Якби ви бачили, як сяяли його очі, як рум’янилися у нього щоки! Ірина Сергіївна не виправила йому жодного слова, не зробила жодного нетерплячого руху. А як Женька закінчив, вона взяла його щоденник і проти графи "арифметика" поставила велику й виразну цифру 5.
І, йдучи додому, Женька сказав Левкові:
— Знаєш що? Давай учитися, тільки щоб і ти теж. Будемо учитися, учитися, учитися, щоб на п’ять. Викличе тебе Ірина Сергіївна, а ти — на п’ять. Принесеш додому щоденник, а там — п’ять, п’ять, п’ять... От здивуються наші матері, очам своїм не повірять. Чуєш, прийде твоя мама до моєї та й:
"Що оце воно з моїм Левком сталося? Наче знову на світ народився. Приносить додому самі п’ятірки!"
"А мій теж,— відкаже моя мати.— Тільки боюся, щоб вони самі собі не повписували тих п’ятірок. Від таких хлопців, як наші, можна всього сподіватися".
А твоя: "Та ні, ходила я до Ірини Сергіївни, так Ірина Сергіївна каже, що п’ятірки справжні".
Змалювавши таку картину, Женька вигукнув:
— Чуєш, Левку? Голови у них порозсідаються від думок.
Левко як вислухав, так враз погодився:
— То давай. Сьогодні й давай. Як прийдемо із школи, та як замкнемося у тебе, та як сядемо, як сядемо, так сидітимемо й сидітимемо...
Левко примчався до Женьки сидіти й сидіти біля уроків саме в той час, як сонце піднялося в самий центр блакитного неба і вже звідти простягло свої лагідні руки, зоткані з золотих променів, вниз і поклало одну з них на голову Левкові, а другу на голову Женьці.
Ач, пече як! — сказав Левко.
— Еге ж,— погодився Женька. І в цю саму мить з його уст несамохіть вихопилися такі, може й недоречні, слова:
— Давай, Левку, спочатку покупаємося.
— А уроки? — відповів нетвердим голосом Левко.
— А потім і уроки.
Левко похитнувся у своїй твердості.
Гей, гей, хлопці, схаменіться, поки не пізно, спочатку вивчіть уроки, а потім уже й на річку! Вони й схаменулися. Правда, схаменувся тільки сам Женька. Спинившися вже біля самісінької хвіртки, що вела у вільний світ і на всі чотири сторони світу, він сказав, підозріло оглядаючи приятеля:
— А чого це ти, Левку, так швидко погодився? Тільки я: "Може, спочатку покупаємось?", так ти вже й згоден: "Давай!"
Це була напівправда, але Левкові не хотілося чути від Женьки навіть напівправди, і він скрикнув ображено:
— Хіба я так сказав. Я не так сказав. Я сказав: "А коли ж будем учити уроки?" Так що можеш, Женько...
— Ти сам можеш,— відказав Женька сердито.— Ач який, ще й виправдується, та лукавий, хитрий який. Тільки дав очеретинку з медом, то зразу: "І мені дай попробувати!" У, скупердяга!
— Ти сам скупердяга! Ненажера! Ось хто ти,— відповів Левко.
— А в тебе аж три двійки,— сказав Женька. І додав пристрасно: — Двієчник ти!
Левко увесь спалахнув, а потім, дивлячись у вічі Женьці, сказав!
— Якщо так, то ходім стукатися.
— І ходім. Я тебе так настукаю, що знатимеш!
Тепер я розповім вам, що значить стукатись. Це зовсім не те, що битися. У бійку хлопці четвертого класу лізуть наосліп, не домовляючись, і б’ються там, де їх це лихо спіткало. А стукаються за обопільною згодою. Спочатку домовляються, коли й де будуть стукатися, а потім сходяться на умовленому місці, причому один із них, найбільше той, що почува себе винним, каже: "А може, не будемо стукатися? Може, помиримося?" І так він повинен спитати три рази. І тільки тоді, коли противник відхилить всі три пропозиції, відбувається стукалка. І ще треба додати, що весь шик цієї справи полягає в тому, щоб битися беззлобно. Після стукалки дружба не переривається, а триває й далі.
