було місця, щоб хтось і найменший, карло якийсь, міг у ній сховатися. Не було в дзиґарях нічого, окрім коліщаток, валків, зубців, гир. Нічого, окрім розміреного, заздалегідь розрахованого, співпідпорядкованого руху коліщаток.
У них на Поділлі на селі про старого діда Якима розповідали, що він якось, коли ще молодий був, заблудився в лісі і вийшов до глибокого яру за лісом, зазирнув туди з кручі, а там велика — ой та ж і велика!.. купа місяців лежала… Усі місяці аж до створення світу Божого до того провалля поскидувані були.
А за цією машиною виходило немовби так, що зовсім жадної купи поскидуваних місяців ані в лісі коло їхнього села, ані деінде коло іншого якогось села не було. Нічого з того не було, як люди на селі оповідали. Не було нічого по-простому, по-людському, нічого сільського. Рустикального, як ото пан Орлик своєю латиною каже.
Був лише простір, вага й рух. Міра, число й фігура. Стрілки, що кожна з них на своєму штифтикові крутилася, показуючи рух планет і фази місяця. Машина, що лічила час.
Машина нищила людське, хлопське, сільське — рустикальне! — в Савкові. Самого Савка нищила.
І в Савка здіймалася ненависть до машини. Ненависть хлопа, ненависть людини. Розчавити машину, щоб аж брязнуло!.. Стискував судорожно кулака, але руки не зводив. Корився, примушував себе коритись. Машина репрезентувала універс, а він що?.. Був він безсилий супроти неї, супроти універсу, збудованого як машина.
Боліло все це Савкові! Гірко, ой же ж і гірко було геометром, полетикою бути.
— Усе дивишся? — питав гетьман, входячи до хати.
— Усе дивлюсь! — відповідав похмуро. — Та…
Махнув рукою.
— Що та?
— Та все воно якось не по-людському, як не у людей!
Орлик байдуже знизав плечима.
— Механіка не знає людського. Вона не знає доброго й злого, ворога й друга. Затям це собі якнайкраще, якщо хочеш стати полетикою.
Почувши таке од гетьмана, що нема для полетики ні ворога, ні друга, не витримав Сава.
— А коронний гетьман Потоцький, цей лях, цей бахур, цей бузувір? — в одчаї вигукнув Савко. — Чи ж і він не ворог?
І ще спокійніше, ще лагідніше відповів Орлик:
— А хто й що є ворог?.. Щоб дзиґарі рухалися, треба, щоб одна гиря тягла вниз, а друга підіймалася вгору! Полетика, досвідчений у геометрії, й ворога, сиріч протидіючу силу, спроможеться використати для створення гармонії рівноваги, досягнення своєї мети!
Ішов Савко від гетьмана. Ішов сповнений тривоги й внутрішнього неспокою. Страждав і мучився.
І знов повертався до гетьмана, і знов ішов до малого покою з дзиґарями, і знов стояв перед дзиґарями. Мерехтіло в очах від коліщаток. У протилежні боки рухалися коліщатка, великі й малі, задля спільної гармонії цілого.
І мусили вони рухатися не за власною волею, а за примусом цілого.
Жорстоким, безжальним, нелюдським, фізикальним примусом універсу.
Рустикальний хлоп повставав проти панів-ляхів, різав, палив, нищив їх. Геометр-полетика діяв за механічним розрахунком машини.
…Понад рік пробув Сава Чалий в Бендерах у Орлика.
З власноручним листом Орликовим до коронного гетьмана Потоцького вертав Сава Чалий з Туреччини на Україну.
Тепер знов був Сава на Поділлі. І знов полковникував. І знов, як буря, пронісся над староством, нищачи, палячи, на палі садовлячи, вішаючи й рубаючи.
Та цього разу не панів-ляхів вішав, не панські замки палив, не шляхетським білим трупом шляхи стелив і ріки гатив, а гайдамак рубав і людські села, гайдамацтвом затроєні, руйнував і нищив.
Стиснувши зуби, робив своє діло полковник коронної служби Сава Чалий.
Лютий був Сава п'яний, а ще лютіший ставав він тверезий. Жорстокий, нетерплячий, владний. Насумривши брови, спиненим поглядом дивився він крізь люди. Ніби не існували для нього більше люди. Ніби були вони для нього не люди, а уявна фантасмагорія геометричних точок, рис, кіл, чисел.
Нелегко — ой же ж і нелегко! — далося йому це: дрібним коліщатком рухатися в протилежний бік задля машинової гармонії універсу.
Було давніше: смакували паляниці, хрумкі були огірки, звабливі дівчата, пухкий був на деревах іней. Шанували його люди, вірили в нього як рятівника, душу й життя ладні були за нього віддати, вірші й канти складали про нього бурсаки-поповичі.
І все, що не робив Сава, було просте й ясне. Таке ясне й просте, як огонь, що ним спалахують солома й хмиз, підкладені під ворота панського замку, як постріл пістолі, як помах шаблі в бою з ляхом один на один, або ж зашморг шворки в петлі, що затягує горло панові. Бо ні з чим не зрівняти цю прозору й просту, довершену радість бою, цю ясність останньої смертельної небезпеки.
Тепер зникла з серця у нього ця колишня прозорість. Давніше він бився за віру батьків, тепер він мусів був битися не за віру батьків, а за рівновагу сил.
Було колись разом з людьми він бився проти панів-ляхів. Тепер його, Савка, гайдамаку, хлопа, пишними балами по замках і палацах шанували пани. Гукали йому голосно "віват!" пани й пані, коли він, у полковницькому кунтуші, поруч з гетьманом Потоцьким, з'являвся на порозі зали. Нагороджували дукатами, зброєю, кіньми. Щедро частували французькою шампанею й дідівськими старками. Не шкодували улесливих слів. Найгарніші красуні дарували йому своє кохання. Найхимерніші оповідання ходили про любовні його авантюри. Казали, немов сама пані маршалкова обдарувала його своїм коханням.
А в серці — в серці!.. — пані маршалкову ведучи до столу, неситу, пожадливу мрію плекав: раптовим ударом кулака висадити раму в вікні, щоб вітер чорний, нічний, гасячи бальні вогні, увірвався до хати, й крізь вікно гукнути на хлопців, які чатували на замковому подвір'ї на нього! Вихопити свою важку шаблюку козацьку й рубати, рубати, рубати, з тієї гадючої пані маршалкової першої почавши, щоб аж самому захлинутися в потоках ворожої панської крови. Ненависть п'янила йому мозок.
Але натомість люб'язно посміхався. Дзвенів срібними острогами. Побрязкував ляльковою шаблею, цілував дамі руку, шепотів на вухо ніжні пестливі слова.
Здавалось йому: немов це він і не він. Ніби не він, а хтось інший за нього говорить і діє. І цей другий не людина, а машина, механізована лялька, геометрична постать з трикутників, квадратів і кубів складена, восковий фарбований автомат, у який замість серця, в спорохнілій порожнечі, як у годинникові, бляшане пласке коліщатко вставлене.
А він, справжній Савко, стежить за кожним вчинком, прислухається до кожного слова цього другого. І судить, і гудить, і головою хитає, і докірливо до цього іншого каже:
— Та хіба ж це ти, Савку?
Ні, це не він, бо його душу людську, разом з Орликовим листом, у сталевій шкатулі у коронного гетьмана Потоцького замкнено.
Лікар казав щосуботи пускати кров з жили, приписував ліки й давав пурґативне, щоб очистити тілесний корпус, але це нічого не допомагало.