Я дивився на луки і думав:
"А що ж тут, можна робити, щоб не сидіти склавши руки?"
Накачавшися у піску (після роботи коні теж люблять качатися), я біг на город до мами, казав:
— Мамо, я івізьму мішок і піду по кізяки.
— Добре, сцнку. Або:
— Мамо, Шраска й Василь по дрова ідуть.
— То й ти щи.
Дід Олександр щипав мене за щоки й приказував:
— Та й румГяний, котів син, як панич! — Він любив мене частувати кисличками; я кривився, а він знову приказував: — Солодощі — то панське діло. Того вони й плюгавці, що їдять багато цукру. А мужик кріпкий з кисличок і квасу.
І моїм ідеалом стало — бути кріпким. Я їв зелений терен разом з кісточками, набивав оскому, стирав її сіллю і знов накидався на все, що мало подобу фруктів і овочів.
36
Ніщо не могло вдержатися через нас у нашому лісі: дикі яблука, дикі кислиці, грушки-крем'янки, глід, шипшина, калина. Пасували ми лише перед жостером і жолудями.
Жоден медик у світі не скаже, як цю потраву могли витримувати наші організми, такі маленькі і ніжні. Ми ставили шкереберть всю науку про людське здоров'я, самі не розуміючи своєї відваги. Руссо 5, що мріяв про природне виховання, помер би від жаху, побувши влітку півдня у нашому товаристві Та що говорити, коли найкращим нашим "легким табаком" були сухі кінські кізяки! І як не дивно, все це ішло нам на користь! Коли наставала пора орати, волочити, бігати за приводом кінної машини, наші батьки не могли знайти кращих погоничів у цілому світі.
— Паняй, Іванько! — І Іванько сміливо ступав на стерню своїми броньованими ногами, всіяними "курчатами" мало не до колін.
Як я люблю цих маленьких погоничів! В них наша молодість, обмита чистими проміннями праці! Це моя Батьківщина. Такою я її люблю до безтями. Віддати її на поталу ворогові — це живцем лягти у труну, це — одірвати себе од свого грунту, од своєї молодості, од батька і матері, од цього сонця, бо нема кращого сонця за те, яке зазирало у нашу колиску і викликало перші гарячі струмені поту від перших спроб праці. Ми будемо битися з фашистами не на життя, а на смерть, ми зробимо так, що земля наша стане пеклом для них...
Ось і траса.
37
Мені треба копати з моїми товаришами протитанковий
рів.
Живий незгасаючий ритм тисяч людей проймає кожен рух, і ви уже не владні над собою. Ви нічого не вдієте всупереч — ви знаряддя якоїсь сили, що керує вами незалежно від вашого бажання.
Кожен на людях хоче показати себе, що він є. І, може, кожен з нас, як і я, знає, що до вечора, незважаючи на всю обережність і вміння, його руки візьмуться тими самими водянками, яких бояться всі, але ритм уже створено, він у нас самих, і ми без вагань коримося йому.
Жарко. Люди скидають піджаки; далі чоловіки скинуть сорочки; потім настане потреба у воді; її будуть хилити кухлями і витиратимуть піт без носовичка, самим лише оборотом руки, шкарубкої і трохи набряклої, з пухлинами, з яких незабаром зростуть пухирі.
Я згадую тепер ці напружені довгі дні від зорі до зорі, і мені так приємно, так свіжо на серці. Я обливався потом; не раз, збезсилілий, сидів проти невтомного сонечка, притулившися спиною до стінки своєї ділянки, але все це забулося, геть одлетіло, і в серці залишилися лише спогади про силу напруги, про ніжні і химерні розмови в перепочинках і вечорами, про суперечки, які вибухали, щоб звільнити місце для жартів. Зрозуміло, найбільше ми любили розповіді про події на фронті. Серед нас не було ні однієї військової людини. Цю нестачу ми поповняли власними засобами. Якби тільки хто мав змогу підслухати нас! Ми були по черзі стратегами, теоретиками в найскладніших воєнних проблемах, ми були філософами, фахівцями-екокомістами і ще бозна-чим. Але про ці розмови я краще замовчу. Ми хотіли перемоги і всіма наявними засобами обґрунтовували її неминучість. Але найбільше ми любили слухати тітку Настю.