Женька був хлопець міцний, бистрий; Левко ж — навпаки, кволий і зовсім слабий силою.
Отут і треба відзначити все благородство Женьки. Він великодушно ткнув кулаком Левка у плече на півсили, а сам, не кліпнувши оком, прийняв три Левкові удари: один у груди, другий у лоб. Третій удар невідомо яким чином попав Женьці у ніс. З носа потекла кров. Левко зразу ж злякався і опустив руки. Женьці тільки трохи заболіло, а потім зовсім перестало боліти. І він сказав Левкові так, що могли чути всі стіни і двері сарая:
— А тепер, Левку, хочеш миритися?
Левко ступив три кроки до Женьки, став грудьми до грудей. По цьому за давньою традицією вони постукали один одного трохи по спині і пішли під ринву. Під ринвою стояла діжка з дощовою водою. Женька вимив свій ніс і став дуже красивий. Я вам поясню, чому він став дуже красивий. Бачите, річ така. Як ішли хлопці з школи додому, то цілу дорогу борюкалися, качалися в піску, зробили, може, не одну "малу купу". Від цього Женьчине (і, звісно, й Левкове) обличчя трохи припало пилом; білявий Женька став трохи брюнетом. Тепер, коли він обмив свого носа, обличчя його зразу поділилося на дві частини. Верхня частина так і залишилася, як була, в пилюзі, а нижня побілішала; і зразу стало видно, що шкіра у Женьки рожева, дуже ніжна і свіжа, наче під нею кипіла кров з молоком. За рушник Женьці правили рукави власної сорочки. Він тернув собі ніс спочатку рукавом правої руки, потім — рукавом лівої. Коли туалет був закінчений, він сказав:
— Більше не будеш казати: на річку ходім?
— Так я ж і тоді не казав! — починаючи червоніти, відповів Левко.
— Як легко погодився, то все одно, що сказав. А нам не можна легко погоджуватися, бо ти думаєш, п’ятірки самі у щоденник ускакують? Я підглядав у вікно до Володьки. Так він сидить і сидить, аж дивитись набридне.
— А ти чого мене вчиш? — насупившись, сказав Левко.— Я й сам знаю.
Хлопці, мабуть, посварилися б знову, якби не рипнула хвіртка. А рипнула хвіртка тому, що її відчинила Женьчина мама. Уважним оком вона оглянула хлопців і, помітивши кров на сорочці у Женьки, строго спитала:
— Женько, чого це в тебе кров на сорочці?
Не блимнувши оком, Женька відповів:
— Це ми, мамо, пустували; так я як стукнувся носом собі об коліно! Це з мого, чуєш, носа, а не з Левкового. У Левка ніс цілий. Хоч сама подивися.
Женьчина мама знала, що Женька, мабуть, бреше, і що хлопці, певне, побилися. Але їй було дуже приємно, що Женька Левка не виказує, не складає на нього провини, не ябедничає, а все бере на себе, як смілива, чесна й нелукава людина. І вона простила цю неправду Женьці.
— Добре,— сказала вона.— Біжіть на річку, покупайтесь обидва, а як я гукну, то щоб зразу прибігли обідати.
Як вона це казала, то поклала руку спочатку Женьці на плече, а потім на голову. Яка це була мила, знайома Женьці рука! То дарма, що цією рукою мама інколи шльопала Женьку. Шльопанці він пам’ятав тільки, поки висохнуть сльози, а потім зовсім забував про них, а про мамину руку, ласкаву, теплу, щиру ніколи не міг би забути. Він стояв під маминою рукою, терся об неї. Очі його стали прозорі і душа — як подих найчарівнішого весняного вітру. Мама щось говорила йому своїм строгим голосом, але строгості цієї не чув він, а чув тільки музику, яка грала йому в серці.
Звичайно, так можна було б простояти сто й тисячу років, але ж Женьці було вже не два роки. Він одвів мамину руку, відступився трохи убік, і робив це так, наче рвав стальні ланцюги.
Як мама пішла у хату, він, повний щастя, хотів був сказать Левкові: "От яка гарна мати у мене". Але глянув на Левка і не сказав. Левко в цей час зайнятий був незвичайною справою. Розжувавши шматочок ягоди, він приліпив цю червону плямку собі на кінчик язика, а язик висунув далеко вперед з тим розрахунком, щоб сіла на нього яка-небудь муха. Мухи — не одна, а три — кружляли навколо Левкового язика, але сісти не сідали, може, боялися, щоб Левко їх не проковтнув. І Женька порадив:
— А ти висунь ще дужче.
І собі приліпив таку саму плямочку.
Отак з висуненими язиками вони й помчали на річку.
Покупавшись, вони пообідали з Женьчиною матір’ю, причому Женька так і крутився біля неї, весь час кричачи:
— А сіль, мамо, подати?
— А ножа?
— А тарілку?
І як подав усе це, то так і націлявся стати ще раз під мамину руку. Але з того нічого не вийшло. Тільки вже зібралися йти, як мама взяла Женьку за голову, відхилила її, глянула йому у вічі і сказала суворо і ніжно разом:
— Ти ж, Женько, пам’ятай, що я наказала тобі.
А наказала Женьці мама, щоб він добре вчився, щоб поробив усі уроки, щоб був найкращим учнем, відмінником.
А втім, ці слова мама Женьці казала щодня. Та що з того! Трудно було Женьці стати відмінником. Ех, як трудно! Та й траплялося воно завжди якось так, що мамині слова в одно вухо Женьці влітали, а в друге вилітали. Мабуть, і сьогодні вилетіли б, але сталося інакше: Женька й Левко розпочинали боротьбу, щоб довести один одному, що одна епоха їхнього життя уже за спиною.
Уроків було багатенько. Треба було повторити історію, розв’язати задачі, приклади, вивчити вірш і переписати параграф з англійської.
Вони сиділи за столом, сопіли, висували кінчики язиків з плямами від хімічного олівця, бубоніли під ніс або кричали на всю кімнату.
Вони трохи не посварились були за Куликовську битву.
— А скажи мені, Левку,— спитав Женька,— коли відбулася Куликовська битва, ота, що 8 вересня 1380 року?
Левко нахмурив лоба, довго думав, а Женька підганяв.
— Та ти довго не думай, а кажи, ну, кажи.
— Коли відбулася Куликовська битва, ота, що 8 вересня 1380 року? Еге?
— Та не егекай,— розсердився Женька.— А то все: еге та еге... Отак будеш і в школі егекати...
— А ти чого прискіпався,— і собі розсердився Левко.— Хіба ти вчителька?
Вони повідверталися один від одного і мовчали аж три хвилини, дивлячись у вікна. Женька у те, що у двір, а Левко — що на город.
Як ці три хвилини скінчилися, Женька відсердився і сказав Левкові:
— Та так і відбулася 8 вересня 1380 року.
Левко трохи роззявив рота, мовчки дивився на Женьку, а потім спитав:
— Еге ж?
Після історії хлопці розв’язали задачі, написали англійську, а потім взялися до вірша. Вони вивчили його за п’ять хвилин. Спочатку Женька казав напам’ять, а Левко стежив по книжці, а далі Женька стежив, а Левко казав напам’ять. Потім без книжки розказували удвох, бо все одно було вже темно, так що й букв не добереш, яка з них "п", а яка "ц".
Вони так захопилися цим, що не помітили, як і Женьчина мама увійшла у двір, а почули вже, як вона спитала в сусідки:
— Чи ти хлопців не бачила?
— О, мама прийшла! — скрикнув Женька.— Чого вона сьогодні так рано? — І додав:
— Мамо, ми осьдечки.
— Левку, а чого ти заплаканий? Побилися?
Від напруги під час занять у Левка змокріла вся голова, і піт рясними струмками збігав з обличчя.
Женьчина мама строго подивилася на сина.