38
Вривалася ця тітка Настя в наше життя, як пароплав на тиху пристань.
— Що відьом нема,— починала вона,— то це чиста правда, aie що відьми були, то це теж чистісінька правда. Я от хай з цього місця не встану, сама її бачила, та що бачила — ледве з самою душею втекла!
І тітка Настя починала оповідати про свої пригоди, такі близькі і зрозумілі мені, бо сам я виріс в світі цих марень і знав людей, що потерпали від зустрічі з цим химерним фантастичним світом.
Тітці Насті тепер п'ятдесят років, дівувала вона — вважай те коли. Î от ішла вона, молода і вродлива, темної ночі через село, оповите тими синіми шатами світла, одна згадка про які може ДОЕЄСТИ людську душу до божевілля...
39
Це ні день, ні ніч, ні світло, ні пітьма, не яв і не марення. Це й день, і ніч, і світло, і пітьма, це й срібляна журба, і дурні поривання, це й романтичні забаганки душі, коли хочеться і не знать чого хочеться, коли пориваєшся і сідаєш на трухлявий вербовий пень, щоб озирнутись навколо і розтопитися в плині тиші й тривоги.
Пливе світло, клубочаться тіні, спливаються в гори і раптом обертаються в ясне місячне світло.
В таку ніч ішла тітка Настя, і ось скалка, що виблискувала на дорозі, обернулася раптом на клубочок матового сяйва; клубочок набрав обертового руху і покотився вперед, тягнучи за собою сиві пасма мли, закручуючи їх навколо себе і все більше від цього зростаючи.
Тітка Настя скрикнула і кинулася тікати скільки сили, а клубок підскакував, гнався за нею, бив її ззаду по ногах і по спині і кричав на сто голосів.
— Не втечеш, Насте, тут тобі й смерть!
40
Тітка Настя закричала не своїм голосом; з хати вискочив батько.
Тоді клубок обернувся на собаку і подавсь через тин, а тітка Настя упала на землю, і їй виливали переполох, і вона прохворіла два тижні.
Тітка Настя переживає свою оповідь, вона так уміє розповідати, що змушує нас слухати, як маленьких дітей.
41
Поет питає:
— Ви справді вірите у все це, про що нам допіру розповідали?
Тітка Настя дивиться повз його голову і розповідає, як вона ішла через міст і як чула за собою кроки чогось, що не існує на світі. Тітка Настя йшла, і воно йшло; тітка Настя бігла, і воно бігло; вовд ставала, і воно ставало. У тітки Насті волосся стало сторч. Нарешті вона добігла додому і закричала:
— Білан, Білан! Білан був дворовий пес.
Він гавкнув, побіг назустріч тітці Насті, і воно зникло, а вона стояла, дослухалася, як їй калатається серце.
Вона ще розповідає про свої химерні містичні візії, як хтось із нас каже:
— Насте, розкажіть, як ви запровадили для корів на фермі мертву годину і| за що одержали орден.
І тітка Настя починає оповідати про те, як вона працювала на буряках, як їздила до Марії Демченко б, як її покликав голова колгоспу і призначив керувати фермою.
Вона розповідає про те, як училася, як здибалася з Федором Івановичем, чудним агрономом, з якого всі сміялися, бо він радив розмальовувати корівник квітками і викинуть з ферми хворостину і ла|йку.
Лаятися тітка Настя ніколи не любила, зате дуже любила квітки. Агроном почав їздити у їхній колгосп.
42
На фермі було по вуха гною: вона вичистила її, вибілила, прогнала лайку, кийки, видушила піретрумом усіх мух, розбила біля стайні квітник і з дванадцятої дня до пів на другу запровадила на фермі мертву годину. Мертву — це значить жодної людини в корівнику, жодної розмови, жодної мухи і комара. І от задрипані і худючі корови убралися в тіло; розбишакуваті, худючі і безмолочні ще вчора, вони стали поважні, повільні, ласкаві й слухняні. Шерсть на них зробилася шовковистою, і з цим усім вкупі прийшло молоко. Тітка Настя прославилась на увесь район. І на окопи пішла разом з усіма делегатами райконференції працівників молочних ферм. Чоловік тітки Насті, дядько Іван, працював у неї на фермі, підвозив корм і вивозив гній.
43
Він у свята приїздив до нас на окопи. Привезе пирогів, сметани, яблук, мовчки приставить до стінки окопу велосипед, а сам стає.біля тітки Насті і мовчки копає. А коли в такий спосіб розкаже їй все, посідають удвох на горбочку, вона й каже:
— їдь, Іване, вже час!
Дядько Іван погляне на сонце, подивиться на тітку Настю і поїде собі.
Галя підрахувала, що за найсприятливіших умов він може за годину сказати семеро слів... Тітка Настя говорить, а він слухає, дивиться на неї та потакує.
44
Раз Галина подруга, Поля, каже:
— Тітко Насте, я одіб'ю у вас дядька Івана. А тітка Настя відповідає:
— Спробуйте.
Поля і спробувала. От приїхав дядько Іван, вона підсіла до нього і каже:
— Я б на вашому місці нізащо не полюбила б тітки Насті. На мою думку, вона не така уже й гарна: у неї чорні очі, а всі чорноокі — відьми. Ви полюбіть мене. Я дуже гарна, я не відьма; наш вчений каже, що я найкраща у світі. І, крім того, у мене очі хоч і чорні, але не відьомські.
Льоня лежав за кущами і чув, як дядько Іван мовчав, а потім сказав:
— Скоро пилипівка, а в піст я не парубок!
— Тоді звиняйте,— сказала Поля,— я піду спробувати щастя у вченого.
Вчений, родом львівський поляк, був нашим козлом відпущення.
Він ніколи в житті не займався фізичною працею, і копати йому було тяжко.
Велике, біле й пухке його тіло ніби зовсім не мало мускулів. Він швидко стомлювався, піт біг з нього ряснб-рясно.
Він розмазував його по обличчю спочатку хусткою, а коли вона стала чорна, як земля,— як і всі ми, оборотом руки.
Галя любила жартувати із ним. Стане проти нього і скаже:
— Слухайте, професоре, ви могли б покопати без відпочинку десять хвилин?
Він відповідав гарною українською мовою:
— Коли ви проспіваєте "Синеньку хусточку" 7, я це зроблю для вас.
Галя співала.
Він бравсь за лопату.
46
Поет засікав час. Протягом десяти хвилин вчений мав не розгинатися і не опускати лопати. Він заливався потом. Піт струмив йому із обличчя, просочував наскрізь його низько стрижене густе волосся, котився по плечах, по руках, зависав краплями на волоссі, що росло йому на грудях (працювали ми без сорочок), і звідти падав на землю.
Тоді Поля казала:
— Нащо так робити? Зовсім воно ні до чого!
Ми погоджувалися з нею, а через кілька днів Галя співала іншої якоїсь модної пісеньки і вчений знову брався копати без перепочинку десять хвилин. Йому пропонували вступати в польську армію Андерса 8, яка тоді формувалася у нас.
47
Він казав:
— Не піду. |Свою Польщу вони почнуть будувати з того, чим закінчив Пілсудський 9.— І згодом пішов у Червону Армію.
Я міг би розповісти і про нашого поета.
48
На окопах він віршів не писав, тільки не розлучався з записною книжкою.